З безпам'ятства я виривався короткими ривками, з кожним разом усе сильніше й сильніше чіпляючись за реальність. Уперше я чув лише голос, низький і приємний, він заспокоював, обволікаючи душу теплом.

- Спокійно, - говорив він, - я поруч. Я допоможу.

Я відчував, як у моє розтерзане тіло потекла магічна сила. Вона зняла біль, можливо, допомогла затягнутися деяким ранам. Я полегшено зітхнув і став провалюватися в безпам'ятство.

- Ні-ні, - м'яко попросив голос, - не засинай, почекай. Перетворися на людину, інакше я тебе не донесу.

Я насилу збагнув, що від мене хочуть. Зі ще більшими зусиллями змусив своє тіло перетворитися й одразу після цього відключився, втративши останні крупиці сил, що тримали мене в реальності.

Потім, крізь каламутну пелену, я бачив, що кудись лечу - над головою плескали крила, а внизу пробігала земля, прихована туманною завісою дощу. Можливо, це були видіння породжені гарячкою, оскільки в такому стані я точно не зміг би кудись полетіти...

Усе та ж противна пелена перед очима не давала мені чітко побачити картинку. Чиїсь ноги топталися біля самого носа. Згори лунали занепокоєні голоси, а збоку здивовані вигуки та нерозбірливі репліки.

- Швидко всі повернулися в кімнату! - прикрикнув хтось зверху. - Торене, забери Аїна. Майкі, підемо зі мною, допоможеш.

Аїн! Я захотів піднятися, побачити його, але мене одразу поклали та заспокійливо зашепотіли у вухо...

Настав довгоочікуваний спокій і затишок. Мені було тепло і добре. Майже нічого не боліло, тільки нили м'язи, немов після важкого тренування. Навколо пахло травами. На обличчя світило тепле сонце, що й стало причиною мого пробудження, цього разу потихеньку, сонно перевертаючись і утикаючись носом у м'яку подушку. Перед очима більше не було дратівливої каламутної завіси, все бачилося чітко і ясно, щоправда, я не відразу зрозумів, що дивлюся на стіну. Звичайну цегляну стіну, ретельно пофарбовану білилами.

Я взагалі де? Ця думка змусила мене повернутися на інший бік і озирнутися. Простора світла кімната, по обидва боки біля стін стояло по два ліжка, застелені білими простирадлами, біля кожного - невелика дерев'яна тумбочка з шухлядами. Біля мого ліжка тумбочка була заставлена різними баночками та глечиками, саме від них так приємно пахло лікувальними травами. Погляд виділив серед усього розмаїття глечик із водою та порожню склянку. Я обережно піднявся і сів на ліжку, звісивши босі ноги в мішкуватих білих штанях. На мені ще була така сама сорочка, теж трохи не за розміром, тож рукави, які заважали, я одразу ж закотив по лікоть. Потім налив води з глечика і з насолодою напився. Тільки потім я з подивом зрозумів, що на мені немає браслетів! Якщо вірити спогадам, нехай неясним і трохи маячним, то я все-таки в замку, найімовірніше, в лікарні, про яку я раніше тільки чув, але ніколи в неї не потрапляв. Бажаючи остаточно переконатися у своїх здогадах, я обережно, тримаючись за столик і ліжко, щоб утриматися на слабких ногах, підійшов до вікна і побачив за ним знайомий двір із тренувальним майданчиком. Зараз він був порожній. То чому ж Дірас не одягнув на мене браслети? Адже вони не завадили б моєму самолікуванню. Можливо, він про це не здогадувався і не став ризикувати. Прийшовши до такого рішення, я заспокоївся. Після чого, також потихеньку дійшов до виходу з лікарні, прослизнув у коридор і відшукав заповітну кімнатку, до якої хотілося від самого пробудження. Задоволений життям, я повернувся в білу кімнату, сів на ліжко і налив собі ще води.

Коли я, вже не поспішаючи, допивав третю склянку, до кімнати увійшла дівчина. На вигляд, явно старша за мене, але ось на скільки, зрозуміти було складно. Зізнаюся чесно, мені завжди насилу вдавалося визначити точний вік у жінок, вони дуже вміло, за допомогою різних хитрощів примудрялися виглядати набагато молодше, ніж вони є насправді. Ось Голка, наприклад, виглядала, ну максимум на років шістнадцять, насправді їй було вже двадцять. Цю таємницю мені відкрив Малий і суворо заборонив комусь ще її розкривати.

