На вивчення Пірету пішло близько двох днів. Виявилося, що в ньому нескладно орієнтуватися, легше, ніж у лісі. Це тільки на перший погляд здається, що кам'яні сірі будиночки абсолютно однакові. Насправді ж, кожен мешканець вносив у зовнішнє оздоблення оселі якусь свою особливість: різного кольору двері, штори на вікнах чи квіти. Ще добре допомагали дороги - якою не підеш, обов'язково прийдеш у порт або на центральний ринок. Найширша і найдоглянутіша дорога вела до замку короля, який було видно з будь-якої точки міста, особливо якщо забратися на дах. Тож почувався я тут, немов пташка в рідному лісі.

Одне не подобалося - наявність пильної варти. Доводилося постійно бути напоготові. Вартові не любили волоцюг і постійно їх ганяли, за нагоди навіть ловили та саджали в темницю. Малолітніх безпритульних довго не тримали, кілька днів з метою виховання, але потім могли відправити в сиротинець при храмі. Подейкували, що там усе суворо, навіть гірше, ніж у в'язниці, можливо, це були лише страшилки дорослих, але перевіряти я не хотів.

На другий ранок у місті, я якраз став свідком того, як варта ловила волоцюг, а надвечір, мало сам не попався. Тікаючи від вартових, я побачив дивне невелике скупчення людей. Усі вони були в сірому одязі, жінки прикрили голову такими ж сірими непоказними хустками. Дивлячись тільки собі під ноги, ці дивні люди неспішно рухалися вздовж центральної вулиці, кудись у бік королівського замку. Я швидко приєднався до натовпу, забравшись у середину. У своїх пошарпаних штанях і сорочці, я добре вписався в цю компанію. Напустивши на обличчя загальний настрій, пішов разом із ними. Ніхто з цієї ходи не звернув на мене уваги, не став гнати або лаятися, а вартові так і зовсім пробігли повз. У той момент я б міг покинути дивну компанію людей у сірому, але цікавість пересилила, захотілося з'ясувати, куди ж вони всі прямують.

Неспішно крокувати в натовпі сіроликих, мовчазних людей було нудно, добре, що йти довелося недовго. Незабаром перед нами відкрилася невелика кругла площа, вимощена гладким сірим каменем. У центрі височів чорно-білий храм Дволикого, що за формою нагадував мені бочку з кришкою, що роздулася. Вивчаючи місто, я не раз проходив повз храм, але тоді це був швидкий погляд, тільки заради того, щоб запам'ятати його місце розташування. Зараз захотілося зазирнути всередину, тим більше я зрозумів, що цей натовп, що мене оточує незабаром зайде у храм. Прямуючи на молитву було заведено одягатися у сіре, немовби поєднуючи у своїх шатах білий і чорний колір Дволикого. В оточенні цих людей я не буду привертати зайвої уваги.

У нашому селі не було храму, тільки невеликий вівтар, вимощений наполовину з білого і наполовину з чорного каменю. Люди іноді приходили до нього, приносячи якісь свої пожертви, хто шматок м'яса, хто якісь овочі, а дехто навіть польові квіти. Смиренно опустивши голову, люди стояли біля святилища і щось подумки просили у Дволикого. За вівтарем доглядали двоє служителів, які жили поруч у звичайному дерев'яному будиночку. У Бережанці будинок для служителів Дволикого був більший, ну і самих служителів налічувалося близько шести осіб. Вівтарів я встиг помітити всього два, можливо, були ще, але ж я не вивчав містечко так ретельно, як столицю. До речі, в Піреті вівтарів не було зовсім, мабуть, зі своїми пожертвуваннями й благаннями слід було приходити саме в храм.

