Життя потихеньку почало повертатися у колишнє річище. Запрошені майстри взялися відбудовувати стіну та майструвати нові ворота. Нам замінили розбити вікна та поламані двері. На моє прохання, Дірас запросив майстра, який повинен був відновити вітраж у вигляді фенікса. Робітники відмили замок. Покараний Сем працював разом із ними, самостійно, без магії.

Орсем, м'яко кажучи, був дуже здивований тому, що ми прийняли рішення дозволити йому залишитися у замку та продовжити навчання. Він подякував, але потім розплакався, сказав, що він цього негідний, та став просити відправити додому.

- Вибач, Семе, але навіть через шквал твоїх емоцій, я відчуваю брехню, - спокійно відповів Дірас, перериваючи даремні благання хлопця. - Навряд, ти просишся додому, бо щиро вважаєш, що не вартий того, щоб тут залишитися. Гадаю, ти був би тільки радий відправитися додому, адже це те, до чого ти прагнув, тільки вийшло б воно трохи іншим шляхом. Тому подальше навчання, стане для тебе ще і частиною покарання. А ще, я просто не можу дозволити собі відпустити тебе саме зараз. Ти досі не опанував магію настільки добре, щоб перестати бути небезпечним для себе та оточення.

До того ж Дірас розповів Сему, що взяв обіцянку зі своїх учнів, що ніхто з них більше не буде його ображати. А ще хлопець залишиться жити у цій кімнаті. Ця інформація трохи розрадила Орсема, він швидко заспокоївся та, нарешті, прийняв свою долю.

Весь цей час дійсно було тихо, ніхто більше не намагався на нас напасти. Тарел виконав свою обіцянку, відшукав втікачів та покарав винних. Потім дві зграї перевертнів повернулися у наш замок, щоб допомогти з охороною, поки все знову відбудується та відновиться магічний захист. Також повернулися Роні та Санті. Еріс та близнюки були просто не в собі від щастя, коли їх велика родина возз'єдналася. Вони так засумували за своїм рідними, що перші кілька днів проводили тільки разом із ними. Навіть у патруль до лісу ходили.

Після нападу Дірас дав молодим чарівникам декілька днів для відпочинку та відновлення сил. Було дуже незвично без уроків та тренувань. Ми просто їли, відпочивали та гуляли. До того ж нікому не повернули браслети. Дірас сказав, що зараз буде дуже нерозумно блокувати нам магію, але суворо нагадав, щоб ми поводилися розсудливо. Ще, він пообіцяв, що якщо ми не дамо приводу, то носити браслети більше не будемо. Звісно, це не стосувалося Орсема. Він носив їх не знімаючи, поки відбував покарання та поки не відновиться магічне навчання.

Сам Дірас не міг дозволити собі багато відпочивати. Вже в перший вечір після нападу він взявся відновлювати кімнату захисту замку. Ще через день, Тайлор теж долучився до цієї роботи. Я декілька разів приходив до них, пропонуючи свою допомогу, але батько просив відпочивати, бо скоро знадобляться всі наші сили, щоб знову наповнити відновлений захист. Ще я хотів напроситися, хоча б побути поруч, поспостерігати за роботою, повчитися. Але батько пояснив, що це дуже складна наука, що я ще багато чого не знаю, а він би зараз не хотів не це відірватися. Мені довелося змиритися та шукати собі заняття деінде.

