Настав довгоочікуваний вечір. Я сидів на лавочці й чекав, коли прийде лорд Дірас. Мені вже не було потрібне особливе запрошення. Повечерявши, я самостійно вирушав на свої додаткові уроки, вважаючи за краще відпочивати де завгодно, але тільки не в спальні. У бібліотеці, чекаючи на Міріон, я розглядав корінці книжок, деякі діставав і намагався читати. З кожним разом виходило все краще й краще. На подвір'ї ж спостерігав, як ліхтарник неспішно запалює ліхтарі. Або дивився на небо, де потихеньку, наче вторячи земним вогникам, з'являлися зірки. Справа йшла до зими й дні ставали дедалі коротшими. Утім холоди приходити не поспішали. За розповідями Торена, тут узагалі зима була дуже коротка, малосніжна і дуже вітряна. Але літо приходило швидко, а потім не поспішало йти. Вивчаючи карту, я встиг дізнатися, що замок лорда Діраса розташований у південній частині королівства Норіс, майже біля його морських кордонів. Трохи більше як день шляху кораблем від столиці Пірет. Портове містечко, яке можна було розгледіти з вершини вежі, називалося Вейк. Тепло я любив, тож у душі радів, що моє нове місце проживання збіглося з моїми вподобаннями.

Поки я розмірковував про погоду і географію, у двір встиг прийти Дірас і підійти до лавочки. Я тут же підхопився, ввічливо схиляючи голову.

- Добрий вечір, Саріде, - привітався лорд.

- Добрий вечір, лорде Дірас, - відгукнувся я.

Чоловік деякий час задумливо дивився в темне небо. Я терпляче чекав.

- Знаєш, - нарешті, сказав він, - але ж ти можеш називати мене вчителем. Відчуваю, скоро настане той день, коли я буду один вчити тебе. Тож звикай.

Я здивовано закліпав віями. У голові тут же закрутилися тисячі запитань, які ніяк не могли заспокоїтися, щоб я зміг хоч одне з них озвучити. На щастя, маг сам вирішив пояснити:

- Так, мій юний учень. Незабаром мудра пані Міріон дасть вам усі необхідні знання. А Тайлора ти просто переростеш у майстерності. Він раніше почав своє навчання, тому, набагато досвідченіший за тебе. Але ось у магічній силі явно поступається, тут уже нічого не поробиш. - Дірас уважно подивився мені в очі й додав: - Тільки не загордися завчасно.

- Ні, що ви... - я зам'явся від збентеження і від того, що не одразу наважився назвати Діраса по-новому. - Навіть і в думках не було.

- Вірю, - м'яко відповів чоловік. - Ну що, почнемо урок.

Дірас неспішно пішов до середини тренувального майданчика, де лишалися всі необхідні пристосування, які використовувалися хлопцями під час денного тренування. Навіть прозору колбу Сема не забрали. Я пішов за вчителем, при цьому збираючись з думками. Його несподівана заява геть збила мене з пантелику, і я на якийсь час забув про те, що збирався все з'ясувати про підвал. Тільки ось тепер уся моя рішучість кудись зникла. Згадалися дивні слова Елана "Хочеш, запитай. Ризикни здоров'ям". А перед очима, так і стояла єхидна посмішка рудоволосого хлопця, яка явно не обіцяла нічого хорошого. Тільки якщо я не наважуся зараз, то можу і зовсім втратити момент. Зітхнувши глибше, я обережно поцікавився:

- А можу я поставити запитання?

- Звичайно. - Дірас зупинився біля паличок, якими вдень стрибали пір'їнки Торена і Ріна, обернувся до мене.

Кілька секунд я міркував, з чого почати і як узагалі поставити запитання. Зважитися то зважився, а що буду говорити, навіть не подумав. Але Дірас не квапив, терпляче чекав, дивлячись на мене. Нарешті, в голові виникло потрібне запитання:

- Що сталося вчора в підвалі? Чому я був настільки слабкий, тоді як Рін виглядав цілком бадьорим?

- Це моя провина, - чесно зізнався чоловік. - Я захопився і викачав із тебе більше сили, ніж було потрібно. Природа нашої магії надто схожа, тому дотик до неї не завдає ні мені, ні тобі жодного дискомфорту. А ось робота з магією інших хлопців мені неприємна, тому іноді я навіть передчасно перериваю контакт. - Після цих слів, Дірас раптом усміхнувся і додав: - Тільки мені здається, що ти хотів з'ясувати не тільки це.

- Ви як завжди маєте рацію, учителю, - зніяковів я.

