Я мчав уперед, граючи наввипередки з вітром. Нікому було мене зупинити та незабаром я поплатився за свою дурість. Сили покинули тіло на середині шляху. М'язи на крилах почали нити, а один раз плече скрутило різким болем так, що я почав падати. На допомогу прийшла магія. Я закликав повітря, яке наповнило мої стомлені крила, і я, немов листочок, почав ковзати по темному небу.

З першими світанковими променями я розгледів вдалині рідне село. Тепле світло торкнулося башти сільради, а від неї почало потихеньку розповзатися, покриваючи все в окрузі сонячним золотом. Стало видно пічний дим над заїжджим двором - старий Гай і його сім'я почали готуватися до зустрічі ранніх гостей. Я пробігся поглядом звивистою доріжкою і побачив свій рідний дім. Серце здригнулося, затріпотіло радісно й бентежно. Я потихеньку опустився на той самий пагорб, де любив зустрічати світанки. Повернув собі людську форму і присів на пожовклу траву, схрестивши ноги. Здавалося, що з того дня, коли я тут сидів востаннє, мріючи про подарунки на день народження, минула ціла вічність, а насправді - одне літо і шматочок осені.

Але ж подарунок я все ж отримав, та ще й який - абсолютно нове життя! У старе повертатися не хотілося, лише трохи торкнутися, дізнатися, чи все в моїх рідних гаразд, і повернутися назад... додому?

Я здригнувся від останньої думки. Невже замок, який спочатку був для мене кліткою, тепер я можу назвати домом?

Можу.

Адже там мене теж чекають і люблять.

Не без зусиль, але мені все ж вдалося знайти поляну з пізніми польовими квітами. Зібрав два букетики та потихеньку манівцями пішов до будинку, не хотілося, щоб мене хтось помітив, особливо пильні бабусі-пліткарки. За цей час сонце встигло повністю піднятися над обрієм, отже, мама мала прокинутися і почати займатися господарством. Тільки ось із Тірелом проблема - робота в полі вже закінчена, урожай зібрано і він теж буде зайнятий домашніми справами.

Я підійшов до рідного дому з боку саду. Переліз через дерев'яний паркан і присів біля найближчого дерева. Підходити було ризиковано, листя майже все облетіло і мене практично нічого не приховувало від уважних очей. А ось углиб саду навряд чи хто піде, адже врожай фруктів уже встигли зібрати. Я сперся спиною на шорсткий стовбур яблуні, прикрив очі та знову звернувся до допомоги магії вітру. Злився з ним свідомістю і полетів до будинку.

Мама неголосно наспівувала пісеньку і розтоплювала піч. Кеті сиділа поряд, просто на підлозі, однією ручкою сонно терла оченята, прокидаючись, а іншою щось креслила вугіллячком по мостинах. Вітерець залетів у розкриту топку і допоміг розпалити вогонь. Потім нагрітий повітряний вихрик, ласкаво потріпав волосся дівчинки. Метнувся далі, вилітаючи на подвір'я. Там, закотивши рукава сорочки, трудився Тірел, заготовляючи дрова на зиму. Марті уважно стежив за батьком і спритно скидав розрубані деревинки з пенька, щоб можна було поставити нове поліно. Вітерець забрався під сорочку хлопчика, змусивши того посміхнутися від лоскоту, потім підхопив кілька листочків із землі й закружляв їх у хороводі. Марті відірвався від роботи, спробував спіймати один із пустотливих листочків. Але вітерець був швидшим за хлопчика, ухилився і погнав свій хоровод у сад.

- Ти куди? - суворо запитав Тірел, коли хлопчик погнався за листочками.

- Хочу зловити, - відповів Марті.

- Спочатку допоможи мені, потім сніданок, а вже після цього лови що хочеш.

Марті засмучено зітхнув, але перечити батькові не став. Я перервав зв'язок із вітерцем. Нічого не поробиш, мені теж доведеться чекати. Я відшукав кілька яблук, що дивом збереглися на самих верхніх гілках. Вони були перестиглі, але все одно смачні. Перекусивши, я знову сів біля дерева, вирішивши трохи подрімати, аби скоротити час очікування, заодно відновити витрачені сили.