Ми піднялися довгими сходами, зробленими з того ж сірого каменю, що й навколишня площа. Перед нами послужливо відчинилися високі двостулкові двері, одна половинка яких була виготовлена зі світлого дерева, а інша з темного. Внутрішня кругла зала також була розділена на дві половини, тільки посередині був овальний майданчик із сірого каменю. Усе це нагадало мені величезне котяче око, дивного чорно-білого кольору, із сірою зіницею посередині. Навпроти входу на круглому постаменті велично височіла статуя божества. Дві людські фігури, що щільно стоять спиною до спини. Висічене з білого мармуру чоловіче тіло зображувало Бога Аруна, творця всього живого, повелителя світла і добра. З доброю посмішкою він дивився на темну частину храму. За Аруном, стояла висічена з чорного мармуру Богиня Нура. Велична покровителька смерті, темряви та зла, яка створила все неживе на цій землі.

З обох боків у зал стали входити служителі храму. Я чув, що жерці Нури не мають права ступати на світлий бік храму, а жерці Аруна ніколи не заходили на чорну половину. Тепер я бачив це на власні очі - вбрані в чорні й білі балахони, служителі чітко дотримувалися своїх половин. А от звичайні віряни могли спокійно ходити залою, адже вони діти обох Богів, у яких є частина добра і частина зла. Що вони й зробили, по черзі підійшовши до всіх служителів і привітавши їх. Я поки що невпевнено тупцював на місці, не знаючи що робити, і розмірковуючи, чи не втекти зовсім. Але тут віряни знову повернулися на сіру частину храму, обступили мене з усіх боків і по черзі стали підходити до статуї Дволикого. Схиливши одне коліно, вони клали на постамент свої пожертвування і тихо шепотіли свої молитви.

Я ніколи не поклонявся Дволикому, хоча мама часто брала мене з собою, коли ходила до вівтаря. Важко було вірити в могутнє божество, коли при цьому можеш сам творити різноманітні дива, перетворюватися на дракона і чути про те, що ти не один маг на цьому світі. На додачу злило те, що за підтримки служителів храму відбувалося винищення магів і саме через них я змушений приховувати свою силу. Але сьогодні, чомусь захотілося підійти до статуї. Я витягнув із кишені крадене яблуко. Дочекався своєї черги. Сором'язливо й неспішно підійшов до постаменту. Зблизька статуї здавалися просто величезними, вони височіли наді мною, пильно дивлячись у свої сторони. Гладкий камінь поблискував у світлі свічок, розставлених по колу постаменту. Опустившись на одне коліно, я поклав свою пожертву. Схилив голову і практично беззвучно прошепотів:

- Хочу, щоб у мене все було добре...

Після цього на душі стало якось бридко й сумно, а очі зрадницьки защипало, напевно, виною цьому був дим від свічок. Тому я різко піднявся на ноги й поспішив покинути храм.

Через тиждень я остаточно прижився в місті. Навчився красти їжу на ринку, ідеально вивчив усі патрулі, а також знайшов місце для ночівлі - на горищі одного будинку, майже на самій околиці міста. Тут було досить тихо, якщо порівнювати з центром, малолюдно і майже не було вартових. Вночі цей район практично не освітлювався, що давало мені змогу залишатися непоміченим під час моїх нічних польотів.

Я примружив очі та відвернувся від світанкових променів, які проникали в невелике горищне віконце. Потягнувся, розминаючи затерплі м'язи. Усе-таки спати на голій підлозі не зручно, треба буде сюди якихось ганчірок натягати. Ось сьогодні займемося їх пошуком.

Я визирнув у віконце. Вулиця біля будинку поки що була порожня. Потім я повністю висунувся у вікно, вставши ногами на підвіконня. Дотягнувся руками до краю даху, підтягнувся і заліз на нього. Переді мною відкрилося дивовижне видовище - місто, що "палає" в яскраво-червоних променях світанкового сонця! Я завмер на місці, милуючись та ретельно запам'ятовуючи цей момент, подумки замальовуючи барвисту картину і відкладаючи її на поличку, де зберігалися найважливіші спогади.

