- А ти й справді малий! - неприємний голос і сміх Елана витягли мене зі світу снів.

Навколо вже панувала некваплива ранкова метушня. Рін дбайливо перекладав на тумбочці свої камінчики, які зовсім недавно став збирати біля моря, попутно струшуючи з них пил. Сем старанно розчісував волосся, борючись із гребінцем, який вічно в ньому застрявав. Торена і Майкі не було в кімнаті, але з боку умивальників долинав характерний плескіт. Чейз сонно мружився, позіхав і незграбно натягав штани, раз у раз не потрапляючи ногою в штанину. Елан застібав сорочку і коментував невдалі спроби Аїна дістати одяг зі своєї полиці.

- Замість того щоб єхиднувати, міг би допомогти, - пробурмотів я, вибираючись із ліжка.

- Це твоя дівчина, от і допомагай їй сам, - пирхнув Елан і тут же попрямував до виходу, застібаючи останні ґудзики на ходу.

"Відпускає шпильки, але боїться", - розпливаючись у задоволеній усмішці, подумав я, тим часом підходячи до Малого.

- Давай полицями поміняємося?

- А де твоя? - зацікавився Аїн.

- Ось тут, прямо під твоєю, - я легенько поплескав по четвертій полиці.

До речі, на ній з'явилося кілька теплих светрів, гадаю, один із них доведеться сьогодні вдягнути. Осінь відчутно відвойовувала свої права, посилаючи холодний вітер і нічну паморозь. Я допоміг Малому перекласти речі, потім ми разом переодягнулися й умилися. Після чого вирушили до їдальні.

Після появи Малого в замку, багато чого змінилося на краще. Усім хлопчакам, крім Елана, звісно, дуже сподобався новачок, що дуже здружило нашу маленьку компанію. Навіть задиристому жартівникові Чейзу не особливо хотілося жартувати над хлопчиком, від чого він дедалі частіше сварився зі своїм рудим другом. Одного разу, після чергової суперечки Чейз навіть пересів за наш стіл. У душі я шкодував Елана, хоча й розумів, що у своїй раптовій самотності винен тільки він.

У мене ж тепер завжди був маленький кучерявий супутник. Коли випадала нагода, ми разом лазили на вежу. Там базікали про замок і про його правила. Я повідав йому про підвал, у який ми ходимо, щоб за допомогою Діраса підживити магічний захист. Розповів про завдання, на які іноді відправляють хлопців. Пояснив, чому конфліктую з Еланом і з чого все почалося. Разом ми згадували гільдію і сумували за нею, вдивляючись у синю далечінь моря. У дощову або вітряну погоду, коли на вежі було незатишно, ми вивчали замок. За тиждень, ми встигли винюхати кожен куточок. Побували на кухні, познайомившись із рожевощокою куховаркою Нірою і спритною кішкою-мисливицею на прізвисько Масляна. Знайшли стайню з добрим Клісом, немолодим, але ще дуже міцним чоловіком, якому допомагали ще з десяток хлопчаків-стайнярів. Знайшли скотний і пташиний двір. А ще псарню, де були великі мисливські собаки, які злякано обгавкали мене, тому довго ми там не затрималися.

Одного погожого осіннього дня ми вирішили розвідати доріжку, що вела до хвіртки, за якою було видно стежку, що тікала в ліс. Нею повернулися дівчата з кошиками, повними мокрої білизни, напевно до струмка ходили прати. Ще зустріли мужика з собаками та кошиком повним грибів. Тоді Малий запропонував мені перевірити наскільки далеко нас відпустять браслети і як узагалі працює цей "повідець". Хвіртка була відчинена та ні ким не охоронялася. Навколо було спокійно, а ті, хто повернувся з лісу, вже давно пішли далеко, продовжувати свої справи в замку. Ми неквапливо вийшли за хвіртку, намагаючись триматися невимушено, немов уже не раз ходили гуляти в ліс. Попереду стежка теж була порожня. Ми пішли далі, постійно озираючись і чекаючи, що ось-ось хтось вискочить, нас насварить і попросить повернутися на територію замку. На наше щастя нікому до нас не було діла. Незабаром стежка роздвоювалася, йдучи вліво, з того боку долинав плескіт струмка. Ми вирішили не звертати та піти далі.

