- Трохи відпочиваємо і за роботу! - командним голосом повідомив Елан, і так усім зрозумілу річ.

З того самого моменту, як ми прибули до Пірету, він узяв командування на себе. Рін, звичний до такої поведінки друга, непомітно посміхався. Я теж мовчав, не бажаючи починати непотрібні конфлікти, тим паче мені поки що був потрібен той, хто підказуватиме, куди нам іти й що робити.

Зараз ми сиділи в таверні, "Білий кінь", при якій був заїжджий двір, де, за словами Елана, селилися всі хлопці, коли приїжджали до столиці. Цей заклад я добре знав і постійно обходив стороною. Таверна "Білий кінь" розташовувалася в центрі столиці, в районі, де жили одні багатії. Власник отримував пристойні доходи від своїх постояльців і не шкодував грошей на хорошу охорону, яка дуже не любила волоцюг, жебраків і тим паче злодюжок. Проганяла, щойно хтось із них попадався на очі. Дірас вочевидь мав гарний запас золотих, якщо міг забезпечувати своїм учням настільки комфортне проживання, з доплатою зверху, щоб власник таверни не запитував себе, чому ж настільки юні хлопці подорожують без супроводу дорослих і звідки в них такі гроші.

Нас розселили по одному, чому я був невимовно радий, у невеликі, але дуже затишні кімнати, в яких було все необхідне для комфортного життя. Головною перевагою цього закладу була відсутність кусючих комах у матрацах і гризунів, які за господині снують по кухні. Про відсутність останніх дбала чорно-біла кішка, з трьома кошенятами, такими ж чорно-білими, як вона сама. Зараз, старша гроза мишей, сиділа на вікні, гріючись у променях ранкового сонця. Її малюки пустували на підлозі, раз у раз зариваючись у солому, що встеляла підлогу, або ганяючись одне за одним.

У таверні було спокійно, як і належить бути для такого раннього часу. На кухні неспішно готували їжу і закуски для нового дня. У залі перебували тільки ми, інші постояльці, якщо вони були, звісно, поки що спали. Перед кожним із нас стояла склянка молока і тарілка зі смачними сирниками, які наспіх приготували для таких ранніх відвідувачів. Ми поглинали сніданок і по черзі вивчали лист із докладною інформацією про графа Емара. Елан побіжно переглянув текст, лише зрідка зупиняючись на моментах, що його зацікавили. Рінол навпаки, вчитувався в кожен рядок, низько схилившись над листом, чи то вивчаючи його запах, чи то бажаючи розгледіти кожну виїмку в жовтому пергаменті.

Коли я майже допив своє молоко, настала і моя черга прочитати написаний текст. Акуратні літери вилися чіткими стрічками на жовтому папері. Явно писав хтось добре знайомий із грамотою, у мене так гарно не виходило. Спасибі Міріон, що читати встигла навчити. У мене, звісно, ще не виходило так швидко читати, як в інших, і на вивчення письма я витрачу більше часу, але вже краще я сам, ніж проситиму когось переказувати написане. Спочатку було написано повне ім'я графа, його титул і назва земель, якими він володів, з точними цифрами, що вказували розмір володінь. Далі, довгим списком ішов докладний звіт про те, що на цих землях вирощують, з точними обсягами збору врожаю, а ще чим торгують у містах і який виторг з цього отримують. Усе це я побіжно переглянув, навіть не намагаючись запам'ятати. Лише закарбував у пам'яті герб графства та історію його створення. Виявляється, Емар не був спадковим графом. Він отримав свій титул за активну боротьбу проти магії. Ну й у своєму гербі вирішив засвідчити свої заслуги - меч, що розрубує незрозуміле зубасте чорне чудовисько, на тлі перевернутого щита.

Нарешті, знайшлася важлива інформація - адреса будинку, в якому зупинився граф Емар. Я добре знав де це. Не дуже далеко звідси, на околиці багатого кварталу, знаходився симпатичний будиночок із синім дахом, навколо якого розкинувся розкішний фруктовий сад. Ідеальне місце для тих, хто любить усамітнення й тишу. Попри те, що навколо саду був високий паркан, а на території цілодобово несли вахту пильні охоронці, ми з хлопцями частенько туди лазили, щоб поїсти свіжих фруктів. Головне в цій справі було непомітно перебратися через паркан і видертися на дерево, а вже там, сховавшись під зеленим листям, можна було сидіти скільки завгодно.

Після адреси я знайшов опис Емара: високий ставний чоловік, сорока трьох років; сивочолий, із загостреною бородою; овальне обличчя, вугільно-чорні очі, прямий ніс, тонкі губи; в одязі віддає перевагу чорному кольору; незмінно носить плащ, із застібкою, на якій зображено герб; завжди зі зброєю, якою вправно орудує. На цьому чіткий та цілком зрозумілий опис закінчувався, втім, як і весь лист. Не густо, але ж не дарма нас послали на це завдання.

Дочитавши, я знову засунув пергамент у конверт і віддав Елану.

- Усе запам'ятали, - уточнив він.

Я і Рін ствердно кивнули, після чого Елан зім'яв конверт у кулаці, підійшов до каміна, який теж люб'язно розпалили для нас, адже в столиці вже почалися перші заморозки, і спалив пом'ятий лист у вогні. Коли рудоволосий "командир" повернувся на своє місце, я поцікавився:

- З чого почнемо?