Прокинувся я від того, що хтось обережно торкнувся мене за плече. Я стрепенувся, готуючись відскочити від можливої загрози та подумки лаючи себе за те, що дозволив собі розслабитися і занадто міцно заснути. На моє щастя це був лише мій молодший брат. Він не зрадив своїм звичкам, отримавши вільний час для ігор, одразу ж помчав у сад, і тепер, виявивши мене під деревом, витріщався своїми великими карими очима, в яких застигло здивування, а ось губи поступово розходяться в радісній усмішці.

- Привіт, Марті, - привітався я, як зазвичай, куйовдячи його волосся.

- Привіт, - усе ще розгублено пробурмотів він. - А ти що, не йшов і весь час тут жив?

- Ні, - усміхнувся я. - Йшов, ось прийшов у гості.

- Ух ти! - вигукнув Марті, і я тут же попросив його поводитися тихо. - Чому? - уже пошепки запитав він, так само як і я, насторожено поглядаючи в бік будинку.

-Тому, що це таємниця, - тихо відповів я.

- А це що таке?

- Це те, що ніхто не має знати, що я тут був. Крім мами. Ти її покличеш? Тільки тихенько, пам'ятай, інші не повинні знати.

- Ух ти, - слухняний брат продовжував шепотіти, його вочевидь бавила така нова й цікава гра. - Покличу. Почекай тут. - Копіюючи серйозну манеру дорослих, він вказав пальцем на дерево і тут же помчав до будинку.

Недовге очікування далося мені з великими труднощами. Я встиг порвати з десяток пожовклих листочків і поламати п'ять гілочок, що валялися неподалік. Схаменувся, згадуючи про забуті квіткові букетики, і підняв їх із землі. Потім, як на уроці самоконтролю взявся рахувати до ста. На сорока двох збився, бо почув далекі кроки матері та швидкий тупіт ніжок сестрички й братика.

- Чекайте мене вдома, - суворо сказала їм мама.

Почулися невпевнені відмовки, але вони не подіяли. Кроки чулися все ближче й ближче, а я все сидів, немов заморожений, притулившись до дерева, спиною до будинку.

- Сарід? - зовсім поруч пролунав тихий жіночий голос.

Я виповз із-за свого сумнівного укриття, сором'язливо опустивши голову, підійшов до мами. Вона тут же міцно обійняла мене, потім різко відсторонила і дала потиличник. Я мовчки стерпів заслужене покарання, після якого мене знову обійняли та стали мочити маківку солоними сльозами.

- Ну що ти, мамо, не плач. Я ж тут, живий. Зі мною все гаразд.

- У порядку він, - ображено пробурмотіла мама, знову відсторонюючись. Цього разу вона не билася, а схрестила руки на грудях і суворо подивилася на мене: - Знав би ти, скільки я сліз встигла виплакати, скільки переживала, не знаючи де ти. Міг би хоч з'явитися або звісточку надіслати.

- Вибач, - тихо відгукнувся я, намагаючись вкласти в це слово все своє каяття. - Щойно в мене з'явилася можливість, я одразу ж прийшов. - Я простягнув квіткові букетики. - Це тобі та Кеті.

- Спасибі, - мама прийняла подарунок і дбайливо поклала його в кишеню фартуха. - Яка ж ти в нас зайнята людина, - передражнила вона мене, хитаючи головою. Вона вже остаточно заспокоїлася, витерла сльози та навіть почала посміхатися. - Де ж ти пропадав увесь цей час?

- Я...

- Зачекай, - перебила вона, беручи за руку, немов маленького. - Ходімо в дім, там усе розкажеш. Раз уже повернувся, у нас ще буде час все обговорити. Мабуть, голодний із дороги. Відпочинеш.

Я обережно вивільнився і м'яко відповів:

- Ні, мамо, вибач, але я не піду в будинок. І я не повернувся, я в гості прийшов.

