До Вейка я летів спокійно, постійно тримаючись у хмарах. На душі було добре. Ми поговорили з мамою про мої справи, вона розпитала, яка в мене кімната, чи є в мене там друзі, як нас там годують, чи не мерзну я і, чи не ображає мене батько? Я запевнив маму, що все в повному порядку. Дуже хотілося сказати, що Дірас не Тірел і ображати не стане, але стримався, лише сказавши, що якби мені там було погано, то я б туди просто не повернувся. Мама насилу мене відпустила, на щастя, на неї теж чекали домашні справи та вона хвилювалася, як там її бешкетники, та й Тірел міг скоро прокинутися. Згадуючи нашу розмову, я посміхався і задоволено муркотів наче кішка, в першу мить навіть здивувався, що так можу.

До міста, що належало моєму батькові, я долетів, коли сонце почало опускатися до обрію. Обережно знизився з боку лісу. Потім, досить легко відшукав стежину, що вела до містечка. Тільки зараз я відчув наскільки втомився, очі ледве трималися відкритими, а шлунок вимогливо бурчав. Я йшов дорогою, прикривши очі, покладаючись лише на відчуття напрямку, лише зрідка підглядаючи, чи не зійшов я зі стежки та чи не вріжуся зараз у дерево.

Незабаром з'явилися перші будинки - житла для любителів тиші. Вони знаходилися на віддалі від міста і далеко один від одного. Єдине, що їх пов'язувало, це та сама стежка, якою я йшов. Як завжди загавкали собаки, відчувши чужинця, але потім поховалися у своїх будках, зрозумівши, що мають справу з драконом.

Поступово ліс розчинився, поступившись місцем портовому поселенню. Тут уже будинки стали меншими й не могли похвалитися просторими дворами. Навпаки, здавалося, що жителі Вейка боялися самотності та намагалися будувати свої оселі ближче до сусідів, а можливо, просто займали будь-яке вільне місце, щоб прилаштуватися біля моря. Що далі я заходив у містечко, то правдивішим мені стало здаватися друге припущення, оскільки біля порту між будинками практично не залишалося простору, тільки сіра смужка дороги зрідка прорізала цей щільний стрій. Будівлі тут були з каменю, витягувалися вгору на кілька поверхів, і в них проживало одразу декілька сімей. Ось де зручно бігати по дахах.

Я вже відмінно відчував Діраса і без проблем зміг би до нього дійти, якби можна було пройти по прямій, однак у Вейку, схоже, дороги будували абияк, або ж як вийшло втиснутися між будинками. Куди б я не пішов, вічно натикався на стіну. Хоч і, правда, на дах лізь, але сил на це зовсім не залишилося. Тому довелося питати дорогу.

Перехожі здивовано оглядали дивного подорожнього без звичної важкої сумки, але дорогу до заїжджого двору охоче підказали. "Хвіст дракона" виявився довгим одноповерховим будиночком, із загостреним дахом і безліччю маленьких віконець.

- Точно, як хвіст, - тихо сказав я, оглядаючи будівлю.

Всередину вели важкі дубові двері, зараз гостинно відчинені, щоб із вулиці можна було відчути аромати кухні й побачити затишне оздоблення обідньої зали. Як і належало вечірньому часу, народу в залі було багато. Вільних місць не спостерігалося, але нам із батьком не складно знайти одне одного. Він уже чекав на мене за кутовим столиком із гарячою вечерею на двох. Після короткого обміну привітаннями, Дірас запропонував мені поїсти, а всі розмови залишити на потім. Так я і вчинив. Вгамувавши драконячий голод, я розслаблено відкинувся на спинку стільця і став неквапливо розповідати про свій візит додому.

Навколо шуміли відвідувачі заїжджого двору, стукали ложками об тарілки, кухлями об столи, вели гучні розмови між собою. Але нам це чомусь не заважало, наче ми були окремо від них, у своєму маленькому світі на двох. Дірас слухав мене, не перебиваючи, з усмішкою на обличчі. Коли я закінчив, він сказав:

- Я радий тому, що ви з мамою розійшлися мирно і те, що вона на мене не ображається. А скажи, - Дірас подався вперед, склавши руки на столі, - цей Тірел, він тільки з тобою настільки суворий був чи Ашу теж сміє ображати?

Я усміхнувся.

- А що, рятувати зібрався?

- Ну, - батько трохи зніяковів. - Якщо треба, то звісно врятую. Зрештою, вона мені не чужа.

- Не хвилюйся. Маму він любить. Та й мене, казав, що любить і це в нього такі методи виховання були.

- Дивно, що ти це терпів... - Дірас зітхнув.

- Спочатку просто боявся, а потім звик боятися. Але потім, усе ж таки прокинувся і втік.

Несподівано для мене, Дірас несхвально похитав головою. Уважно подивився мені в очі та сказав:

- Сварити тебе за цей вчинок запізно, та якби ти не наважився втекти з дому, то ми б, може, й не зустрілися. Але надалі знай - проблеми треба вирішувати, а не тікати від них.

- Я і вирішив, - я примирливо посміхнувся. - Не битися ж мені з ним треба було. Тим паче сил би не вистачило. Це зараз, завдяки тобі з Тайлором, я хоч чогось вартий. Тож більше тікати не буду.

