Пролог.
Глава 1.
Глава 2.
Глава 3.
Глава 4.
Глава 5.
Глава 6.
Глава 7.
Глава 8.
Глава 9.
Глава 10.
Глава 11.
Глава 12.
Глава 13.
Глава 14.
Глава 15.
Глава 16.
Глава 17.
Глава 18.
Глава 19.
Глава 20.
Глава 21.
Глава 22.
Глава 23.
Глава 24.
Глава 25.
Глава 26.
Глава 27.
Глава 28.
Глава 29.
Глава 30.
Глава 31.
Глава 32.
Глава 33.
Глава 34.
Глава 35.
Глава 36.
Глава 37.
Глава 38.
Глава 39.
Глава 40.
Глава 41.
Глава 42.
Глава 43.
Глава 44.
Глава 45.
Глава 46.
Глава 47.
Глава 48.
Глава 49.
Глава 50.
Глава 51.
Глава 52.
Глава 53.
Глава 54.
Глава 55.
Глава 56.
Глава 57.
Глава 58.
Глава 59.
Глава 60.
Глава 61.
Глава 62.
Глава 63.
Глава 64.
Епілог.
Глава 32.

Капітан зі своєю командою активно готувалися до відплиття. Лунали гучні команди, ті самі, що я чув рано вранці перед відплиттям Тайлора, коли сидів на верхівці вежі. Підіймалися на борт останні ящики з провізією і закочувалися бочки з водою. Нас ввічливо пропустили до трапа. Елан і Рін звично піднялися на борт, там, минаючи моряків, що снують туди-сюди, пішли в бік кают. Я поспішив за ними, намагаючись нікому не заважати, раз у раз мимоволі здригаючись від гучних команд. Настільки чітких і владних, що навіть мені часом хотілося кинутися до якогось каната, або залізти на щоглу і готуватися опускати вітрило.

Я зітхнув із полегшенням, сховавшись від галасу і метушні в надрах корабля. Наша каюта була маленька, але в неї компактно вмістили все необхідне - чотири ліжка в кутах і невеликий столик біля круглого віконця. Все це, звісно, було намертво прикручене до підлоги.

Широко позіхаючи, Елан тут же виявив бажання лягти спати. А ось Рін, запропонував мені разом вийти на палубу і подивитися як відпливає корабель. Покидавши на ліжку сумки, ми знову вибралися назовні. Я старанно тримався поруч із Ріном, який впевнено йшов. Ми зупинилися біля поручнів і стали дивитися як підіймають якір. Вітрила вже були розкриті, вітер наповнив їх і потихеньку став відганяти судно від причалу. Мені так і хотілося допомогти йому, додавши трохи своєї сили, щоб ми якомога швидше дісталися до Пірета. Взагалі, вся ця метушня, скрип звільненого судна, що біжить по хвилях, виття вітру у височині, діяли на мене дуже бентежно. Дракон з неймовірною силою просився назовні, буквально розриваючи мене зсередини. Я бажав злетіти й носитися серед вітрил, гратися наввипередки зі швидким кораблем.

"Раз, два, три... - я почав рахувати про себе, заспокоюючи ту бурю емоцій, яка зараз панувала у мене в душі. - Чотири, п'ять, шість..." Останній урок із Дірасом пройшов не даремно. Я швидко вгамувався. Подивився на берег, що віддалявся. Замок горів безліччю вогників, немов зграйка світлячків вийшла проводжати нас. Рінол уперся спиною в поручні та дивився на темне море, що розкинулося перед нами у всій красі.

- Люблю море, - мрійливо сказав він. - Не можу ось так от одразу лягти спати, не помилувавшись ним.

Я згідно кивнув, теж відвертаючись від берега, що стрімко віддалявся. Корабель поставили на курс, частину команди відправили на відпочинок. Нарешті, і на палубі настав спокій. Деякий час ми з Ріном стояли в мовчанні, слухаючи плескіт хвиль, що б'ються об ніс корабля, що пливе, і тихий скрип дерева. Милувалися сріблястим відображенням місяця у величезному морському дзеркалі.

- Рін? - порушив мовчання я.

- Так, - охоче відгукнувся хлопець.

- У нас із хлопцями якось був вечір одкровень, тільки тоді ти й Елан на завданні були.

- Ех, я такі веселощі пропустив, - усміхнувся він.

- Нічого, у нас є шанс повторити, - я посміхнувся у відповідь.

- Так, обставини сприяють, - Рін озирнувся, потім мрійливо глянув на небо, до чогось прислухаючись. - Ще б вина, для повної картини. Або навіть рому, - додав хлопець.

Я згідно кивнув і запропонував:

- Піти попросити в моряків?

- Та ні й так зійде. - Рін усміхнувся, сповз по поручнях і сів просто на палубу. - Ну і про що ви тоді відверто говорили?

Я присів поруч.

- Про все потроху, в основному розповідали, хто, де і як жив до того як потрапив в замок.

- Фух, - він нібито змахнув піт із чола, - ці історії я знаю. Не всі, звісно, Торен і Орсем дуже потайливі малі. Я вже встиг злякатися, що пропустив щось дуже важливе.