Ліс потихеньку згущувався. Тут було менше сонячного світла і стало прохолодно. Замкова стіна за нами, практично зникла за деревами. Але ми все ще йшли. Виявляється, досить далеко можна відійти та за бажанням спокійно гуляти лісом. Над головою шумів вітер, співали птахи, долинали далекі звуки лісових тварин.

- Добре тут, - сказав Аїн, порушивши наше насторожене мовчання. - От би на вовка перетворитися, та побігати.

Я лише згідно кивнув, я теж любив ліс, але зараз був занадто зосереджений на відчуттях, щоб повністю зрозуміти, як працюють браслети.

- Ти чого такий серйозний? - хлопчикові не сподобався мій настрій.

- Ну так ми ж не просто гуляємо, - пояснив я.

- Та облиш, - Аїн махнув рукою. - Я думаю, потрібний момент ми не проґавимо.

- Згоден, але хотілося б відчути все, щоб потім, як слід розібратися у всьому.

- Гаразд.

Мій маленький друг неохоче замовк, змирившись із тим, що мене не переконати. І ось настав той момент, коли ми нарешті щось відчули. Наші кроки раптом стали важкими, немов ми йдемо не лісовою стежкою, а бредемо по пояс у воді. Проти течії. І нас усе сильніше й сильніше тягне назад.

- Я більше не можу, - втомлено видихнув Аїн.

- Я теж.

Нас неухильно тягнуло назад, навіть коли ми зупинилися. Аїн навіть похитнувся і зробив кілька кроків назад, немов його хтось сильно штовхнув у груди. Я розвернувся і зробив кілька кроків назад, тяжіння до замку одразу ж зникло, але щойно я знову спробував віддалитися, тяга повернулася. Аїн теж трохи поекспериментував. Відійшов далі та з розбігу спробував узяти невидиму перешкоду. Хлопчика силою відкинуло назад, тож він не встояв і гепнувся на спину.

- З тобою все гаразд? - занепокоївся я, підбігаючи до друга і допомагаючи йому встати.

- Ага, - відповів Аїн, потираючи забите місце. - Ось це жбурнуло, так жбурнуло. Ну що, підемо назад?

- Так, звісно.

З'ясувавши те, що потрібно, ми рушили у зворотний шлях. Незабаром, десь ліворуч від нас щось зашурхотіло. Ми зупинилися і прислухалися. Звук наближався, хтось явно йшов у наш бік. Можливо, це був лісовий звір, або хтось із працівників, навряд біля замку будуть тинятися розбійники. Ми все одно негласно приготувалися бігти, на всяк випадок. Але потім побачили знайому постать, зі світлим волоссям і почули важкий подих, так пихкав Сем, після тренування, і це дійсно виявився він.

Вибравшись із заростей на стежку, він здивовано подивився на нас, а потім запитав:

- А що ви тут робите?

- Гуляємо, - відповів за нас двох Аїн. - А ти чому по заростях ходиш?

Сем помітно занервував, озирнувся назад, але за мить зібрався, обтрусив з одягу і зі світлого волосся кілька гілочок, що причепилися, і відповів:

- Я теж гуляю. А що, не можна?

- Можна, звісно, - вступив у розмову я. - Це ж ти перший із запитань почав.

- Та я так, - Сем опустив очі та більше не кажучи ні слова, пішов до замку.

Ми рушили слідом, все одно ж по дорозі. Так того дня закінчилася наша маленька розвідка.

На додаткові заняття ми теж ходили разом з Аїном. Сувора Міріон одразу ж перейнялася особливою любов'ю до чарівного Аїна і почала старанно навчати його всіх наук. Малому вони давалися трохи складніше, ніж мені, але він дуже старався, чим ще більше радував нашу вчительку.

