Бігти лісом у вигляді дракона, безсумнівно, було швидше, ніж їхати верхи на коні, але набагато повільніше, ніж летіти. На додачу вкрай незручно. Упряж, яку Санті й Дірас накрутили з різних ременів і мотузок, заважала, натирала, чіплялася за луску і крила, які я іноді відкривав, для рівноваги на поворотах. Голоблі іноді били мене по боках. Але найбільше страждав хвіст, який частенько потрапляв під колеса. У підсумку, довелося зупинитися. Старанно створюючи слова, я пояснив дітям, у чому справа і що збираюся зробити. Потім, кількома ривками лап, проколупав у дошках передньої стінки воза виїмку. Еріс знову закріпила на мені потрібні ремінці, а я тим часом влаштував свій хвіст у возі. Близнюки пищали від захвату, отримавши можливість вдосталь помацати мій хвіст, посмикати за нього і поколупати лусочки. Спасибі Еріс, вона їх приструнила.

Ми продовжили шлях. Хвіст перестав плутатися, але з'явилася інша проблема - без допомоги цієї важливої кінцівки, я втратив можливість контролювати рівновагу. Що ж, доведеться постаратися менше повертати та трохи скинути швидкість. Батько мав рацію, у сніжну ніч дорога була порожня і можна було мчати, не побоюючись когось зустріти. Але, пам'ятаючи настанови, я дуже уважно вслухався в навколишні звуки й вдивлявся вдалину.

Я добре відчував напрямок, але ось дорогу знав погано, адже раніше до замку я підходив на кораблі або прилітав на своїх крилах майже до самого Вейка. Мабуть, я звернув кудись не туди, тому що дорога стала поганою, місцями заросла, нею явно давно не користувалися. У підсумку ми вперлися в річку. З води стирчали уламки старого дерев'яного мосту. Найімовірніше, це річка В'юнка, а за нею вже має бути Вейк.

Я задумливо почухав ніс, кінчиком хвоста. Що ж робити далі? Повертатися назад і шукати дорогу до хорошого мосту? Ні, це не підходить. Скоро світанок, почнуть прокидатися люди, тож нам доведеться йти пішки, через усе місто. Звісно, можна буде зайти в "Хвіст дракона", поїсти, відпочити трохи. Можливо найняти коней... І це теж не підходить. Я погано пам'ятаю, кого минулого разу брав батько, на додачу тварини можуть злякатися маленьких перевертнів.

Поки я розмірковував, у возі заворочалися діти. У дорозі вони якось примудрилися заснути, збившись в один клубочок, на дні воза.

- Ми вже приїхали? - сонно запитала Еріс, виглянувши з-під батьківського плаща.

- Ні, - я створив відповідь, хитаючи головою. - Я збився зі шляху. Еріс, розпряжи мене, будь ласка. Мені треба озирнутися.

Поки дівчинка звільняла мене від упряжі, прокинулися її брати. Звісно, тут же завалили нас запитаннями: чому ми стоїмо, де ми і як далеко ще їхати до замку? Я коротко відповів на перші два, а ось щоб дізнатися, скільки ще до замку, і взагалі, як найкраще туди потрапити, мені треба озирнутися, а вони нехай поки побудуть тут.

- Як ти так дивно розмовляєш? - поцікавився один із близнюків, здається Сай. Хоча, чесно зізнатися, я їх занадто мало знав, щоб розрізняти.

- Так, як? - другий хлопчик із жвавим інтересом витріщив на мене очі, та й Еріс явно була зацікавлена розмовою. - Рот не ворушиться, а звук іде.

- Це магія звуку, - коротко відповів я. - Ніколи вдаватися в подробиці. Чекайте тут. І, будь ласка, тихо.

Діти дружно закивали. Еріс повернулася до братів у віз і разом із ними щільно закуталася в плащ.

Я задоволено фиркнув і відійшов трохи вбік, щоб діти не завадили мені зосередитися. Без ременів, я відчував неймовірну радість від свободи пересування, навіть від простої ходьби по землі. Уявляю, скільки захоплення буде в душі, якщо я полечу.

"Так, поки не до цього, "- сам себе відсмикнув я, для початку треба б розвідати обставу. Може вже хтось із людей блукає лісом, а може і злі перевертні. Я прислухався, навколо було тихо. Точніше я чув, як лісові хижаки то там, то тут хрустять лапами по снігу, вишукуючи здобич. Шелестять крилами нічні птахи. Я згадав, що коли шукав Елана в лісі, то теж не чув нічого особливого, адже нападники були вовками, тобто звичайними мешканцями лісу.