- Тоді не бійся і запитай прямо.

- Добре, - я впевнено підняв очі на чоловіка, на його обличчі, як і раніше, була усмішка. - Навіщо ви нас забираєте в підвал і з якою метою викачуєте силу?

- Наш замок оточений безліччю захисних заклинань. Вони відводять очі недоброзичливцям, захищають від вторгнення, навіть злодіїв відваджують. Загалом, цілий клубок різноманітного захисту, над яким я, а потім і Тайлор, працювали не один рік. І продовжуємо їх доповнювати. Але щоб усі ці заклинання працювали справно, їм потрібне періодичне магічне підживлення - саме на нього йде ваша, і моя з Тайлором, сила. Ти звернув увагу на промені, що відходять від каменів?

Я кивком відповів на запитання, після чого Дірас продовжив:

- Так ось це своєрідні канали, якими магічна сила розтікається по всьому замку. А та підвальна кімната, ніби як серце, основа нашого захисту. Таким чином, кожен маг, що мешкає в замку, робить свій внесок у надійну охорону свого будинку.

- Як усе просто виявилося.

- А ти думав, що це якийсь моторошний і жахливо таємний ритуал? - Дірас усміхнувся.

- Чесно кажучи - так. Але тільки спочатку. Після того, як взяв участь у цьому, став сумніватися. Тому що виглядало це абсолютно нешкідливо.

- Але чому ти боявся? - поцікавився чоловік. - Хіба хлопці тобі не пояснили?

- Дуже коротко. Мені здається, їх особливо не цікавлять подробиці, - я знизав плечима. - Але всі вони цього чомусь дуже бояться, тому я вирішив що це щось болюче та страшне.

- Я так і думав. Це все тому, що мій дотик викликає в них неприємні відчуття. Я шкодую про це, але, на жаль, сили трьох буде мало. Доведеться занадто часто оновлювати та багато віддавати, а це теж небезпечно.

- А можна дізнатися, як ви це робите?

- Що саме? - уточнив Дірас.

- Ну, перекачуєте силу? А ще, чи можна її таким чином залишити собі?

- Можна. Забрати, перекачати, або ж віддати. Але як це робити, ти навчишся потім. А зараз давай уже перейдемо до нашого заняття, а то ми занадто захопилися бесідою.

Я згідно кивнув і приготувався вислухати сьогоднішнє завдання. Дірас зняв з мене браслети та сказав:

- Сьогодні у вас був вельми захопливий і корисний урок. Кожен зміг пізнати іншу сторону магії та мав можливість потренувати свої слабкі сторони. Я ж тобі пропоную спробувати виконати випробування інших, окрім големів і блискавки, бо цими навичками ти поки що не володієш.

- Поки що? - здивовано уточнив я. - Невже я зможу навчитися керувати блискавкою і закликати елементалів?

- Не можу дати точних гарантій, але спробувати можна.

- А ви?.. - я зніяковів і замовк, бо зрозумів, що надто захопився бесідою і, схоже, скоро перейду всякі межі поваги.

Але Дірас анітрохи не образився. Навпаки, посміхнувся і коротко відповів на запитання, яке я засоромився вимовити:

- Я вмію. Отже, приступай. З чого почати обирай сам, послідовність не має жодного значення.

"Сьогодні якийсь день розкриття таємниць", - подумки порадів я. Залишилося відкрити ще кілька, тільки вже власних - наскільки ж добре я володію своїми силами.

Почати я вирішив із найріднішої стихії вогню. Одразу захотілося створити маленького полум'яного дракончика, але здоровий глузд підказував, що краще вибрати звичайного метелика. Дотримуючись поради Тайлора, я прикрив очі, добре собі уявив різноколірного метелика, який пурхає над квітами. Зосередився на образі. Звернувся до стихії вогню. Повільно розплющив очі, але продовжив тримати в голові образ метелика. Склав долоні ківшиком. Обережно, формуючи потрібну мені форму, став відпускати назовні язики полум'я. Вони були яскраві й різноколірні, перепліталися між собою, спалахуючи над моїми пальцями. Незабаром, у сумбурних сполохах стала вгадуватися форма крилатої комахи. Я легенько дмухнув на долоні, змушуючи вогняного метелика вирушити у свій перший політ.

Він злетів, повільно махаючи різноколірними крильцями, з них сипалися на землю маленькі іскорки. Близько хвилини я заворожено спостерігав за своїм творінням, і тільки потім зрозумів, що в мене вийшло виконати завдання, ще й із першого разу. Про що тут же захоплено заявив. Звісно втратив контроль над метеликом, він спалахнув і зник, залишивши після себе лише маленьку хмаринку диму.