Дахи будинків, це єдине місце, де можна було не боятися варти. Тож спускатися я не поспішав і йшов цим шляхом, поки близькість будинків дозволяла стрибати з даху на дах. Дорогою я злякав одного сірого кота, потім тітоньку, що підійшла до вікна сусідньої будівлі, і мало не послизнувся сам, на вологому від роси даху. Загалом, майже без пригод дістався практично до самого центру. Далі розташовувалися будинки заможних мешканців, з великими подвір'ями й окремою вартою всередині.

Обравши порожнє підворіття, я спустився вниз, чіпляючись за віконні виступи. Обережно визирнув з-за рогу, ще раз оглядаючись. Стражників в одязі з лискучої чорної шкіри ніде не спостерігалося, тому можна було продовжити свій шлях. Я не поспішав, бо торговцям потрібен був час, щоб дістатися до місця торгівлі, розкласти товар, а також залучити достатню кількість покупців, серед яких можна загубитися.

До мого приходу, ринок уже гудів як розтривожений бджолиний вулик: з усіх боків кричали зазивали, десь грала музика вуличних артистів, стурбовані справами покупці сновигали між прилавків, вишукуючи потрібний товар. Першою моєю метою стала торговка випічкою. На запах її булочок, люди збігалися, немов бджоли на варення. Поки один із покупців ретельно вибирав, що б йому з'їсти, водночас відволікаючи торговку, я, наче змія, просочився крізь стовпотворіння, а потім одним точним і швидким рухом викрав із прилавка рум'яну булочку з корицею. Швидко сховавши свідоцтво свого злочину в шлунку, вирушив підшукувати щось для своєї кімнати.

Торговців тканинами обікрасти складніше. У них не маленькі булочки, а цілі важкі рулони. На додачу, біля їхніх прилавків не збираються натовпи. Що ж, якщо не вийде вкрасти якусь ганчірку, то можна ризикнути зрізати важкий гаманець, а потім уже на ці гроші щось купити. Ну, або ж поцупити чиюсь білизну, яку вивісили на вулицю для просушування.

Але тільки-но я примірявся до одного багатія, що прийшов разом із дружиною купувати їй шовк на сукні, як дорогу мені перегородив хлопчисько. Він був приблизно мого віку, такий самий розпатланий і в простому одязі. Недбало обрізане чорне волосся стирчало на всі боки. Тільки ось погляд у хлопця був дуже суворий і серйозний.

- Що треба? - різко запитав я, намагаючись обійти раптову перешкоду.

Але хлопчисько виявився не таким простим і не дав мені втекти, на додачу з боків і ззаду виникла підмога з таких самих брудних вуличних волоцюг - четверо хлопчаків і одна маленька дівчинка, років вісім-дев'ять, не більше.

- Ходімо, поговоримо, - тоном, що не терпить сперечань, сказав хлопець, що перший перегородив мені дорогу, вказуючи кивком голови на найближче підворіття.

Я швидко озирнувся, оцінюючи ситуацію. Я міг би утекти, але чомусь не хотілося. Адже вони не вартові, найімовірніше, вони такі самі безхатьки, як і я. Цікаво дізнатися, що їм від мене потрібно, а втекти завжди встигну. Я кивнув і покрокував у вказаному напрямку.

Хлопчаки вміло трималися кільцем навколо мене. Дівчинка теж не відставала, намагаючись виглядати суворою, як і її старші товариші, нахмурила брови та не спускала з мене очей. Коли ми відійшли в безлюдне місце, чорнявий хлопець, явно головний у цій маленькій зграї, підійшов до стіни, недбало притулився до неї, схрещуючи руки на грудях. Я став навпроти, в оточенні пильної "охорони".

- Серед крадіїв, у цьому місті головний Кейс, - сказав хлопець, суворо дивлячись на мене. - І ніхто не має права красти тут без його дозволу.

- Так я не крав, - невимушено збрехав я, розводячи руками.

- Ну так, - усміхається хлопець, - сьогоднішній пиріжок, учорашня ковбаса і позавчорашній хліб до тебе самі прийшли.

- Можливо, - я теж усміхнувся. - Дивлюся, ви давно за мною спостерігаєте. А чого ж одразу не спіймали, якщо тут усе так суворо?