Я ліг на землю, поклавши голову на передні лапи. Прикрив очі. Закликав магію землі та немов злився з ґрунтом, що був піді мною, став дивним деревом, запускаючи своє коріння глибоко вниз і розсіюючи його в сторони. Безліч дрібних створінь зачаїлися у своїх нірках під землею, не бажаючи показувати ніс на снігову поверхню. Згорнувшись клубочком, у своєму лігві гріється пара вовків, але вони досить далеко. Лисичка легко ступає по снігу, уважно вслухаючись у шелестіння під землею. Гуляє невелике сімейство кабанів. Олені, зайці, білки... Начебто, все гаразд. Сторонніх людей і підозрілих вовків, я знайти не зміг.

Після цього я розкрив крила, відштовхнувся від землі й піднявся над лісом. Одразу ж побачив замок, він був зовсім не далеко. Варто лише перебратися через річку і трохи пройтися. У моїй голові з'явився остаточний план дій. Я приземлився і повернувся до маленьких перевертнів.

- Замок зовсім близько, за річкою. Тож кидайте воза, - велів я їм, - і забирайтеся до мене на спину.

- А ти нас усіх піднімеш? - здивувалася Еріс. - Мама ж казала, що в тебе не вистачить сил на політ з усіма нами.

- Так то від вашого будинку до мого, а це просто перелетіти через річку і ще трохи над лісом, - пояснив я. - Мені ще магія допоможе.

Еріс допомогла влаштуватися братам, накинула на них батьківський плащ, для надійності зав'язавши рукави на шиї у хлопчиків. Забрала з воза невелику сумку з речами та залізла сама, позаду всіх.

- Тримайтеся міцно за мене та один за одного, - скомандував я.

Я відштовхнувся лапами від землі, водночас закликаючи вітер, який наповнив мої крила і допоміг піднятися разом із важкою ношею. Коли підйом закінчився і мене підхопив природний повітряний потік, я впевнився, що всі на місці, ніхто падати не збирається. Очі дітей були сповнені захоплення, упереміш зі страхом. Один із близнюків міцно обіймав мене за шию, добре, щільна луска не давала йому мене задушити, брат і сестра вже трималися за нього.

Дивне це відчуття - везти когось. Я зовсім не відчував себе їздовим конем, як думалося раніше. Навпаки, було приємно відчувати тепло вершників, усвідомлювати відповідальність за їхнє життя і знати, що вони цілком тобі довіряють. За нагоди, треба буде повторити, тільки попросити в батька кілька порад щодо цієї справи та змайструвати сідло, а може, воно в нього вже є або взяти кінське. Я мимоволі замурчав, коли уявив, як кататиму Еріс, як вона обійматиме мене за шию і сміятиметься від захвату...

- Що це? - злякано пискнув хтось із хлопчиків.

- Чому ти тремтиш? - запитав другий.

- Ти замерз? - поцікавилася дівчинка.

Я подумки вилаяв себе за нестриманість і що зараз не про це думати треба, а про приземлення.

- Я буду сідати, - попередив я своїх вершників.

- У ліс? А ми не вріжемося в дерево? - злякалася Еріс. - Може, ще далі пролетиш, біля замку порожньо або в сам двір?

- Не хочу лякати варту! - пояснив я. - Ми приземлимося на галявину, не хвилюйтеся. Головне тримайтеся міцніше.

- Ти впевнений? - перепитала перелякана дівчинка.

- Так.

Утім, відповідь моя була більш упевнена, ніж я сам. Даремно я слухав Еріс, її страх переповз і до мене, треба було скомандувати пригнутися і робити свою справу. Але виходу в мене не було, страшно-нестрашно, а приземлятися треба. Я відчув, як діти притиснулися до мене і почав знижуватися. Крила ковзали, плавно, немов санчата по снігу. Я торкнувся лапами землі, трохи пробігся і загальмував біля краю галявини. Вершників хитнуло, але вони втрималися, при цьому голосно верещачи. Хотілося їхній крик приглушити, сховати, зменшити. Знати б тільки як, у магії звуку я не був сильний.

- Усе! - сказав я, проникаючи звуком свого голосу кожному у вуха, а сам при цьому заплющив очі від шуму. - Тихіше ви, все добре.