Ось і цій дівчині можна було дати не більш як двадцять п'ять, хоча насправді могло виявитися, що їй уже давно за тридцять. У неї було дуже гарне густе золотисте густе волосся, заплетене в косу, яке блищало на сонці, немов дозрілий колосок пшениці. Усміхнене кругле обличчя, з ямочками на щоках і добрі волошкові очі, якими вона уважно оглянула мене і посміхнулася ще більше.

- Рада бачити тебе в бадьорому стані.

- Дякую, - відгукнувся я, чомусь відчуваючи, як заливаюся рум'янцем.

- Моє ім'я Тара, будемо знайомі.

Я тільки кивнув і став допивати воду зі склянки, не знаючи, що відповісти. Представлятися у відповідь було нерозумно, вона явно знала, як мене звати. Розсипатися в подяках за лікування і догляд, я чомусь посоромився, подякую потім, коли йтиму. На щастя, Тара не чекала відповіді, лише посміхнулася і підійшла до тумбочки, беручись змішувати якісь настоянки. Я крадькома спостерігав за нею і тут відчув у ній магічну силу. Це мене настільки здивувало, що я відразу ж випалив запитання:

- Ви маг?

- Цілитель, якщо бути точним, - ласкаво поправила дівчина, не відриваючись від своєї справи. - А чому тебе це так дивує? Чи ти, як і багато інших, думав, що магами можуть бути тільки чоловіки?

- Ні, - зніяковіло пробурмотів я, караючи себе за нестриманість. - Я знаю, що магічний дар передається обом статям. Просто, у вас є здібності, чому ж ви з нами не тренуєтеся?

Вона посміхнулася, засипала останню щіпку якоїсь трави в глиняний горщик, накрила його кришкою, обхопила долонями й лише тоді повернулася до мене.

- Повторюся - тому, що я цілитель. Занадто вузька спеціалізація. Та й нема чому мені більше вчитися, Дірас навчив мене всього, що міг.

Я відчув, що вона використовує магію. Придивився уважніше і розпізнав, що від її долонь іде тепло, яке гріє вміст горщика. Близько хвилини ми мовчали - Тара готувала відвар, а я спостерігав за нею. Потім, усе ж таки наважився на запитання:

- А можна дізнатися, як ви потрапили в замок?

- Можна, - дівчина кивнула. - І можна перейти на "ти". - Вона ласкаво посміхнулася. - Я тут давно, власне, від самого початку. Дірас запросив мене з батьком сюди жити, коли здобув титул лорда, а разом із ним містечко й замок.

Вона замовкла, але побачивши мої очі, сповнені цікавості, усміхнулася і продовжила:

- Бачу, тобі мало цієї інформації. Ох, не дарма ви з маленьким Аїном друзі, той теж мене запитаннями засипав, тільки менше соромився. Гаразд, розповім, однаково треба чекати, поки відвар настоїться й охолоне. Я і мій батько познайомилися з Дірасом, років сім-вісім тому, точно не пам'ятаю. Він врятував нас від розправи, шкода тільки маму не встиг врятувати. Вона теж цілителькою була і відкрито допомагала людям, це її й погубило. - На цих словах, її добра усмішка згасла, але лише на мить. - Дірас відбив нас від натовпу і допоміг сховатися.

- Твій батько теж маг?

- Ні. Він навчився разом із Дірасом премудростей управління містом і зараз активно йому в цьому допомагає. Тобі доводилося зустрічати сивочолого і круглолицього чоловіка, що сидить за столом, біля входу в кабінет Діраса?

Я кивнув.

- Так ось це і є мій батько, - пояснила Тара. - Його Нерос звуть.

- А ти згадувала Аїна, він сюди заходив?

- "Заходив" не те слово, він практично тут жив. Я його насилу проганяла на заняття і спати.

Я хіхікнув, уявляючи собі цю картину, і тут же згадав, що мав передати Малому подарунок від його сестри.

- А де мої речі? - запитав я, дуже сильно злякавшись за те, що після всього цього кошмару браслет загубився.

- Вибач, їх довелося викинути, вони були точно так само роздерті, як і твоє тіло.

- А браслет? - чіпляючись за останню надію, уточнив я. - Він у мене на зап'ясті був, - я підняв праву руку, - чорний такий, плетений, із вовком.

- Ах, браслет, - Тара якось дивно посміхнулася, цікаво, що вона про мене подумала. - Він цілий, не хвилюйся. Я його в шухляду поклала. - Вона кивком вказала на тумбочку біля мого ліжка. - Там ще твій камінчик на шнурку. А каблучку Дірас забрав.

