- Добрий ранок! - широко посміхаючись, привітався зі мною ельф, коли побачив, що я розплющив очі.
Він сидів на своєму ліжку і натягував штани.
- Добрий, - сонно відгукнувся я.
Дивно, але він справді був добрим. За вікном було сонячно, спокійне море сріблилося під променями ранкового сонця. У душі так само було спокійно й безтурботно, ніби разом зі вчорашнім днем пішли всі переживання. Сварка з Еланом мене вже зовсім не хвилювала. Ну подумаєш побилися, сам же нарвався. Якщо що, ще раз отримає в око. Он якраз сидить і з болісною гримасою обмацує свій синяк.
У грудях різко з'явився неприємний клубок тривоги. Синці! Адже за них доведеться відповідати!
Я обережно обмацав обличчя. Пам'ятаю, у мене була розбита губа і брова. Чому ж я не можу намацати цих забоїв? У ванній кімнаті в нас було кілька невеликих дзеркал над умивальниками, і я поспішив туди, щоб оглянути своє обличчя, заодно вмитися.
У дзеркалі відбилося моє звичайне, смагляве, трохи сонне обличчя, зі здивованими чорними очима і розпатланим волоссям. До речі, не завадило б постригтися, цікаво, де це тут можна зробити? Я сам себе відсмикнув від сторонніх думок і уважніше вдивився у відображення, але як не старався, ніяких слідів учорашньої бійки не виявив. Але як?
Я задумливо почухав перенісся. Потім перевірив наявність браслетів на зап'ястях. За ніч вони, на відміну від синців, нікуди не випарувалися. Чому ж тоді блокування магії заважало мені вилікувати біль у м'язах після важкого тренування, а забої ні? Чи той біль мій організм не вважав раною?
Не знаю…
Я зітхнув. Рани загоїлися і добре. Не замок, як якесь місце загадок. Коли ж нарешті, я їх усі вирішу. Зате тепер я можу прикинутися невинним горобчиком, а Елан нехай сам виправдовується, як хоче.
Зловивши себе на останній думці, я скептично хмикнув і похитав головою. У мене чудово виходить брехати кому завгодно, але себе обдурити не можливо. Хоч Елан шкідлива і злісна істота, але підставляти його я не збираюся. Билися обидва, значить відповідати доведеться обом. Поплескавши в обличчя водою, мені вдалося трохи підбадьоритися.
- Сар, а куди твої синці поділися? - уважно вдивляючись у моє обличчя, запитав Майкі, підбігши просто до порога ванної кімнати. - В Елана он який здоровенний синець під оком.
- А мої синці, просто вирішили, що я хороший і всі втекли до Елана.
Рудий хлопець, почувши мою відповідь, презирливо фиркнув і тут же зашипів від болю.
- Що, правда? - захоплено протягнув ельф.
- Ну так, - я покивав, зображуючи найсерйозніше обличчя, хоча зсередини рвався смішок.
- Здорово! - пропищав Майкі та побіг до Елана. - А покажи синці Саріда! Вони ж у тебе!
Позбувшись цікавого Майкі, я дозволив собі легку посмішку. Тепер нехай Елан думає, як відвернути від себе ельфа.
- Ну, а мене казками годувати не будеш? - запитав Торен, підходячи до мого ліжка.
Я зітхнув. Так, цього хлопця легко не позбудешся.
- І далися вам мої синці? - пробурчав я.
Але Торен продовжував стояти поруч, вимогливо дивлячись на мене. Довелося відповідати чесно.
- Я сам не знаю, чому вони так швидко зажили. Точніше знаю, але не можу зрозуміти, чому не завадили браслети.
- Якось плутано звучить, - хлопець мотнув головою. - Детальніше пояснити можеш?
- Ну, - я зітхнув, збираючи думки до купи. - У мене завжди рани гоїлися набагато швидше, ніж у всіх інших людей. Але я знав, що це завдяки магічній силі. Тепер же я ношу браслети, які її блокують. Адже я мучився від болю в м'язах після тренування, але в підсумку Дірас зміг мене вилікувати. Думав і з забоями буде та сама історія, виявилося, що ні.
- Тепер зрозуміло, - задоволено кивнув Торен. - Але все одно дивно.
- Я теж так думаю. Нічого, повернеться Дірас, я в нього запитаю.
- Ага, тільки спочатку він із нас спитає, - пробурчав Елан.
Ну звісно, нашу розмову, як завжди, слухали всі, кому не лінь, і встряти в неї вирішили теж особливо не переймаючись пристойністю.
- Це для мене не новина, - так само невдоволено відгукнувся я. - Тільки про це треба було думати, перш ніж починати махати кулаками.
- Ти перший на мене напав, - відповів Елан.
- Почнемо з того, що ти перший замахнувся! - не залишився в боргу я.
- Ви що вирішили ще раз побитися? - втрутився в розмову Рінол.
"Із задоволенням", мало не відповів я, але стримався. На додачу, Майкі запропонував піти поснідати, звісно, такому розумному рішенню ніхто перечити не став.