Першою прийшла до тями Еріс, перестала кричати, озирнулася. Розчепила онімілі руки й незграбно сповзла з моєї спини. Я трохи притримав її хвостом, щоб вона не впала. Хлопчаки замовкли трохи пізніше, побоюючись розплющили очі, але, як і раніше, продовжували міцно триматися за мене.

- Усе-усе, - ласкаво сказала дівчинка. - Можете відпускати Саріда.

- Страшно? - усміхнувся я. - Більше кататися не захочете?

Мої слова справили більший ефект, ніж ласка сестри. Хлопчаки тут же замотали головою, причому так однаково, немов до цього не раз тренувалися і в один голос відповіли:

- Захочемо!

- Сподобалося? - запитав я, - як і раніше посміхаючись, демонструючи частину своїх гострих зубів. Хлопчакам та їхній сестрі було звично бачити ікласті усмішки й це їх не лякало.

- Дуже, - знову разом відповіли вони.

- А тобі? - поцікавився я в Еріс.

- Так. Тільки трохи страшно, особливо приземлення.

Коли хлопчики, один за одним сповзли з моєї спини, я тут же прийняв людську подобу. Тільки зараз відчув втому, м'язи нили, як після першого тренування, дуже хотілося їсти та спати. Я струснув головою. Не час розкисати.

- Ну й галасу ми наробили, - сказав я, - як би весь замок на вуха не поставили.

- Угу, - Еріс кивнула. - З таким приземленням, можна було б і у двір.

- Може воно й на краще, - усміхнувся я, - менше чекатимемо біля воріт, поки нам хтось відчинить.

Я вже хотів продовжити шлях, як раптом згадав дещо дуже важливе.

- Еріс, Сай, Мей, послухайте мене хвилинку!

Діти зацікавлено нагострили вуха і підійшли ближче.

- Я хочу попросити вас про щось важливе для мене, - продовжив я, трохи ніяковіючи. - Розумієте, у замку майже ніхто не знає, що я син Діраса, тільки кілька людей, я потім про них розповім окремо. І я б дуже хотів, щоб це й далі залишалося таємницею. Пообіцяйте мені, будь ласка, що нікому не розповісте! - я благально подивився дітям в очі.

- Жах, які таємниці при дворі, - усміхнулася дівчинка. - Гаразд, обіцяю.

- Обіцяємо, - дуетом відгукнулися близнюки. - А можеш нам пояснити чому?

- Добре, тільки потім. Давайте вже підемо до замку, поки стражники самі не вийшли в ліс перевіряти, хто ж тут кричав.

Я взяв сумку з речами перевертнів і пішов уперед, виводячи дітей із лісу. Незабаром ми підійшли до тих самих дверей біля воріт, через які ми виходили зустрічати Тісу. Я постукав. Не минуло й хвилини, як відчинилося маленьке віконце у дверях і суворий голос поцікавився, хто сміє стукати так рано? Я трохи забарився, підбираючи слова, потім відповів:

- Прошу вибачення за те що турбую, але так уже вийшло, що мені довелося терміново повернутися в замок. Мене звати Сарід. Я один з учнів. А це діти друга Діраса, - я вказав рукою на маленьких перевертнів, - він велів мені привести їх сюди. Їм потрібен тимчасовий притулок. Доповісте, будь ласка, про мене Тайлору.

- Добре, чекайте тут, - уже не так суворо відповів стражник. Закрив віконце і пішов.

Я втомлено притулився до стіни. От би, як і Тиса, створити трав'яний острівець, щоб посидіти. Близнюки теж позіхали, терли очі й тулилися до сестри, кутаючись у батьківський плащ. Очікування ми провели в мовчанні, не зводячи очей із дверей. Нарешті, вони відчинилися і в супроводі двох стражників, до нас вийшов Тайлор. Він уважно подивився на мене, потім на дітей, якось невизначено зітхнув і велів іти за ним. Стражникам він сказав, що все гаразд, це справді свої.

Замок діяв на мене немов снодійне. Тільки-но я опинився під його захистом і знайшов на кого можна скинути проблеми, як став засинати буквально на ходу. Може я піду до себе в ліжечко, а Еріс із хлопчиками сама поговорить із Тайлором.

З такими лінивими думками, я брів усю дорогу, особливо не цікавлячись, куди ми власне йдемо. У мене навіть очі були напівприкриті. І як я не звалився по дорозі? Прокинувся тільки тоді, коли зрозумів, що ми на третьому поверсі, біля кімнати Тайлора. Він люб'язно запросив нас усіх увійти та сідати.