Я поспішив відкрити шухляду і справді виявив там цілий і неушкоджений подарунок від Голки й від Діраса. Вийняв їх і вдягнув амулет на шию, а браслет на руку, щоб за можливості передати Малому. Потім полегшено зітхнув і продовжив розпитування:

- А скільки я пробув без свідомості?

- Два дні. Дірас, Майкон і я, швидко вилікували твої рани. Та й ти сам добре відновлювався. Але як пояснив Дірас, ти сильно виклався магічно, тому так довго не приходив до тями. Лорд теж часто відвідував тебе.

Від таких слів на душі потеплішало. І тут я згадав про другого потерпілого, через якого, власне, я і потрапив у халепу.

- А як справи в Елана? Де він зараз?

- Як мені розповів Дірас, з Еланом усе було набагато простіше. Його сильно вдарили по голові, але це не складно зцілити. Тому Дірас вилікував його ще там, у лісі, та відправив до Ріна, щоб він йому все розповів. Вчора пізно ввечері вони вдвох повернулися. Я ще раз оглянула Елана, але з ним дійсно було все добре.

- Зрозуміло, - кивнув я, і хотів запитати, коли я зможу повернутися до кімнати, але цілителька випередила мене проханням випити відвар і лягти в ліжко.

- Я розумію, ти виспався, але не варто відразу багато рухатися. Починай потихеньку.

Я слухняно влігся на подушку.

- Добре, - похвалила вона, машинально поправляючи ковдру, що сповзла. - Відпочивай, а я піду, розпоряджуся, щоб тобі принесли їжу і розповім Дірасу про те, що ти прокинувся.

- А, почекай! - схаменувся я, одразу ж сідаючи на ліжку. - Навіщо?

- Він просив, - Тара усміхнулася. - Та не бійся ти так, він лаяти точно не буде. Тим паче наскільки я знаю ситуацію, то нема за що.

- Я не за те хвилююся. У нього явно буде багато запитань до мене, а я поки не знаю, що на них відповісти.

- Правду, - ласкаво посміхнулася Тара, потріпавши мене по сплутаному волоссю, і вийшла за двері.

Їй легко говорити. Не так просто сказати правду, коли так довго її приховував. Дірас бачив мене драконом. Чи не бачив? У всякому разі, Елан йому про це точно розповів.

Я ліг на подушку і заплющив очі, намагаючись відновити в пам'яті сплутані спогади. Найлегше згадалася поява на подвір'ї, як Аїн рвався до мене і як Дірас наказував хлопчакам повернутися в кімнату. Але що було до цього? І як я взагалі потрапив до замку? Ні карета, ні корабель, абсолютно не спливали в пам'яті, тільки політ... Але який до дідька політ, якщо мої крила були розірвані на ганчірочки? Та й я сам був схожий на ганчірочку. І як Дірас зміг так швидко прийти на допомогу? Хоча, може ми там з Еланом провалялися кілька днів і вижили тільки завдяки магічній силі? Але ж я повернувся раніше, Рін та Елан повернулися тільки вчора, а я вже два дні лежу тут. Як це можливо? Невже вони так сильно затримались в дорозі, чи може дороблювали завдання? Але ж нас явно викрили та це небезпечно. Знову купа запитань, на які немає відповідей.

Я припинив безглузді роздуми, відкинув ковдру і сів на ліжку, бо почув, що хтось підходить до дверей. Це виявилася одна з працівниць кухні, яку я одного разу бачив у нашій їдальні. Дівчина, не відриваючи погляду від тарілки з супом на таці, обережно піднесла її до мене, шанобливо схилилася, почервоніла і поспішно вислизнула з лікарні. Я тільки хмикнув, здивувавшись тому, що вона так сильно мене соромилася, але через секунду вже забув про це, накидаючись на суп, жадібно присьорбуючи теплий бульйон і закушуючи хлібом. Для відновлення сил був потрібен не тільки гарний відпочинок, а й ситна їжа.

Наситившись, я блаженно розвалився на ліжку і навіть трохи задрімав. Розбудило мене те, що я відчув наближення Діраса. Без браслетів він відчувався особливо чітко, здавалося, я навіть бачу його крізь стіни. Ось він квапливо йде коридором, з кимось розмовляючи на ходу, можливо, з Тарою. Зупиняється біля дверей, але чомусь не входить. Близько хвилини стоїть біля порога, може, слухає когось, але чому ж тоді обличчям до дверей, а не до співрозмовника? Нарешті, його рука повільно тягнеться до ручки, завмирає на кілька секунд, а потім рішуче за неї смикає.