- Це що ще за новини? - мама знову напустила на себе суворий образ, упираючи руки в боки. - Рідний дім на вулицю проміняв. Досить, нагулявся. І якщо ти батька боїшся, то не варто. Не закриє він тебе, та й узагалі не зачепить. Він мені обіцяв, коли заспокоював мої сльози. Та й сам переживав. Він зараз відпочиває, а ми посидимо спокійно, ти мені все розкажеш, а потім я сама йому все поясню.

Мама спритно тиснула на жалість, мені було дуже соромно перед нею і справді шкода, але вдома мені більше робити нічого.

- Ні, я Тірела більше не боюся. Просто не хочу його бачити. Я з тобою поговорити прийшов і сестричку з братиком побачити, а не його повчання вислуховувати.

- Так, - мама взяла мене за обидві руки, - не хочу більше слухати ці дурниці. Тоді я і сказати навіть нічого не встигла, але більше я тебе не відпущу. Чуєш, я забороняю! - Вона суворо подивилася мені в очі.

Я зітхнув.

- Мамо, прошу, не змушуй мене залишитися, інакше мені доведеться знову втекти, а я цього не хочу. Просто вислухай мене, будь ласка. Я не волоцюжка, не голодую і взагалі, добре живу, ти ж бачиш.

Я замовк, даючи мамі можливість уважно мене оглянути. Не відпускаючи рук, вона окинула мій одяг поглядом, зупинилася на обличчі, здавалося, заново вивчаючи кожну рисочку.

- Бачу, - тихо й невпевнено відповіла вона. - А ще бачу, що ти змінився. Став упевнений і... - вона провела рукою по моєму плечу. - І сильний. Що ж, розповідай.

Мама відпустила мої руки й відійшла до найближчого дерева, упершись об нього спиною. Я став так само, біля сусідньої яблуні. Про моє життя серед злодіїв розповідати не хотілося, навіщо мамі знати такі подробиці, тому я почав із головного:

- Я знайшов батька, точніше, він мене і тепер живу з ним.

- О, Дволикий! - мама неголосно сплеснула руками. - Як?

- Це дуже довго пояснювати. Загалом, нам допомогла магія.

Мама поморщилася, почувши останнє слово.

- А ти впевнений, що це він?

- Ти сама казала, що я на нього дуже схожий. Тим паче мені здається, не так багато магів, які вміють ставати драконами та мають ім'я Дірас. Адже його саме так звали?

Мама кивнула і важко зітхнула.

- Отже, він навчив і тебе всіх цих штук? - вона якось невизначено покрутила долонею.

- Навчив. - Хотілося додати, що я і до цього вмів дещо, але змовчав.

Мама зовсім засмутилася, протяжно зітхнула і сказала:

- Так, ти справді на нього схожий. Тяга до свободи передалася і тобі. Дволикий, за що мені це? Діраса відпустила, тепер і тебе доведеться. - З її очей знову покотилися сльози.

Недовго думаючи, я підійшов і міцно обійняв маму. Заспокійливо сказав:

- Я не йду назавжди. Вважай, що я просто вчуся в іншому місті та буду навідуватися, щойно випаде нагода.

- Один, уже обіцяв повернутися, - пробурмотіла мама, втупившись обличчям у мою кошлату маківку.

- Він і повернувся, тільки пізно. Ти вже з Тірелом була і чекала народження Марті.

- Звісно, а чого він хотів? - ображено відповіла мама. - Він би ще років десять політав...

- Ти маєш рацію, - я відсторонився і з усмішкою глянув їй в обличчя. - Хочеш, наступного разу він прийде зі мною, і сама йому все скажеш?

- Хочу! - зі злістю відгукнулася вона, навіть ногою тупнула. Потім похитала головою і вже спокійно відповіла: - Не треба, я його вже давно пробачила. Забути, правда, не можу, але то таке, - вона махнула рукою. - Головне ти приходь і якомога частіше.

- Щойно буде можливість, так одразу.