- Тор і Сем і тоді нічого особливого не розповіли, тож ти справді нічого не проґавив.

Я вирішив тактовно промовчати про раптове одкровення Тора, адже сам же просив хлопців нікому про нього не розповідати.

- Зрозуміло. Я так розумію, зараз ти хочеш почути мою історію?

- Ну, - я невпевнено знизав плечима, - якщо тобі не важко.

- Не важко, скромняга ти наш, - Рін усміхнувся і почав розповідь: - Родом я з маленького рибальського села, на півночі Норвіка. Там у нас теж море є, тільки постійно дуже холодне, не те, що біля замку Діраса, тут хоч купатися можна. Хоча, мені-то вся вода байдужа, я в будь-якій можу плавати, це інші скаржилися. Жили там усі коштом рибного промислу. Я теж на шхунах у море виходив. Люблю цю справу! Море, вітер і більше нікого. Інші рибалки не рахуються, - він засміявся.

Я теж усміхнувся. Потім обережно запитав:

- А батьки твої, теж рибу ловили?

- Чого не знаю, того не знаю, - він розвів руками. - Розумієш, я їх у своєму житті ніколи не бачив. Мене знайшли на березі моря, маленького, зморщеного і кричущого.

- А чого ти кричав? - занепокоївся я.

- Не знаю, жерти напевно хотів, - Рін засміявся. - Кажу ж, немовлям мене знайшли.

- А, зрозумів.

- Так от, знайшли та прихистили в одній дуже хорошій родині. У них, звісно, своїх дітей вистачало, але всі вирости встигли, от і дбали про мене потихеньку. Те, що в мене в роду морська німфа була, я дізнався тільки від Діраса.

- До речі, а він не пояснював, як це зрозумів?

- Ох, і цікавий же ти, - усміхнувся Рін. - Пояснював. Тут звичайна логіка. Я вже казав, що у воді дуже комфортно почуваюся і можу там дихати, немов риба. За словами лорда Діраса така унікальна здатність може означати тільки одне - у моєму роду однозначно була водяна німфа.

- Зрозуміло, - зніяковіло посміхнувся я. - А про магію свою ти як дізнався?

- Якось само собою дізналося, - хлопець знизав плечима. - Вона в мене не відкривалася різко, як у більшості з вас, я завжди щось умів. Мене з пелюшок тягнуло до моря. Батьки втомлювалися бігати за мною, боялися що потону. Одного разу на секунду відвернулися, а я вже плаваю. Це при тому, що ходити ще не вмів, тільки повзав. Виключно в одному напрямку, - засміявся Рін. - Я просто відчував, що можу і робив.

- Як же так сталося, що за тобою не прийшли мисливці за магами? - жахнувся я. - Адже наскільки я розумію, дитина не буде особливо дбати про скритність.

- Так я взагалі ніколи не дбав про скритність. Розумієш, село в нас маленьке, усі про всіх усе знають. Ми як одна велика сім'я.

- Тобто все село знало, що ти маг?

- Звичайно.

- І не боялися?

- А що вони дурні, щоб боятися? Вони ж усі мене з пелюшок виростили. Та й який рибалка відмовиться від допомоги людини, яка з морем управляється, ніби з домашнім песиком? Ось і берегли мене, а разом з тим і мою таємницю.

- Як же тоді Тайлору вдалося тебе забрати?

- Чесно скажу - насилу, - засміявся Рін. - Звісно, він мені все пояснив. Я погодився відплисти з ним у замок лорда Діраса. А ось мою названу сім'ю і все село вже вмовляли ми вдвох. Адже вони, якось дізнавшись, що мене хочуть забрати, перекрили корабель Тайлора і дуже довго не піддавалися ні на які вмовляння.

"Можливо, тому Тайлор не бажав мене відпускати в гільдію злодіїв для пояснень, - подумки припустив я. - Сумний досвід дався взнаки. Побоявся, що мої друзі теж так просто відплисти не дадуть, ще й корабель поцуплять". Я посміхнувся, одночасно своїм думкам і відреагувавши на веселу розповідь Рінола.

- Тепер ти про себе розповідай! - зажадав Рін.

Я коротко повідав про своє село і те, як доводилося ховатися, ну і як у підсумку довелося втекти. А ось уже про життя серед крадіїв розповідав охочіше і з подробицями. Рін мало не з відкритим ротом слухав про випробування. Весело сміявся разом зі мною, коли я зізнався, що в перший же вечір зі злодіями перебрав вина.

Наша балаканина потихеньку стихала, дедалі більше перебиваючись позіханням. Хотілося спати, але при цьому зовсім не хотілося йти в каюту.

- На палубі спати незручно, - втомленим голосом сказав Рін. - Може випадково в море змити. - Він усміхнувся.

- Ти відмінно плаваєш, я теж, - усміхнувся у відповідь я. - Але ти маєш рацію, ходімо.

Корабель хитався на хвилях, від цього здавалося, що ти перебуваєш у колисці. Звуки навколо заколисували, немов пісня матері. Я поплив у світ снів, щойно моя голова торкнулася подушки.

© Дар'я Чекащенко,
книга «Вітер.».
Коментарі