- Придивлялися, - коротко відповідає мій співрозмовник, одразу набуваючи серйозного вигляду. - Зазвичай, із прийшлими злодіями ми не церемонимося. Ловимо, а потім холодний труп відправляємо в плавання, - він зверхньо скривився і навіщось сплюнув убік. - Але Кейс особисто бачив тебе в ділі й спостерігав як ти від варти тікав. Тому, він хоче з тобою познайомитися. Тож обирай - або ти зараз добровільно йдеш із нами, або ми тебе теж плавати відправимо.

- Як на мене, тут і вибирати нічого, - я знизав плечима. - Ведіть до Кейса.

Мовчазні й серйозні хлопці повели мене кудись, петляючи між будинками. Напевно, вони намагалися збити мене зі шляху, щоб у разі чого, я не зміг самостійно знайти дорогу. Даремно, я вже добре знаю місто і без проблем у ньому орієнтуюся. Тим паче ми прийшли в ту частину міста, яку складно було не впізнати - старі маленькі будиночки, щільно притиснуті один до одного, немов чогось бояться, між ними вузькі, темні та брудні вулички, по яких снують похмурі особистості зі страшливим поглядом. Навіть варта воліла обходити ці місця стороною. Не дивно, що саме тут злодії вирішили облаштувати своє лігво. Цілком імовірно, що тут мешкають усі розбійники цього міста.

- Далі, тобі дорогу знати не належить, - раптово зупиняючись, каже мій чорнявий провідник. - Тож стій смирно, поки ми тобі зав'яжемо очі.

- Як усе складно, - я усміхнувся. Потім поступливо завмер, навіть присів трохи, щоб маленькій дівчинці з конвою було зручно зав'язувати ганчірку.

Переконавшись, що я нічого не бачу, мене покрутили на місці. Марна трата часу, але ж, звідки їм знати, що напрямок я відчуваю навіть із заплющеними очима. Далі ми пішли прямо, тією ж вуличкою, де зупинилися. Потім звернули праворуч і двічі ліворуч. Потім довелося спускатися крутими сходами. Добре, що в плани хлопчаків не входило моє вбивство, і вони допомогли подолати цей непростий спуск.

Далі пролунав ритмічний стукіт у дерев'яні двері - два удари з короткими інтервалами та три з довшим.

- Хто? - відгукнувся низький і суворий голос з-за дверей.

- Кіт, Щуролов, Спритний, Горішок і Малий.

Я насилу стримав усмішку. Ось як у них, імена свої змінили на прізвиська. Напевно, Кіт, це найголовніший. Як же тоді називають дівчинку? Серед названих прізвиськ не було жодного відповідного. Та й узагалі цікаво, хто з них хто, сподіваюся, мені вдасться познайомитися з ними ближче. Хоч вони й намагалися вдавати із себе суворих розбійників, видно було, що вони такі самі самотні діти, що збилися в зграйку.

Пролунали звуки дверей, що відчиняються, поскрипуючи металевими петлями. Мене легенько штовхнули всередину.

- А це хто з вами? - поцікавився той самий низький голос, що лунав за зачиненими дверима.

- Та так, приблуда якийсь, його Кейс велів доставити, - пояснив Кіт.

- Ясно, веди. Кейс якраз у себе має бути, нещодавно повернувся.

Мене знову легенько підштовхнули, змушуючи йти. Я відчував тепло зачиненого приміщення, а ще крізь пов'язку трохи проникало жовте світло від вогню, напевно, уздовж стін горять смолоскипи або свічки. Пройшовши зовсім небагато, ми зупинилися, і знову пролунав стукіт у двері, тільки цього разу звичайний, просто з поваги. Почувши дозвіл увійти, хтось відчинив двері, і мене завели в нове приміщення.

- Кіт, навіщо так суворо? - сказав хтось із явною усмішкою в голосі. Не важко було здогадатися, що володар цього низького, злегка хрипкого голосу і є сам Кейс. - Зніми ти вже нашому гостю пов'язку.