Бойові тренування і магія давалася йому куди складніше. Дірас зміг навчити Малого звертатися до стихії вітру і землі, перебуваючи в людському тілі, але найбільше, на що він виявився здатним, це лише трохи здути пір'їнку або ж створити невелику ямку. Але хлопчик не сумував, щиро радіючи навіть таким незначним успіхам. Під кінець тижня, на вечірньому занятті, Дірас вирішив спробувати навчити Малого магії звуку, якою він відмінно володів у тілі вовка. Мені ж, нарешті, випав шанс спробувати щось зовсім нове, а саме опанувати блискавку.

- Як ви вже знаєте, у кожної стихії є свій характер, - почав наставляти Дірас, ми закивали у відповідь. - Що характеризує земля? - запитав він у мене.

- Земля - це твердість, непохитність, життя, сила і повний спокій.

- Добре. А що таке повітря? - запитав він у Малого.

- Повітря - це легкість, веселощі, свобода.

- Добре. Сар, тепер про вогонь.

- Вогонь це сильні емоції, такі як лють, агресія, або навіть радість і любов, головне яскраві.

- Вірно. - Дірас кивнув. - Ну і наостанок, Аїн, повідай нам про воду.

- Вода це мінливість. Спокій і водночас бурхливий потік, що змиває все на своєму шляху! - Малий замахав руками, ніби розштовхував перед собою якісь перешкоди.

- Так-так, - Дірас засміявся. - Саме так. Сьогодні ж я розповім вам про блискавку. Вважається, що це частина магії вогню, але водночас це щось особливе. Це чистий прояв енергії, без жодної агресії. Блискавку живить не лють і не емоції. Дехто називає блискавку холоднокровним вогнем. Вона точна і смертельно небезпечна. Так ось, щоб упоратися з блискавкою, потрібен душевний спокій. Її не можна намагатися приборкати, необхідно просто провести її через себе. Згадайте Чейза. Цей хлопець буквально змінюється просто на очах, коли використовує магію. Жартівник і баламут, одразу зникає, поступаючись місцем зібраності та холоднокровності. Він перший і єдиний зміг впоратися з особливим завданням Тайлора, бо вміє контролювати емоції та чітко виконувати поставлену мету.

Ми тямущо закивали.

- Тепер, Саріде, сідай де-небудь зручніше і починай вголос рахувати до ста. А ми з Аїном тут тихенько пошумимо.

- Вибачте, що? - перепитав я, абсолютно не очікуючи такої вказівки.

- Сідай і рахуй, - з усмішкою повторив Дірас. - А ти думав, що відразу блискавки метати почнеш? Ні, для початку я маю бачити, що ти вмієш стримувати себе, збиратися і концентруватися на поставленому завданні. Інакше, блискавка буде для тебе дуже небезпечна.

Я задумливо почухав ніс. Але робити було нічого, і я поплентався до лавочки, а то на мокрій землі, після вчорашнього проливного дощу, сидіти якось не хотілося. Лавочка теж була мокрою, але я був без браслетів, тому легко змахнувши воду, вмостився зручніше і почав рахувати вголос.

Тим часом Дірас почав урок з Аїном.

- Магія звуку, це окрема гілка магії, яка абсолютно не належить до стихій. До речі, деякі талановиті менестрелі нею володіють, навіть не підозрюючи про це. Але ми-то з тобою знаємо, що ми можемо, - він підморгнув хлопчикові.

- А ви теж умієте? - захопився Малий.

- Так, трохи, - він кивнув. - Але ти в цьому плані сильніший.

Остання фраза не була сказана самим Дірасом, він просто посміхався і не розмикав губ, а слова лунали звідусіль, ніби ми перебували не на відкритому подвір'ї, а в порожньому підвалі або печері.

- Здорово! - захоплено пропищав Малий.

Я теж здивувався, та так, що забув на якій цифрі зупинився. Здається, це було "двадцять"...

- Ти збився, - Дірас тут же помітив мою затримку, - спочатку.

- Але...

- У тому-то вся суть, мій учень, не відриватися. Рахуй спочатку.

Я покірно кивнув і знову взявся рахувати.

- Отже, Аїн, почнемо з простішого, щоб хоча б знати, чи підвладна тобі магія звуку в тілі людини. Спробуй погарчати, так само як ти це робиш, бувши вовком.