- Вийшло, - спокійно підтвердив Дірас, - тільки контроль слабкий. Спробуй ще раз і постарайся не розсіювати увагу, дай метелику політати трохи довше.

Вдруге все вийшло набагато простіше і швидше. Тепер я зробив метелику крильця з чистого блакитного полум'я, а тільце яскраво-червоне. Він пурхав над нами, витончено виписуючи кола, немов танцівниця в яскравій сукні.

- Сарід, - неголосно окликнув мене Дірас.

- Так учитель? - я повернувся до нього.

- Думаю, з цим завданням ти впорався, - він кивнув на вогняного метелика, що пурхав над моїм плечем. - Я відвернув твою увагу, але ти контроль не втратив. А тепер зніяковів, але метелик усе ще літає, - він усміхнувся. - Приступай до наступного завдання.

- Добре.

Я з великим жалем розвіяв своє вогняне створіння і вирішив спробувати виконати завдання, яке поставили перед Тореном і Рінолом. Підійшов до паличок, що стирчали із землі. Дірас схвально кивнув і дістав із кишені пір'їнку. Але віддавати мені не став, а поклав на розкриту долоню і велів починати.

Усі поради Тайлора засіли в моїй голові добре й надовго, тож це завдання не завдало мені великих труднощів. Тим більше щось подібне я вже робив з листочком, коли вперше показував свої навички. Швидко пристосувавшись до того, щоб покликаний мною вітерець дув спокійно, я спрямував його до долоні Діраса, підхопив пір'їнку і поніс її до тонких вершин дерев'яних паличок. Весела гра, яка сподобалася не тільки мені, а й пустотливій стихії. Ми діяли злагоджено, і тому мені далося все легко.

Не встигло минути й чверті години, як Дірас виголосив чергову похвалу і попросив братися до останнього завдання. Але варто було поглянути на заповнену водою скляну колбу, як весь ентузіазм згас, немов свічка, кинута в цю саму прозору рідину. Від однієї думки, що мені зараз доведеться якось примирити дві протилежності голова йшла обертом. Не потрібно було залишати найскладніше наостанок, але я так сподівався, що на це просто не вистачить часу. Але ж в Орсема вийшло, і я не збираюся давати слабину!

Я рішуче встав перед колбою, подумки ще раз прокручуючи в голові пораду від Тайлора: "відчути стихію так, щоб знайти в ній необхідний елемент і змусити його горіти". Вдивився у воду, в якій відбивалося мерехтіння зірок, наче в ній уже горіла тисяча маленьких вогників. Уявив, як серед них плаває маленька рибка, махає хвостом і плавниками, ворушить зябрами, добуваючи для себе необхідне для дихання повітря. Адже воно там справді було, тепер і я це добре відчув.

Вогонь і вітер - дві перші стихії, що скорилися мені, від того стали улюбленими та навіть, можна сказати, рідними. Скільки разів я пустував у небі під час грози, огортаючи себе холодними потоками дощових крапель. З якою насолодою з розгону пірнав у річку. І навіть просто ніжився в дерев'яній балії, відчуваючи, як вода змиває втому. Із землею в мене склалися особливо складні стосунки, проте, як приємно було пробігтися мокрою від роси травою, впасти на спину й усім тілом відчувати неймовірну силу, що виходить від цієї великої та непорушної стихії, що породила все живе й неживе. Чотири основні стихії тільки на перший погляд, здаються різними та несумісними. Насправді ж, жодна з них не може існувати без іншої, водночас чудово її доповнюючи.

"Гори", - подумки попросив я. І в самій середині холодного водного простору, обмеженого скляною колбою, замерехтів справжній гарячий вогник. Усвідомивши, що в мене вийшло з першого разу, я мало не застрибав на місці від радості. Тільки страх втратити контроль над стихією втримав мене від надмірного прояву емоцій. Єдине, що я собі дозволив, так це розтягнути губи в широкій і задоволеній усмішці.

- Ти мене сьогодні радуєш, - стримано похвалив Дірас. - Тобі вдалося виконати завдання набагато швидше, ніж передбачалося, тож якщо ти втомився, можемо закінчити урок передчасно, або ж можеш трохи потренуватися із землею.

- Не втомився, - рішуче заявив я, - і дуже хочу ще потренуватися.

Дірас посміхнувся.

- Тоді приступай.