Те, що мене назвали "гостем", дуже потішило і додало поваги до глави злодіїв. Сперечатися з Кейсом ніхто не став і мені одразу ж відкрили очі. Я перебував у невеликій кімнаті, стіни якої були суцільно обвішані всякою всячиною - від зброї та одягу до маленьких дрібничок на кшталт чашок, курильних трубок і якихось мішечків із хитромудрими малюнками. Серед усього цього розмаїття, я насилу розгледів ще одні двері. Посередині кімнати стояв великий свічник на сім свічок, а поруч знаходилося крісло, в деяких місцях сильно порване і трохи зламане. Проте глава злодіїв сидів у ньому немов король. Кейс був невисоким, світловолосим чоловіком, приблизно років двадцяти п'яти, не більше. Хоча, цілком можливо, віку йому трохи додавала смаглява, обвітрена шкіра і безліч дрібних шрамів на обличчі. Характерна горбинка на носі, говорила про те, що йому одного разу зламали ніс. Скоріше за все, Кейсу довелося багато чого пережити на своєму шляху, перш ніж стати головою злодіїв. Чоловік оглянув мене уважним і чіпким поглядом, а потім сказав, звертаючись до своїх хлопців:

- Ви можете йти. Дякую за виконану роботу.

- Нема за що, - Кіт трохи зніяковів, коротко вклонився і вийшов.

Решта повторили жест хлопця і пішли геть, останній зачинив за собою двері.

- Що ж, познайоммося, мене звати Кейс. А тебе?

- Сарід, - відповів я, роблячи кілька кроків у бік злодія. Хоч кімнатка була невеликою, але мені все-таки здавалося, що стояти біля дверей - це не дуже зручна позиція для ведення бесіди.

Кінчики тонких губ Кейса на мить піднялися, мабуть, йому сподобалося те, що я зробив.

- Як опинився в Піреті? - запитав він.

- Добрів потихеньку, - легко збрехав я.

- Звідки?

- Із села. А можна моєму минулому дати спокій? У мене немає бажання про нього говорити.

Кейс знову коротко посміхнувся.

- Що ж, гаразд. Це не дуже важливо, просто цікаво, - злодій зручніше сів у кріслі. - Тоді перейдемо до справи. Не знаю, що тобі встигли розповісти мої хлопці, але поясню ще раз. У цьому місті красти так просто не можна. Усі крадії перебувають у гільдії, головою якої є я. Мені вдалося побачити тебе у справі та пропоную тобі приєднатися до нас. Особливих проблем тобі це не завдасть. Кради собі й далі, тільки щомісяця роби свій внесок, тобто десяту частину від здобутого ти будеш віддавати мені. При цьому, ти можеш жити тут, харчуватися разом із нами, а також заручитися допомогою інших членів гільдії. Звичайно, жити тут тебе ніхто не змушує, але погодься, працювати разом набагато легше?

Я кивнув. Кейс продовжив:

- То що, згоден?

- Так.

- Чудово. Тільки перш ніж назвати тебе нашим братом, ми змушені влаштувати тобі невелику перевірку.

- І що ж я маю зробити?

- Нічого особливого, просто я хочу ще раз подивитися на тебе в справі, тільки вже за моєю настановою. На додачу дізнатися наскільки ти хоробрий, швидкий і спритний.

- Зрозуміло. А можна уточнити, що буде якщо я не пройду перевірку?

- Нічого страшного, - Кейс посміхнувся, - просто до себе ми тебе не візьмемо, отже красти у цьому місті тобі більше не дозволять. Тому, доведеться шукати інші способи, щоб вижити в Піреті, або податися в інше місто. Ну що, не передумав?

- Ні.

- Добре. Тільки для початку, дозволь уточнити, скільки днів ти вже в місті й наскільки добре ти встиг його вивчити?

- Я тут понад тиждень, начебто. Точно не рахував. А місто вже знаю чудово. Ну, крім цього району. Сюди я не ходив, зі зрозумілих причин.