Малий активно закивав. Повернувся до нещасних манекенів, смішно вискалився, скрививши губи. Від нього пішла легка хвиля, що вібрує, доповнювана тихим, але по-справжньому звіриним гарчанням.

- Вийшло! - пропищав Малий, та так, що в нас ледь вуха не заклало.

Я знову збився, але вже без вказівок сам почав спочатку.

- Тихіше, тихіше! - Дірас потряс головою, потер вуха. - Вийшло. Тільки ти контролюй магію, а то глухими нас зробиш.

- Вибачте... - ледве чутно перепросив хлопчик і втупився в землю.

- Гаразд. Продовжимо.

Малий потихеньку осягав навички магії звуку, я ж учився не відриватися. З п'ятого разу в мене це вийшло. На жаль, на цьому наш урок був закінчений. Дірас пообіцяв мені, що на наступному занятті ми обов'язково спробуємо запустити саму блискавку.

Я радісно закивав, не підозрюючи, що наш урок настане не так швидко, як я сподівався. Натомість на мене чекала нова пригода, на яку я давно чекав з іще більшим нетерпінням - цього ж вечора, майже перед самим відходом до сну, до нас у кімнату прийшов Віліс і оголосив, що лорд Дірас чекає на мене, Рінола й Елана у своїй кімнаті за десять хвилин.

- Навіщо? - запитав Малий, одразу ж після того, як слуга пішов.

Підскочив до мого ліжка і сів поруч. Я тим часом із жалем стягував піжаму, в якій уже встиг пригрітися, і міняв її повсякденний одяг.

- Не знаю... - я квапливо натягнув на сорочку светр, стало трохи затишніше. - Для підживлення захисту замку ще рано.

- Вижене він вас, - хихикнув Чейз, - набридли.

- З нами не хочеш? - не залишився в боргу Рін.

- Ні, я краще тут побуду в теплі.

Чейз демонстративно позіхнув, потягнувся і ліг під ковдру. Я мимоволі позаздрив йому, як і два моїх вимушених супутники. Махнув Малому рукою і вийшов за двері.

На другому поверсі я знову помилувався величезним вітражним вікном. Через внутрішнє світло, зображення червоного птаха з розкритими крилами зовсім не було видно. Але я все ж зміг вгадати серед скелець примарні обриси вогняного птаха фенікса і його яскраво-жовті очі. Тепер-то я знав, як називається це прекрасне створіння.

- Що, злякався? - єхидно відповів Елан, неправильно сприйнявши мою затримку.

Я не став нічого відповідати, просто квапливо пішов уперед і першим увійшов у приймальню. Цього разу за дерев'яним столом, у кріслі з високою спинкою, згорбившись над якимось сувоєм, сидів літній чоловік із сивим волоссям і бородою. На відміну від слуги Віліса, він не здавався таким швидким і активним. У нього було кругле обличчя з подвійним підборіддям, і добре черевце, яке не міг приховати навіть просторий одяг. При нашій появі, він відірвався від вивчення паперу, піднявся, уважно подивився на нас і сказав:

- Лорд Дірас на вас чекає, заходьте.

Рін відчинив важкі двері, їхньої ширини цілком вистачило, щоб ми практично одночасно зробили крок через поріг.

- Добрий вечір, хлопці, - привітався Дірас.

Ми кивнули та привіталися у відповідь. Я одразу ж побачив у кутку кімнати свого дракона, який дивився на прибулих своїми кам'яними очима. Я крадькома глянув на хлопців і побачив те, що хотів - вони з неприхованою цікавістю розглядали нову статую. Шкода, вони не знають, хто її автор. Насилу придушивши задоволену посмішку, я перевів очі на Діраса, який розслаблено сидів у своєму кріслі та знову крутив у пальцях каблучки, тільки цього разу три штуки.

- Я покликав вас трьох, щоб доручити чергове завдання, - повідомив Дірас.