- Привіт, - він ласкаво посміхається мені та ретельно зачиняє за собою двері.

Вигляд у Діраса був втомлений, як того дня, коли він повернувся після тривалої відсутності та скасував наш додатковий урок. Цього разу причиною його втоми, найімовірніше, був я.

- Здрастуйте, - привітався я, встаючи з ліжка і за звичкою схиляючи голову.

- Що ти, не вставай! - занепокоївся Дірас, квапливо підходячи та сідаючи на сусіднє ліжко.

Я присів на своє.

- Як самопочуття? - цікавиться вчитель, уважно оглядаючи мене з ніг до голови, водночас застосовуючи магію, легкий і приємний дотик якої я відчуваю по всьому тілу.

- Майже добре, - відповідаю я, опускаючи очі. - Дякую, що врятували мене.

- Будь ласка. Як же я міг кинути в біді свого найкращого учня, - з усмішкою в голосі, відповідає Дірас.

Його добрі й турботливі слова допомогли мені трохи розслабитися.

- Щойно я завершив розмову з Еланом та Ріном, - продовжив говорити чоловік. - Вони розповіли мені про те, що вам вдалося дізнатися на завданні. Ви добре попрацювали, якби ваше завдання не перервали, думаю, результат був би ще кращим. Попри те, що хлопці вже доповіли мені про вашу роботу, в мене до тебе теж буде запитання.

- Так, я слухаю, - рішуче відповів я, вже здогадуючись про що буде мене запитувати Дірас.

- Звідки ти дізнався про ім'я того вченого-алхіміка? Елан звинуватив тебе тому, що ти користувався якимись додатковими джерелами інформації, але не хотів зізнаватися, що це за інформатори.

Я йому життя врятував, а він на мене пожалівся, от же руда погань.

- Я попросив допомоги у своїх друзів крадіїв. Я гадав, що це не заборонено.

- Ні, все добре, - Дірас подивився на мене з ласкавою посмішкою. - Просто хотів уточнити.

У нашій розмові настала невеличка пауза і я вирішив скористатися моментом, щоб почати ставити свої запитання:

- А як схопили Елана? І що взагалі сталося?

- На жаль, вас викрили, - Дірас зітхнув. - І все тому, що я гадки не мав, що на Емара працюють перевертні. Взагалі, мене дивує, що такий противник всього магічного зв'язався чарівними істотами. До вашої роботи в мене немає ніяких нарікань, судячи з розповіді хлопців, діяли ви дуже обережно, але перевертні здатні відчути магію. Все розрахувати неможливо, - Дірас розвів руками. - Що стосується Елана. На своїй зміні він прогулювався на достатній відстані від будинку графа, запустивши у двір свого маленького голема, щоб не викликаючи підозри, продовжувати слідкування. На жаль, такий спосіб дуже розсіює увагу, а ще, гадаю, в нього метнули каменем, бо до нього, з його слів, ніхто близько не підходив. Від сильного удару, Елан втратив свідомість. Наступне, що він пам'ятає, так це те, що ти привів його до тями. Судячи з того, що ти знайшов Елана у лісі, після удару, його зв'язали та вивезли, влаштовуючи пастку для решти шпигунів.

- Перевертні не бажали мене полонити, вони явно хотіли мене вбити, - сказав я, відчувши, як по спині пробіг холодок, згадуючи події тієї жахливої ночі.

- Мені дуже шкода, - Дірас зітхнув і опустив очі. - Я дійсно, не думав, що це завдання може бути настільки небезпечним. Для вас більше ніяких завдань, поки я сам не розв'яжу всі питання з Емаром. Вибач.

Я ніяк не очікував, що Дірас почне просити пробачення, тому розгубився і не знав що відповісти.

- Я не тримаю на вас зла, - врешті сказав я, не відриваючи очей від підлоги, - головне, що все добре закінчилося.

- Так, це точно, - чоловік коротко зітхнув та посміхнувся.

- А як ви дізналися, що нам потрібна допомога?

- Відчув. Та й ти ж сам мене покликав.

Я тут же згадав, як у момент відчаю прошепотів ім'я вчителя. Дивно, що я не покликав маму, як найдорожчу мені людину, яка все життя про мене піклувалася, а саме Діраса.

- Але я всього лише шепнув ваше ім'я, - зізнаюся я. - Як ви змогли його почути?