Як я і гадав, всі юні чарівники, звісно, окрім Аїна, відсторонилися від мене. Вони ховали погляд і говорили зі мною тільки по ділу та і цього намагалися уникати. Тісі було все одно чий я там син, але вона більше бажала гуляти з Тайлором, коли той був вільний. Я ж проводив час з Аїном. Ми гуляли лісовими стежками, іноді зустрічаючи перевертнів, що патрулювали ліс, або просто сиділи десь у дворі. На третій день нашого відпочинку попросилися сходити до Вейку. Ми пробули там до обіду, витративши всі гроші, що дав нам із собою Дірас, у місцевій крамниці ласощів. Але я не міг змушувати друга проводити зі мною весь день. У Аїна також були свої справи. Наприклад, він як і раніше хотів піклуватися про Рейя, вигулювати його, навчати та просто гратися у компанії Майкона. А ще Дірас почав навчати Аїна добувати потрібні думки. Саме за допомогою цього він хотів дізнатися від Емара, все що йому потрібно. Як і грозився граф, він дійсно відмовлявся говорити. Якщо вже в Аїна не вийде, то Дірас вдасться до інших методів, запросивши до роботи Талера. Однак Аїн справлявся і на диво добре. День за днем в нього виходило все краще, і все більше діставав із неговіркого Емара потрібну інформацію.

Аїн мене розумів, втішав, підтримував, але казав, що весь час ховатися від хлопців це не вихід. Навпаки, він радив намагатися проводити з ними час, а не повертатися до кімнати тоді, коли всі вже лягали спати. Вони повинні зрозуміти, що нічого особливого не сталося, що ти все той самий хлопець, який буде продовжувати навчання поряд з ними. Вони мають звикнути та перестати поводитися як бовдури.

Напевно, Аїн мав рацію, але я не міг себе змусити й тому, коли мій маленький друг був зайнятий, я блукав по околицях сам, адже обходився ж я колись взагалі без друзів. Спитавши дозволу у батька, я літав над морем, або просто сидів на башті, милуючись заходом сонця. В той день, коли ми з Аїном ходили до Вейку, я швидко пообідав, та одразу пішов на прогулянку до моря. Погода стояла незвично хороша, для зимової пори. Світило сонце, був легкий морозець, але не було вітру і море було спокійним та тихим. Не довго думаючи, я перетворився на дракона та полетів над водою, мружачись від яскравого світла та від задоволення. На жаль, втома швидко дала про себе знати і я повернувся до берега. Підлітаючи, я побачив Рінола. Він сидів на скелястому обриві, звісивши ноги та завівши руки за спину, наче намагався засмагнути, користуючись сонячним днем. Очі його були прикриті, але коли я підлетів, він подивився на мене та помахав рукою. Мені хотілося приземлитися якомога далі від хлопця, але передумав, та сів недалеко від нього. Не хотілося здатися зверхнім та грубим, коли до мене проявили хоч якийсь дружній жест. Перетворившись, я привітно помахав у відповідь та хотів швиденько пройти стежкою до замку. Я вже запланував піти на кухню, щоб попросити попити там чаю та відпочити, але сталася ще одна несподіванка, Рін до мене заговорив:

- Насолоджуєшся свободою?

- Так, - сховавши розгубленість, відповів я. Аїн же мені казав, щоб я перестав уникати хлопців та налагоджував контакт.

- Мабуть, важко було без польотів? - ще раз здивував мене хлопець, виказавши своє співчуття.

- Так, - відповів я, та вирішив підійти ближче. Можливо зав'яжеться якась розмова. Тільки б угамувати свою розгубленість.

- Розумію, - відповів Рін, вдивляючись кудись в далечінь, та зітхаючи. - Я теж сумую за морем. Шкода, що зараз зима. Такі дні пропадають. Я, напевно, з води б не вилазив.

Хотілося висловити Ріну такі ж співчуття, але я не розумів чого він жаліється і я ризикнув висловити свої думки в голос:

- Так у тебе ж була можливість купатися, живемо ж біля моря. У вільний час, роби що хочеш, тільки й треба було що спуститися до причалу.

- С браслетами це не таке задоволення. От до прикладу, змайструють нарешті винахідники якийсь літальний апарат, та посадять тебе туди. Наче летиш, але погодься, не ті відчуття?

Розмова таки зав'язалась. Я присів поруч на каміння, так само звісивши ноги, знизав плечима та задумливо почухав пальцем перенісся.