- Правильно робив, - усміхнувся Кейс. - Хочеться вірити тобі на слово, але все ж перевірю. Зачекай хвилинку.

Злодій піднявся з крісла, вийшов за ті самі двері, що ховалися серед настінного різнобарв'я, чимось там зашурхотів і вийшов із сувоєм у руці. Потім він сів у крісло, розгорнув папір і попросив мене підійти ближче.

- Знаєш що це? - поцікавився чоловік.

Я вдивився в малюнок на папері. Там було намальовано безліч різноманітних квадратиків, кілька кружечків і ліній різної товщини, що в'ються між ними. У всьому цьому вгадувалося місто, схоже на те, як бачу його я з висоти польоту.

- Карта? - припустив я. До цього я ніколи їх не бачив, але чув про них і знав як і для чого їх роблять.

- Правильно, - підтвердив Кейс. - А місто впізнаєш?

- Гадаю, це Пірет.

- Добре. - У голосі чоловіка вгадувалося захоплення. - Зможеш показати де ринок?

Не довго думаючи, я вказав на скупчення безлічі маленьких квадратиків, практично в самому центрі карти.

- Правильно, - кивнув Кейс. - Храм знайдеш?

Тут мені знадобилося трохи більше часу. Я прослідкував очима в різних напрямках від ринку, згадуючи шлях до храму. Дуже допомагало вміння орієнтуватися в місцевості, дивлячись на місто згори. Я ніби дійсно зараз літав над Піретом, тільки будівлі піді мною були несправжні, а намальовані. Зрештою, я зумів відшукати храм. Далі злодій попросив знайти замок, ратушу і порт. Тут вже було трохи легше, тому що я вже розумів напрямок, тож з цим завданням я впорався трохи швидше.

- Чудово, ти справді знаєш місто, та й по карті добре орієнтуєшся, мало хто таким похвалитися може. Що ж, - Кейс піднявся, скрутив карту і залишив її на кріслі, - тоді ходімо зі мною.

Ми вийшли в довгий коридор, освітлений безліччю смолоскипів, яким, власне, мене сюди й привели. Трохи пройшлися та увійшли в простору кімнату, з такими ж кам'яними стінами, як і скрізь. Напевно, ці приміщення раніше використовувалися як склад, а тепер тут добре зберігалися різновікові злодії. Мушу зазначити, що вони тут влаштували собі цілком затишне житло, зробивши з просторого складського приміщення кімнату для відпочинку. На стінах, крім факелів для освітлення, висіли різні гобелени з нехитрими зображеннями природи. Звісно не нові, але теж додавали затишку. На підлозі лежали подушки, на яких можна було повалятися, а так само стояло безліч різних крісел, стільців і невеликих столиків.

Людей у кімнаті було не багато - знайома мені компанія і ще двоє хлопців трохи старшого віку та дівчина. Коли з'явився Кейс, вони одразу припинили свої розмови й спрямували уважні погляди на нього.

- Друзі! - урочисто почав Кейс, ставши посеред кімнати разом зі мною. - Хочу представити вам нового претендента на вступ до нашої гільдії. Прошу знайомитися, - очільник злодіїв вказав на мене рукою, - Сарід.

- Ласкаво просимо, - відгукнувся нескладний хор голосів.

Потім присутні стали по черзі підійматися і підходити, називаючи своє ім'я. Першою підійшла дівчина і несподівано сильно стиснула мою руку, представившись як Голка. Складно було передбачити, що в цій невисокій стрункій дівчині виявиться стільки сили. Вона розплилася в задоволеній усмішці, побачивши, як я мимоволі здригнувся від несподіваного болю, блиснула зеленими очима, труснула короткостриженим каштановим волоссям і повернулася на своє місце.

- Камінь, - представився наступний хлопець, тим самим басовитим голосом, який я чув, коли мене привели в гільдію.

Він теж міцно стиснув мою руку, тільки цього разу я не здивувався і був до цього готовий - мускулисте тіло хлопця не важко розгледіти навіть під одягом.