Мене знову захлеснули звичайні справи, добре відволікаючи від похмурих роздумів і від хвилювання перед поверненням Діраса. Елан і Чейз постійно трималися на відстані. Тільки іноді я ловив на собі гнівний погляд карих очей. Решта теж поводилися стримано, іноді начебто навіть розгублено. Нібито не знаючи, як поводитися далі. Тільки маленькому Майкі все було байдуже. Він радісно базікав з усіма підряд, навіть якщо його відверто відважували або ж просто не слухали, жартував і веселився. Добре, що хоч щось залишилося незмінним.
Вільний час я вирішив провести на вежі. Милуючись морем, слухаючи шум хвиль і вітру, що гуляє лісом. Мій чуйний слух розчув сторонній звук, що увірвався в буденну музику природи - це був стукіт копит коней, що наближалися. Я перейшов на інший бік вежі, звідки можна було побачити під'їзну дорогу і головну браму замку. До неї наближалися з десяток коней. Ворота послужливо відчинилися перед вершниками й вони в'їхали у двір. Одразу вискочили конюхи, ввічливо кланяючись і приймаючи розпалених коней. Усі прибулі були однаково вбрані в легкі обладунки з чорної шкіри з металевими пластинами, які зрідка поблискували на сонці. Попри однакову одежу, один чоловік все ж ледве вловимо виділявся серед інших. А можливо, це знову спрацювало моє внутрішнє чуття, впізнаючи в цій людині лорда Діраса. Обережно, я відійшов від краю і сховався за опорою, ставши так, щоб я міг бачити тренувальний майданчик, але мене самого знизу не можна було розгледіти. Побоюючись серйозної розмови з приводу бійки, я вирішив поки що не спускатися і залишатися тут до останнього.
Минуло набагато більше часу, ніж я очікував, перш ніж Дірас вийшов у двір. Мабуть, він вирішив трохи перепочити з дороги. Сумно зітхнувши, я окинув поглядом околиці та пішов до люка.
Уже на подвір'ї я зустрів неквапливого Сема і Торена, який дуже часто супроводжував невдачливого друга. Ми троє виявилися останніми, хто прийшов на тренування. Вишикувавшись у звичний ряд, хлопці встали перед Дірасом.
- Доброго дня, мої учні, - привітався чоловік.
- Доброго дня, лорде Дірас, - злагодженим хором відгукнулися ми.
Маг окинув нас уважним поглядом, звісно ж зупинившись на Елані.
- Що сталося? - уважно розглядаючи його синець, запитав він.
Хлопець зволікав із відповіддю. Я напружено чекав, мимоволі стиснувши долоні в кулаки. У голові самі собою прокручувалися тисячі відповідей виправдання.
- Це випадковість, - несподівано для мене збрехав Елан. - На тренуванні мій суперник перестарався.
- І хто був твоїм суперником? - підозріло зіщуливши очі, поцікавився Дірас.
Хлопець злегка розгублено озирнувся. Якщо ж він готувався збрехати, хоча я не зовсім розумію навіщо, то чому не продумав відмовку до кінця?
- Сарід... - нарешті видав відповідь Елан.
"Усе-таки вирішив, хоч трохи, але підставити, - зло подумав я. - Дякую, що хоч так".
Дірас уважно подивився на мене. Від його пронизливих вугільно-чорних очей, стало трохи ніяково. Але мені здавалося, що я стійко витримую це випробування. Мене навіть більше хвилювало не те, як він дивиться, а що в підсумку скаже.
- Це правда? - запитав він у мене.
Я кивнув.
Дірас витримав довгу паузу, під час якої всі присутні затамували подих від хвилювання. Потім знову подивився на Елана. Похитав головою і порушив болісне мовчання:
- Те, що ви двоє, нарешті, побилися, не така вже й біда. Проступок у тому, що ви зважилися мені збрехати. Але ж я попереджав, що так робити не варто. Тим паче що обдурити мене практично неможливо, - він суворо звузив очі, дивлячись на Елана. - А ще я знаю, що тебе та Чейза вчора не було на тренуванні. Чому?
Друзі-прогульники помітно здригнулися і зіщулилися. Якби вони могли, напевно б втекли звідси якнайдалі, або ж просто провалилися під землю, кудись глибоко в підвали замку і перечекали б там, поки злість Діраса не мине.
- Ми… ну… - не підводячи очей, Елан намагався знайти якесь виправдання, але ж він не міг дозволити собі знову збрехати, а от правду було сказати важко.
- Ми вирішили прогуляти, - швидко відповів Чейз, так само не підводячи очей. Після цього він дуже важко зітхнув, ніби виконав якусь тяжку вправу.
- Дякую, що засвоїли урок, щодо брехні.
Учитель знову витримав довгу паузу, під час якої, як мені здавалося, він обмірковує для нас тисячі найжорстокіших покарань. Але зрештою, він спокійно відповів, звертаючись до всіх хлопців одразу:
- Дуже переконливо прошу вас не випробовувати мого терпіння. Тим паче вже дехто спробував обдурити мене двічі, на третій раз я такого точно не пробачу.