"Нарешті!" - подумки вигукнув я, мимоволі розпливаючись у легкій усмішці. Тим часом чоловік продовжував:

- Воно доволі просте у виконанні, але водночас вимагатиме від вас цілодобової роботи й уваги. Тому я посилаю саме трьох, щоб ви могли змінювати одне одного. А ще, - він подивився на Рінола й Елана, - потренували трохи новачка. Отже, в чому ж полягає саме завдання. Мене цікавить граф Емар. Він входить до складу королівської ради. Ось тут, - він посунув на край столу конверт без печатки, Елан квапливо схопив його першим, - у листі викладено докладну інформацію про його зовнішність і точну адресу, де він зупинився в столиці. Тобто, все що можна було зібрати з тих документів, які ви хлопці, нещодавно викрали. - Він глянув на Елана та Ріна, потім знову продовжив пояснення для всіх: - Ваше завдання досконально вивчити все, що тільки можна про цю людину. Абсолютно все! Куди ходив, з ким говорив, що їв, що пив, з ким спав і в який час ходив у туалет. Зрозуміло?

- Так, - злагоджено відповіли ми.

- Питання є?

- У мене, - відгукнувся я.

- Слухаю.

- Є якісь обмеження щодо способів виконання завдання?

- Ні. Головне, щоб вас не помітили. Загалом, це одне з основних правил, які Елан і Рін тобі пояснять. Ще питання?

- Ні, - так само дружно відгукнулися ми.

- Добре. Елане, підійди.

Хлопець слухняно зробив крок до столу і вже звично для себе простягнув руки. Дірас зняв з нього браслети та надягнув на середній палець правої руки золоту каблучку, одну з тих, що крутив до цього в руках. Теж саме він зробив із Рінолом. А потім і зі мною. Я здивовано витріщався на тонку золоту каблучку, дивуючись тому, як вона миттєво зменшилася під мій розмір, та так, що, схоже, тепер її не зняти, хіба що разом із пальцем.

- Тепер ступайте збиратися. Сьогодні ж відпливаєте, корабель уже готовий. Тільки Сарід, затримайся.

Злісно глянувши в мій бік, Елан вийшов за двері, за ним пішов Рін, закриваючи за собою двері.

- Перед тим як ви підете на завдання, я хочу тобі дещо подарувати, - сказав Дірас, піднімаючись із крісла. Підійшов до мене, витягуючи з кишені камінчик на шкіряному шнурку. - Цей амулет зроблений спеціально для тебе. - Він надів мені його на шию. - Я ношу такий самий. Він попереджає про те, що хтось намагається тебе зачарувати, і коли ти почнеш використовувати свій власний захист, він трохи його посилить.

- Дякую, - я сховав амулет за комір.

- Будь ласка, - Дірас усміхнувся, - а тепер біжи.

Коли я повернувся в кімнату, мене зустріло вже знайоме пожвавлення, але тепер я був не глядачем, а учасником. На ліжку лежала порожня сумка, напевно приготована послужливим слугою Вілісом. Збори зайняли не більше десяти хвилин - я кинув у сумку змінну білизну, кілька сорочок і ще один светр. Власне, просто повторивши за більш досвідченим Ріном і Еланом. Сам би я взагалі нічого не взяв, бо не любив щось тягати з собою, адже це тільки обтяжувало. Ну і теплу куртку приготував, щоб узяти з собою. Як сказали хлопці, у морі дуже вітряно, та й у столиці набагато холодніше, ніж біля замку.

Звісно, допитливий Малий запитав, куди ми збираємося. Я торкнувся долонею вуха, подаючи наш умовний знак, щоб ми почали спілкуватися подумки. І поки я складав речі, швидко повідав йому про все, що встиг дізнатися в кабінеті Діраса. А ще непомітно показав медальйон.

Малий був дуже радий за мене, але водночас не міг приховати туги.

- Не сумуй, я ж повернуся, - подумки заспокоїв його я. - З хлопцями ти вже здружився, тим паче найшкідливішого я забираю із собою.

Малий коротко усміхнувся.

- І ще одне, - так само подумки додав я. - Ми пливемо до столиці, а це значить, що я обов'язково знайду можливість зустрітися з Голкою, і розповісти їй усе про тебе, щоб не хвилювалася.

- Ой, так! - зовсім повеселів хлопчик. - Розкажи їй, обов'язково.