Наступним підійшов ще один незнайомий мені хлопець. Він добродушно усміхався широкою посмішкою аж до вух, які смішно стирчали, визираючи навіть з-під густого світлого волосся.

- Шишка, - усміхнувся він, називаючи своє прізвисько.

Наступним представився Кіт, з явним небажанням потискаючи мені руку. Далі по черзі представилася та трійця, клички яких я вже знав, але не зміг вгадати їхніх власників.

Щуроловом виявився не дуже симпатичний хлопець із каштановим волоссям. У нього було витягнуте овальне обличчя, довгий гачкуватий ніс, який своїм кінчиком майже торкався тонких губ. Ще й зуби в хлопця були дуже кривими, від чого він трохи шепелявив.

Спритний був високим, худим і усміхненим хлопцем. А також він постійно поправляв відрослий чубок світлого волосся, який вічно норовив залізти в очі.

Круглолиций, невисокий хлопець, який вічно сором'язливо ховав очі, представився мені як Горішок.

Останньою підійшла дівчинка, широко посміхаючись яскраво-червоними губами й уважно роздивляючись мене з ніг до голови, уважними блакитними очима. Її густі кучерики, кольору соломи, плавно пружинили при кожному русі. Попри пошарпаний хлоп'ячий одяг, пилові розводи на обличчі, виглядала вона дуже мило. Такій й красти не треба, варто лише посміхнутися перехожому, показавши свої чарівні ямочки на щоках, покліпати пухнастими віями й все, будь-яку забаганку виконають. Особливо жалісливі дамочки.

- Малий, - представилася вона, простягаючи руку.

Я вже здогадувався, як вона назветься, але все одно почуте прізвисько викликало здивування. Дівчинка захихотіла, але нічого говорити не стала, здавалося, вона чогось чекала.

- Дивне прізвисько для дівчинки, - я, нарешті, зважився прокоментувати.

Вона засміялася ще голосніше, прикриваючи рот долонькою, потім сказала, продовжуючи посміхатися:

- Для дівчинки - так, тільки я хлопчик!

- Ой, вибач, я не... - зніяковіло почав виправдовуватися я, але мене вже ніхто не слухав. Вона... тобто він, різко розвернувся і втік, сором'язливо ховаючись за спиною Голки.

- Знову людей дуриш? - докірливо сказала вона, але з усмішкою на обличчі.

- Це не я, вони самі, - усміхнувся Малий.

На цьому знайомство закінчилося, але Кейс пояснив мені, що це далеко не всі члени гільдії, здебільшого тут живуть найменші, щоб бути під наглядом. Старші з'являлися тут рідко, переважно у справах.

- Думаю, немає потреби відкладати перевірку Саріда надовго, - додав очільник злодіїв. - Влаштуємо її просто зараз. Камінь сьогодні на варті, ну а решта цілком можуть скласти нам компанію.

Злодії згідно закивали та потягнулися до виходу. Я йшов слідом. Біля дверей, що ведуть на вулицю, мене попросили зупинитися і знову зав'язали очі.

- Такі правила, - пояснила Голка, яка зголосилася пов'язати ганчірочку. - Ми не можемо дозволити тобі дізнатися де знаходиться наш прихисток, поки не перевіримо та остаточно приймемо у гільдію.

Замість відповіді, я лише знизав плечима. Не було потреби чинити опір. Якщо я хочу стати частиною їхньої компанії, а я цього справді хотів, то потрібно прийняти їхні правила. Кілька років тому, тиняючись біля таверни в нашому селі, я зумів підслухати вигадки одного мужика напідпитку про гільдії, які формуються у великих містах. Крадії, вбивці та різні найманці - всі вони стоять поза законом, проте, владі доводиться з ними рахуватися. Саме тоді, в моїй голові народилася невелика мрія - стати частиною однієї з цих гільдій. Відчути на собі їхню значущість, відчути небезпеку їхніх занять, а також багато чому навчитися. Тепер же, я не втрачу цей шанс, раз пощастило підібратися так близько до виконання цієї мрії.