Цікавість пробилася крізь втому. Я озирнувся. Таємне мешкання нашого вчителя! Малий помре від заздрощів! Більш бажане місце це тільки кімната Діраса. Житло Тайлора зовсім не схоже на звичну мені спальню. Швидше, це була маленька бібліотека. Посередині стояв круглий дерев'яний стіл, він був нижчим за звичайний, напевно, для того, щоб можна було за ним сидіти на диванах і кріслах, що розставили навколо. Уздовж стін були шафи з книжками та різним цікавим дріб'язком. На полицях я зумів розгледіти якісь камінчики, кульки, кубики. Амулети та кристали на шнурках. Палички, рослини в горщиках, шматочки тканини, згортки та ще багато чого незрозумілого. Якби це все акуратно не лежало на полицях, підкоряючись якомусь своєму порядку, то можна було подумати, що це просто сміття. Поруч із вхідними дверима я побачив стелаж для зброї. Там висів різьблений дерев'яний щит, арбалет і меч, який Тайлор зняв із пояса, щойно ми увійшли.

Діти теж із цікавістю розглядали кімнату, близнюки навіть хотіли торкнутися одного з камінчиків.

- Хлопчики, будь ласка, не чіпайте нічого. Сідайте, - ще раз запропонував Тайлор і сам зайняв місце в кріслі.

Ми дружно примостилися на одному дивані. Еріс не втрималася і запитала:

- Дивна кімната. Це твоя? А де ти спиш? - вона озирнулася в пошуках ліжка, яке, можливо, не помітила одразу. - Хоча, зізнаюся чесно, цей диван досить зручний. - Дівчинка кілька разів підстрибнула на місці, пробуючи сидіння на м'якість і погладила руками оббивку.

Тайлор усміхнувся.

- Так, це моя, а сплю я там, - він вказав на малопомітні двері, що сховалися між шафами. - Але, можна сказати, що більшу частину часу проводжу все-таки тут. Ну що, я вас уважно слухаю.

Тайлор запитально втупився в мене та остання надія, що все пояснить Еріс, згасла. Я представив дітей Тайлору, потім коротко розповів, що Роні, батько цих маленьких перевертнів, потрапив в якусь неприємність, і не зміг повернутися додому в призначений термін. На додачу, його дружина відчула недобре і попросила Діраса допомогти відшукати чоловіка. І щоб діти не залишалися самі, ми прийшли сюди. Закінчивши пояснення, я втомлено видихнув, але Тайлору цього було мало.

- Дірас передавав якісь вказівки для мене? - запитав він.

Я заперечно похитав головою.

- Тільки велів усе тобі розповісти. І ще повідомити, що мені відомо, як знімати браслети. Щоправда, я не пробував, але Дірас запевнив, що в мене вийде.

Тайлор зло стиснув зуби, але говорити з цього приводу нічого не став, натомість поцікавився, глянувши на мої зап'ястя:

- А твої, я так розумію, він відключив?

Я кивнув.

- Добре, - зітхнув Тайлор. - Я зрозумів. Залишайтеся поки що тут. Потім я розпоряджуся, щоб дітям приготували кімнату. Вже вибачте за такі умови, - він розвів руками, потім несподівано посміхнувся і додав: - Хоча, хлопчики вже добре влаштувалися. Та й Еріс майже спить.

Я подивився на маленьких перевертнів, дівчинка терла кулачками очі, зовсім розморившись на затишному дивані, сонно посміхалася. Хлопчики, згорнувшись в один клубок, спали під боком у сестри. Я теж не зміг стримати усмішки, побачивши таку милу картину. Обережно піднявся з дивана і напівголосно сказав:

- Я тоді піду.

- Ні, ти теж залишайся тут, - пошепки відповів він. - Навряд чи твоє повернення в спальню залишиться непоміченим. Тобі одразу почнуть ставити купу запитань. Тим паче вже світанок і тобі не дадуть нормально відпочити.

- Спасибі велике. Ти маєш рацію, у кімнаті мені зараз краще не з'являтися. А в тебе поїсти нічого не знайдеться?

- Зараз, - усміхнувся хлопець. Піднявся і з однієї з верхніх полиць дістав кошик із яблуками та печивом. - Не густо, але тримай.

- О, це одна з найсмачніших страв, спасибі, - хіхікнув я і вгризся в соковитий бік фрукта, одразу закусивши його розсипчастими солодощами.