Батько кивнув і схвально стиснув долонею моє плече.

- Що ж, це добре. А тепер ходімо, час повертатися в замок.

Всупереч моїм невеселим очікуванням, нам не довелося тягнутися до замку пішки. Дірас заздалегідь найняв двох коней, і нам тільки залишалося сходити по них у місцеву стайню.

- Нехай ніхто не бачив, як ми виїхали із замку, це можна списати на звичайну неуважність, але повернутися ми повинні так, щоб не викликати зайвих запитань, - пояснив дорогою Дірас. - Я так завжди роблю, якщо доводиться терміново виїжджати із замку.

- Батьку, а от у мене виникло запитання - чому ти приховуєш дракона? - вирішив поцікавитися я, користуючись чудовою можливістю зайвий раз спокійно поговорити. - От у мене, це звичка з дитинства, але тобі-то чого боятися, у замку ж усі свої?

Дірас задумливо почухав перенісся.

- Напевно, у мене це теж звичка з дитинства, - він усміхнувся. - Я тому й злитися на тебе не став, коли дізнався, що ти приховав від мене свою другу форму. А якщо говорити серйозно, то я про це якось не замислювався. Так просто простіше, - він знизав плечима. - Перше, і найочевидніше, якщо хтось помітить, що в замку живе дракон, це приверне зайву увагу. Потім, усі мешканці та працівники замку прийняли магію, але немає гарантії, що вони не боятимуться моторошного зубастого створіння. Загалом, менше знають, спокійніше сплять.

- Зрозуміло, - я кивнув. - А від учнів, чому приховуєш?

- Усе через ту саму звичку. Ми не так сильно відрізняємося з тобою в цьому питанні. Про те, що я не тільки людина, а й дракон, я розповідаю тільки за гострої потреби, якщо можна без цього обійтися, то волію мовчати.

Дірас підморгнув мені, а я відповів йому посмішкою. Правильно казала мама, я дуже схожий на свого батька. Дивно, адже він мене не виховував, усі чотирнадцять років свого життя я навіть імені його не знав, а здається, нібито ми не розлучалися ні на хвилину.

- А інші дракони є?

- У! - Дірас пожвавився. - Дивно, що ти раніше про це не питав.

- Та якось не було можливості про це поговорити.

- Згоден, хоча й сам би міг подумати про це і раніше розповісти. Загалом, про всіх драконів не знаю, але в тебе є ще бабуся з дідусем, дядько і його діти з такими ж можливостями.

- Нічого собі! - зрадів я. - Твої батьки обидва вміють перетворюватися?

Дірас кивнув і додав:

- Раніше ж із магією було простіше, ніхто особливо не ховався. Ось батько мій і почув, що в не настільки далеких лісах мешкає дракон, ось і полетів знайомитися. А потім якось склалося, що вони сподобалися одне одному. Стали парою. Потім у них народився мій брат, Кріс, а через три роки я.

- А де вони зараз?

- Кріс живе в далеких краях, на землі, де немає зими. Я в нього гостював, коли тут велося полювання на магів. У нього дружина і на той момент було троє дітей - дві дівчинки та син. Обидві дівчинки успадкували нашу здатність. Синочок тоді був ще надто малий, але думаю, у ньому теж живе дракон. А от де батьки, я не знаю. Живуть десь собі на втіху, за бажання їх можна легко відшукати, адже я їх відчуваю, як і тебе тепер.

- От би з ними з усіма познайомитися.

- Так це ж не проблема. Вирішимо свої справи тут і злітаємо. Спочатку до брата, а там, гадаю, й батьки приєднаються, відчувши, що готується важливе знайомство.

Я розплився в задоволеній усмішці. Одразу ж почав собі уявляти, як із батьком лечу в далекі краї, вивчаю нові землі, пізнаю небачених тварин і рослини. А найголовніше, знайомлюся зі своєю ріднею. З цими приємними думками та дурною посмішкою на обличчі, я потихеньку опустився, втупився носом у гриву коня і звісив руки вниз, було не дуже зручно, але мою втомлену голову це мало цікавило. Решту дороги до замку ми проїхали в мовчанні. На мене знову навалилася втома. Мірне погойдування в сідлі, ситий шлунок, заколисливий цокіт копит, шелест лісу навколо, далекий плескіт моря…

- Звалишся, - занепокоївся батько.

- Ні, - втомлено пробурмотів я. - А якщо впаду, то залишиш мене, висплюся - дійду.

- Добре, - усміхнувся батько. - Але ти вже постарайся не впасти.

Після цих слів він перехопив поводи мого коня і повів його за собою. Так ми проїхали залишок шляху. Мені вдалося не впасти та навіть трохи відпочити. Біля самих воріт, на прохання батька, я сів рівно, інакше, як запевняв він, Тара подумає, що я поранений, перелякається і здійме зайву паніку. Відновлених сил вистачило на те, щоб піднятися до спільної спальні, звільнитися від привітальних обіймів Аїна, відмахнутися від купи запитань, що посипалися від інших хлопців, та запевнити їх, що всі розмови завтра, прийняти гарячу ванну й забратися в ліжко.