- Магія - велика річ! - оголосив Дірас, картинно змахнувши руками, і усміхнувся. - Чесно, я й сам не знаю. Зовсім несподівано, відчув раптом, що з тобою щось трапилося, а за кілька хвилин почув твій заклик і одразу ж вирушив на допомогу. Перстень же, допоміг швидко відшукати тебе з Еланом. Адже тобі хлопці пояснили, навіщо я його на вас надягаю?

- Так, - я кивнув. - Але як мені з Еланом вдалося стільки протягнути?

- Що ти маєш на увазі? - уточнив Дірас, зацікавлено подаючись уперед.

- Ну... - я трохи розгубився від уточнення, здавалося б очевидного запитання. - Шлях від замку до Пірета займає понад день, а ще зворотний шлях. Це ж усе час.

Дірас зволікав з відповіддю, задумливо потираючи перенісся, потім запитав:

- А ти так і не зрозумів? Мені здавалося, що ти приходив до тями під час польоту.

- Я... якого польоту? - остаточно ошелешив мене Дірас, так що від хвилювання і здивування, я навіть став заїкатися. - Адже я ж...

- Так, гаразд, - Дірас зітхнув. - Я хотів трохи почекати, поки ти остаточно відновишся, але бачу, що зволікати не варто і час поговорити відверто, але не тут

Моє перелякане серце заколотилося настільки голосно, що мені здавалося, що його чує весь замок. Дірас піднявся і дістав із шухляди приліжкової тумбочки речі, серед яких я впізнав свій светр і черевики. Передав це все мені та попросив одягнутися.

Поки я переодягався, у кімнату заглянув Малий. Не звертаючи уваги на присутність Діраса, він із радісним писком підскочив до мене, міцно обійняв, ледве не задушивши, і заплутався разом зі мною в моїх наполовину вдягнутих штанях.

- Ти прийшов до тями! Я так радий, так радий! - пищав він. - Ти повертаєшся до нас? Ходімо, я тебе проводжу.

Він почав допомагати мені натягувати другу штанину, від чого процес одягання став ще складнішим.

- Малий, почекай, я сам.

- Добре! - пискнув хлопчик, і тільки зараз помітив Діраса, який увесь цей час сидів на сусідньому ліжку і спостерігав за цією милою сценою.

- Ой! Учитель! Здрастуйте! - він шанобливо схилив голову.

- Здрастуй, - відповів Дірас. - Я трохи тебе засмучу, Сарід ще деякий час побуде під наглядом Тари, а зараз я просто забираю його на невелику прогулянку, щоб поговорити.

- А-а-а-а! - з розумінням протягнув він. - А куди ви підете? І коли повернетеся?

- Я не знаю, коли повернемося. У будь-якому разі не чекай його, а то запізнишся на заняття з Тайлором. Приходь після вечері, впевнений, тоді Сарід точно буде тут.

- Добре, - Аїн активно закивав, бовтаючи кучериками.

Поки Дірас розмовляв з Аїном, я впорався зі штанами, зашнурував черевики й одягнув светр. Побачивши мою готовність, Дірас піднявся і пішов до виходу, запрошуючи мене піти слідом. Малий, з хитрою посмішкою, спробував простежити наш шлях, але без успіху - учитель осадив його, попросивши повернутися у свою кімнату.

Всупереч моїм очікуванням, ми пішли не вниз до виходу на вулицю, а стали підійматися вгору по сходах. Дірас не поспішав, постійно запитуючи про моє самопочуття.

- Вибач, що тобі доводиться так напружуватися, але вежа, це єдине місце, де я зможу тобі все пояснити без зайвих свідків.

- Вежа? - здивовано запитав я, наважуючись відкинути всі недомовки, бо остаточно перестав розуміти, що відбувається. - Навіщо?

-Тому, що все не так просто, як ти думаєш.

Я кивнув і слухняно пішов далі. Не знаю, чому Дірас і Тара так турбувалися про мої сили, бо йти зараз мені було не так вже й складно. Так, перший похід до вікна, після пробудження, дався з деякими ускладненнями, але зараз я остаточно прокинувся. На додачу, ваблений цікавістю, я просто плював на м'язи, що ниють, і на втому після пережитого. Сміливо переступав зі сходинки на сходинку, долаючи улюблений шлях, навіть обігнав Діраса і першим опинився біля люка. Звично відчинив його і виліз на вежу. Запізно замислившись над тим, що вхід, начебто, має бути зачиненим і, напевно, варто було б пропустити Діраса вперед, щоб саме він відчинив його, а не демонструвати в усій красі те, що я легко відчиняю люк і вочевидь іду сюди не перший раз.