- Для початку, знайдемо його будинок, - відповів Елан, чомусь киваючи на камін.

- Це не проблема. Я знаю, де він і можу показати.

- Звідки? - скептично мружачись, відповідає мені Елан.

- Я ж тут жив кілька місяців і встиг усе вивчити.

- Неможливо вивчити всю величезну столицю, навіть якщо житимеш тут усе життя.

- Не така вона й велика, - я знизую плечима. - Не перебільшуй. Я справді знаю місто.

- Ну і чудово, - втручається Рін, поки Елан не встиг придумати нові заперечення. - Ходімо, покажеш.

Я впевнено повів хлопців знайомими вулицями. Спогади про життя серед крадіїв змушували серце болісно стискатися. Хотілося побачитися з кожним, розпитати, як у них справи, розповісти про те, як мені зараз живеться... ось тут я зловив себе на думці, що моє нове життя повністю мене влаштовує. Поклич Кейс назад, я б без вагань відмовився. Попри те, що життя в замку забирало в мене свободу дракона, натомість воно віддавало набагато більше.

Занурившись у спогади та свої думки, я не одразу зрозумів, що хлопці йдуть поруч, немов ми на звичайній прогулянці. Я звик, що хлопці із гільдії багато чого розуміли без зайвих пояснень, і тут понадіявся на досвід із минулих завдань. Виявилося даремно. Добре, що ми не встигли надто близько підійти до особняка. Згорнувши в найближчий безлюдний провулок, я зупинився й обурено втупився на хлопців.

- Скажіть мені, будь ласка, у вас взагалі є досвід у стеженні?

Елан і Рін не розуміючи, що трапилось, швидко закліпала очима.

- Є трохи, а що? - насторожився рудий.

- А те, що ви поводитеся нерозумно. Ми ж не на прогулянці, а на завданні, нам не можна світитися разом! - від обурення я трохи підвищив голос.

- Так ми ж просто йшли дивитися будинок? - до Елана, як завжди доходило все довго і з великими труднощами.

- "Просто" ми їли сирники на сніданок, а в людних місцях потрібно бути обережним. Я думав, у вас є досвід.

- Є, - втрутився Рін. - А ти поясни нормально, чого ти раптом так розбушувався?

- Щось не помітно, - фиркнув я. - Невже ви завжди на стеженнях табуном ходили? Якщо так, то дивуюся, як ви із завданнями справлялися.

- Стежили ми по одному, - відповів Елан. Він нарешті збагнув, у чому річ, і почав злитися, за те, що я посмів його вчити та вичитувати. - Але зараз ми ні за ким не стежимо, а йдемо дивитися будинок.

Після такої відповіді мені захотілося вибухнути нецензурною лайкою, але замість цього я згадав урок Діраса про самоконтроль, підняв очі в небо і про себе швидко порахував до десяти.

- Правильно, - уже спокійно відповідаю я. - Ми дивимося будинок, у якому живе... - я озирнувся, щоб переконатися, що нас ніхто не чує, і, понизивши голос, продовжив: - живе об'єкт стеження. Не можна, щоб нас бачили разом, ні зараз, ні взагалі. Інакше потім наші поодинокі зміни не матимуть жодного сенсу.

- Добре, - скривився Елан, насилу приймаючи мою правоту. - Ну, а як ти тоді пропонуєш нам іти за тобою, адже ми, на відміну від тебе, не знаємо місто так добре.

Я остаточно розчарувався в їхньому досвіді, подумки ставлячи на майбутнє собі замітку.

- Дуже просто - йти в поодинці, губитися в натовпі й узагалі всіляко вдавати, що ми одне одного не знаємо. Але при цьому не втрачати мене з поля зору. Зможете так?

- Зможемо, - процідив крізь зуби Елан.

Рін просто кивнув.

Після невеликого прочищення мізків, хлопці стали поводитися набагато акуратніше. Елан навіть капюшон натягнув, щоб не світити яскравою шевелюрою. Я показав їм будинок із синім дахом, після цього в затишному місті, ми обговорили порядок стеження - Елан зголосився першим, потім я, потім Рін - мінятися домовилися, кожні чотири години.

- Ще потрібен таємний знак, - вніс пропозицію я, після основних вказівок від рудого "командира". - Граф же не буде вічно сидіти в будинку.

- Так, - кивнув Елан. - Для цього випадку можна використовувати моїх големчиків, ми вже так робили кілька разів, непогано виходило. Я створюю земляних крихіток, один із них залишиться, ну, приміром, тут, - він вказав на маленький кущик зів'ялої трави, що ріс у нашому затишному підворітті, - і прикидається камінчиком, а другий буде завжди з тим, хто стежить. Підходите сюди, кажете "я павук" і големчик розкривається вам і розповідає, де знаходиться другий, або ж передає якесь повідомлення. А першого ми передаватимемо один одному, а разом з ним і невеликий звіт про те, що вдалося дізнатися на зміні. Щось більш важливе докладно можна буде вже обговорювати в готелі.

- Чудово придумано, - відкрито захопився я, заздрячи, що в нас таких помічників не було і доводилося користуватися різними підручними засобами: камінчиками, стрічками, подряпинами на камені або крейдяними написами на паркані, які розуміли лише злодії.