- Не знаю, спробувати б, - я посміхнувся, - але я тебе зрозумів. Так Дірас же пообіцяв більше не надягати на вас браслети, то ще накупаєшся.

- А час? Вже третій день без навчання, це ж просто свято якесь. Хоча, зізнаюсь чесно, ще трохи, я сам відновлю тренування, хоча б фізичні, а то від нудьги скоро на стіну полізу, - хлопець усміхнувся.

- І тут я тебе розумію, самому навчання не вистачає. Думаю, не довго залишилося чекати. Нам би хоча б магічний захист відновити, а для цього знадобляться усі магічні сили.

- Чого ж ти тоді драконом ганяєш?

- Дірас дозволив, я ж дуже мало магії витрачаю, лише на перетворення.

- Дійсно? Тобто тобі не потрібно підтримувати форму за допомогою магічної сили?

- Ні. Це наче дві сутності одного мене. Думаю, я б легко міг жити роками у вигляді дракона.

- Зрозуміло. Цікаво, а як воно в Аїна відбувається. Треба буде якось спитати.

Рін на деякий час замовк, я ще трохи посидів, милуючись морем. Потім подумав, що наша розмова закінчилася, та хотів вже піти до замку, як хлопець знову заговорив:

- Слухай, навіщо ти нам брехав, та нічого не казав про батька? - він сказав це так швидко, наче це питання давно вертілося у нього на язиці та він тільки чекав слушної нагоди, щоб його озвучити.

- Хіба це не очевидно, - з явною образою в голосі, відповів я. - Ось, ви все знаєте, а відноситесь до мене як до якогось гидкого домашнього улюбленця, наче повинні миритися з його існуванням, але навіть дивитися в його сторону не хочеться.

Неочікувано, Рінол голосно розсміявся.

- Оце так порівняння! - крізь сміх сказав він. - Оце так вигадав!

- А що, скажеш я не маю рацію? - мені було зовсім не до сміху.

- Ні, не маєш, - заспокоївшись, відповів Рін. - Ти скоріше, - він трохи замислився, - як екзотична тваринка, з якою ми не знаємо що робити, - він ще раз коротко усміхнувся.

- А що зі мною робити? - не зрозумів я. - Ви ж щось робили до цього.

- Так, але ми ж не знали, що Дірас твій батько.

- Але ж я знав. Знав від того дня, як ми повернулися із завдання. І ось скажи мені, тільки чесно, хіба щось змінилося, я маю на увазі в моєму відношенні до вас?

- Ну, в цілому ні.

- Ось. Тому і промовчав, бо не хотів нічого міняти. Тим більше, що ми нарешті перестали ворогувати.

- Тобто, якби не випадок, який змусив відкритися ти б і далі мовчав?

- Так.

- Але навіщо?

- Я вже говорив, - втомлено зітхнув я, - бо не хотів, щоб щось змінилося. Хотів спокійно навчатися далі, поруч із друзями, а не хлопцями, які дивляться на мене як на екзотичну тваринку.

Рін усміхнувся, але мені було не смішно. Я виказав Ріну все, що було на душі, але чомусь легше не стало. Може попросити у батька окрему кімнату? Навчання вже якось переживу, там не до зайвих розмов. Тим більше, що батько якось сказав, що скоро сам почне навчати мене магії. Однією проблемою буде менше. Але наступні слова Ріна змусили відкласти мої ображені думки у бік.

- Гаразд, не ображайся, - він легко штовхнув мене кулаком у плече. - Я тебе зрозумів. Я поговорю з хлопцями, думаю, що ми скоро звикнемо до нашої екзотичної тваринки, - він усміхнувся. - Не обіцяю, що все буде як колись, сам розумієш, але сахатися тебе точно перестанемо.

На цей раз вже і я посміхнувся, не встоявши перед веселим поглядом та усмішкою хлопця.