Втомлено потерши перенісся, Дірас оголосив про початок уроку і зняв з нас браслети.
Заняття було недовгим і досить простим. Дірас присвятив його виключно стрільбі з арбалета. Поки решта згадували, як це робити та пристрілювалися по мішенях, я отримував корисні поради та настанови. Також, для початку стріляв з ближчої відстані, ніж решта.
Потім Дірас пояснив усім нам, як зачаровувати стріли, щоб вони давали додаткову шкоду льодом і вогнем, а для особливих магів ще й блискавкою. Елан, у якого були свої стосунки зі стихіями, отримав окреме завдання - навчити своїх елементалів випускати власні стріли. На додачу, спробувати все ж таки самому зачарувати арбалетний болт.
- Ти ж усе-таки вмієш звертатися до стихій, спробуй, може вийде, - порадив йому Дірас.
Роздавши вказівки, учитель відійшов убік, присів на лавку і став спостерігати за нашою працею збоку. Видно було, що він дуже втомився з дороги - часто тер долонями очі, що злипалися, і втомлені ноги. Серце мені тривожно підказувало, що додаткового заняття в нас сьогодні не буде. І воно не помилилося. Відпустивши нас, Дірас покликав мене і повідомив, що, на жаль, не зможе зі мною позайматися, тож, сьогодні ввечері, знову буде заняття з Міріон, про яке маг уже встиг домовитися.
"Може воно й на краще, - неквапливо йдучи в бік замку, подумав я. - Після цієї дурної ситуації з Еланом, мені соромно дивитися Дірасу в очі".
А все-таки дивно, чому ж він нас не покарав? Так, він злився, так, коротко вичитав за дурну провину. Але на цьому все? Якби на його місці був мій вітчим, відлупцював би добряче, додавши ще синців і замкнув би в сараї на добу, підгодовуючи тільки хлібом.
Хоча, чого це я, справді, дивуюся. Я давно переконався в тому, що Дірас не такий як Тірел. Якби він нас так покарав, то ми б дружненько його зненавиділи, а заразом і один одного, за те, що довелося все це терпіти з вини іншого.
Від роздумів мене відірвала випадково почута вельми цікава розмова. Я щойно почав підійматися сходами, як звідкись згори донеслися два добре знайомі голоси. Говорили не голосно, але емоційно й чітко, що цілком було достатньо для мого чуйного слуху.
- Як ти міг так схибити? - обурено запитував Чейз. - Ти ж збирався викласти всю правду, тим більше ти ж прекрасно знаєш, що Дірасу не можна збрехати. Він же не раз попереджав, про те, що відчуває брехню. Та й пам'ятаєш, як ми хитрувати намагалися, виправдовуючись після проваленого завдання...
- Пам'ятаю, пам'ятаю, досить мені моралі читати, - відмахнувся Елан. - Мене збило з пантелику те, що у вискочки синці попроходили. Сказав би, що побилися, так Дірас би потім мене за слабака прийняв.
- А тепер сприймає за дурного брехуна, - фиркнув Чейз. - Чудова заміна.
- Та годі вже, схибив, знаю, чого тепер мені кісточки перемивати й без тебе погано.
Приємне тепло від усвідомлення маленької перемоги розлилося по душі. На відміну від Елана, я цілком був задоволений тим, як усе завершилося.
Піднесений настрій не полишав мене залишок дня. Вечеря здалася смачнішою, а урок із Міріон пройшов доволі захопливо і швидко.
Однак варто було мені переступити поріг спальні, як мій гарний настрій значно поменшав. У нас відбулася помітна перестановка! На жаль, я більше не спав біля вікна. Мене безцеремонно зрушили, поставивши ще одне додаткове ліжко з тумбочкою.
- Скоро прибуде новенький, для нього місце готують, - з усмішкою пояснив мені Рін, розуміючи, від чого я застиг на порозі.
- Та я зрозумів, - струснувши головою і скидаючи дурний ступор, відповів я. - Але чому мене посунули?
- Ну, - Рін знизав плечима, - напевно, щоб біля кожної стіни було по чотири ліжка.
- Але чому мене?
- Ой, ти ще заплач, - захихотів Елан - любитель встрявати в чужі розмови.
- Зараз ти плакати будеш, якщо не заткнешся.
Елан щось злісне пробурчав у відповідь, але я вже слухати не став. Швидко дійшов до свого ліжка, переодягнувся і забрався під ковдру. Порожнє ліжко, що заважало мені милуватися морем за вікном, навіювало дивні тужливі почуття. Я тут лише два тижні, а вже встиг до всього звикнути. Минуле життя згадується, але воно було зовсім іншим, простим, веселим, немов сон... але ж зовсім нещодавно, я вважав сном життя в замку.
Я зітхнув і перевернувся на інший бік. Поспостерігав як перевертається Майкі, намагаючись знайти ідеальне положення для того, щоб заснути. Цікаво, два тижні тому, він відчував такі самі почуття, що й я, коли перед його носом поставили ліжко, закривши вид на вікно?