Я із задоволенням сів на землю, поклав долоні на твердий і втоптаний ґрунт. Заплющив очі і як минулого разу почав згадувати рідне село, тільки цього разу намагався сильно не захоплюватися спогадами про дім. Через хвилину я почав відчувати, як невелика ділянка землі переді мною змінюється. Розплющив очі, щоб упевнитися в тому, що у мене виходить саме село, а не один будинок. Усе йшло як треба. Уже не заплющуючи очей, я продовжував потихеньку "вирощувати" земляні будиночки.

В той самий час за спиною пролунали квапливі кроки. Мені вже не потрібно було обертатися, щоб зрозуміти, хто до нас іде. Відтоді, як Дірас розповів мені про різні джерела магії та навчив від неї захищатися, у мене почало виходити відчувати магів на відстані, розрізняти їх між собою, ну і, звісно, відрізняти від звичайних людей. Ось і зараз я чітко розумів, що до нас практично біжить через весь двір Тайлор. Важко дихаючи, він зупинився біля Діраса.

- Доброго вечора, учителю, - ввічливо привітався він.

Я старанно займався виконанням завдання, але при цьому дуже уважно слухав їхню розмову.

- Доброго, Тайлоре, - відповів Дірас. - Щось сталося?

- Так... тобто ні. Точніше нічого поганого, але дещо важливе. Ми не могли б відійти?

- Думаю, в цьому немає потреби, - твердо відповів чоловік.

Тайлор більше не став тягнути та неголосно заявив:

- Учителю, я відчув нового мага.

- Чудово, - стримано відповів Дірас. - Де?

- Знову в Піреті.

У мене чомусь дуже швидко заколотилося серце. Здавалося б, яке мені діло до того, що ще один юний маг потрапить сюди. Він, так само як і ми, частково втратить свободу, проте навчиться керувати своєю силою, дізнається багато нового, а найголовніше буде в безпеці. Усе ж, попри це, мені було дуже шкода зовсім не знайомої мені людини. Хотілося негайно схопитися, набути тіло дракона і мчати в столицю, щоб відшукати нового мага і ретельно заховати його, а разом з тим і себе, від Тайлора.

- Столиця притягує молодих магів, - Дірас усміхнувся. - Що ж, іди та накажи приготувати на ранок корабель.

- Слухаюся вчитель.

Тайлор так само квапливо залишив заднє подвір'я, а Дірас підійшов до мене й уважно глянув на те, що мені вдалося створити.

- Не дуже схоже на місто, але красиво, - усміхнувся Дірас.

Я ж настільки захопився власними переживаннями про незнайомого мені мага, що зовсім перестав стежити за тим, що творю. Побоюючись знову побачити власний дім, я теж глянув на земляний майданчик перед собою. Там стояла точна зменшена копія мене як дракона. Поскаливши зубасту пащу, він дивився мені через плече, саме туди де нещодавно стояв Тайлор. Лапи були напружені, а крила розкриті, ніби він ось-ось злетить.

"Що ж я наробив! - у паніці подумав я. - Може й справді, перетворитися і полетіти якомога далі".

Глибоко зітхнувши, я все ж зумів узяти себе в руки та навіть знайти гідну відповідь. Повільно, щоб не видати тремтіння в голосі, я сказав:

- Ну, ви ж не просили створювати місто. Просто запропонували тренуватися, от я й вирішив зробити дракона.

- А чому такий вибір? - поцікавився Дірас, обходячи кругом земляну статую.

- Ну... - невпевнено протягнув я, швидко вишукуючи потрібну відповідь. - Мені раптом згадалася страшна казка, про дракона, якій краде неслухняних дітей.

Дірас засміявся.

- Чув я цю історію. Злісний маг, живе в зловісному чорному замку. Ночами він перетворюється на дракона і краде дітей, а потім з'їдає їх на вечерю, - він знову посміхнувся. - Що ж, майже правда. Тільки я вас не краду і не їм, а навчаю.

Мені хотілося б посперечатися з тим твердженням, що він нас не краде, оскільки саме це зі мною зробив Тайлор. Але почни я зараз про це розповідати, то вийшла б звичайна скарга і ниття. Тому я просто мовчки кивнув, задовольняючись тим, що моє виправдання чудово спрацювало.

- Що ж, ти сьогодні дуже добре попрацював. Час йти на заслужений відпочинок. Тільки дракона не розвіюй, - квапливо додав Дірас. - В тебе дуже чудова фантазія, він дуже гарний і наче справжній. Якщо ти не проти, я його зараз кам'яним зроблю і накажу поставити в себе в кабінеті.

- Не проти, - злегка очманілим голосом відповів я, відчуваючи як починають червоніти щоки.