З мокрого і прохолодного лісу ми зробили крок до затишного будинку Роні. Я тут же скинув сиру куртку, бажаючи увібрати те тепло, яким щедро ділилася вибілена піч. Вона, немов господиня будинку, стояла на почесному місці прямо навпроти входу, зустрічаючи гостей, від неї йшов приємний аромат їжі, топка посміхалася яскравою посмішкою і дихала жаром. Поруч стояла шафа з різним начинням, а в центрі кімнати великий стіл, оточений стільцями, на яких сиділо доволі велике сімейство господаря будинку - троє дітей і жінка.
- Санті, ти пам'ятаєш Діраса? - Роні обійняв за плечі господиню будинку, яка перша піднялася з-за столу, гостям на зустріч.
- Так, звісно, - відповіла вона ніжним голосом. - Ласкаво просимо в наш дім.
Жінка з пишними кучерями каштанового волосся, була втіленням ласки та ніжності. М'які риси обличчя, усміхнені червоні губи, ямочки на рум'яних щоках і теплі медові очі.
Невже вона теж перевертень? Важко уявити Санті у вигляді вищиреного, скуйовдженого, сірого вовка. Хоча, образ Аїна мене теж здивував.
- Дякую, - Дірас схилив голову, потім повернувся до мене і представив: - А це мій син, Сарід.
Санті здивовано округлила очі і явно мала намір запитати щось на кшталт того, що нещодавно говорив сам Роні, мовляв, коли встиг, але тут до нас підскочили двоє хлопчаків, на вигляд їм було років по шість, трохи молодші за мого братика. Вони були схожі один на одного, як дві краплі води, і кучеряві, як мама, але кольором волосся й очей вони пішли в батька.
- Я Сай, - представився один, витягуючи ручку.
- Я Мей, - тут же сказав інший, повторюючи жест брата.
Дірас усміхнувся й одночасно потиснув руки обом. Я вчинив так само, коли близнюки повернулися до мене.
- Як швидко ростуть, - сказав Дірас, - востаннє я їх бачив, коли вони тільки ходити й говорити вчилися. А це, мабуть, Еріс? - батько подивився на старшу дівчинку, років десяти, що скромно залишилася сидіти за столом, склавши долоньки на колінах. - Яка красуня росте.
Дівчинка зніяковіло посміхнулася і зарум'янилася. Дірас був абсолютно правий, дівчинка була відображенням ніжності та краси Санті, тільки довге волосся не вилося, а струменіло по плечах вугільно-чорним водоспадом.
Роні підійшов до доньки, погладив по плечу і запитав:
- А ти пам'ятаєш Діраса? Щоправда, він був у нас давно, років чотири тому.
Дівчинка кивнула, потім дуже тихо відповіла:
- Ви мені метелика вогняного показували.
- Так, було таке, - усміхнувся Дірас.
- Ой, донечко, даремно ти це сказала, - посміхнувшись, відповів Роні, дивлячись на близнюків, у чорних очах яких уже світився жвавий інтерес.
Хлопчаки одразу ж підскочили до мага і навперебій стали просити у нього, щоб той показав метелика.
- Сар теж маг, - спритно звільнився від них батько, - він вам усе покаже.
Мені нічого не залишалося робити, як почати розважати дітей. Я влаштувався на підлозі, притулившись спиною до печі, хлопчики сіли навпроти, схрестивши ніжки, а Еріс просто розвернула стілець. Усі троє витріщалися на мене, як на диво, хоча я ще нічого не робив, від чого стало трохи ніяково. Та й не вмів я нічого такого, крім того, самого метелика, якого я навчився робити, освоюючи на уроці тонке володіння кожною стихією. З цього і вирішив почати, тільки замість комахи, створив пташку з довгим вогняним хвостом. Діти захоплено ахнули, зареготали й заплескали в долоні.
Тим часом господиня будинку почала накривати на стіл, поглядаючи в мій бік з тим же дитячим інтересом, що й маленькі глядачі. Роні та Дірас присіли на стільці, продовжуючи розмову:
- А старший твій де? - поцікавився Дірас.
- Декс уже два роки з нами не живе, - відповів Роні з ноткою гордості. - Зовсім великий став і самостійний. Вже свою зграю має.
- Правду кажуть, чужі діти ростуть швидко. Це скільки йому вже?
- Вісімнадцятий рік пішов. Чужі, кажеш? - Роні усміхнувся. - А сам-то, був без дітей і сім'ї, а тут на тобі, заявляється з дорослим сином.
- Ну, це... - Дірас трохи зніяковів і почухав кінчик носа.
- Довга й дивна історія? - підчепив його друг. - Гаразд уже, давай розповідай.
Далі я не слухав, по-перше, мені був не дуже цікавий стислий переказ нашої зустрічі, і, по-друге, хлопчикам набридло просто витріщатися на птаха, що літав по колу, і один із близнюків захотів доторкнутися до магічного творіння. Я встиг різко відвести від нього птаха, потім пояснив, що він гарячий, як справжній вогонь.
- А паличкою можна? - поцікавився його братик, перед тим вихопивши гілочку з кошика з дровами, що стояв поруч із піччю.
Я кивнув, а турботлива Еріс додала, щоб він це робив дуже обережно. Уже обидва хлопчики, озброївшись паличками, стали тикати ними в пташку. Запалювали вогник на кінчиках, тут же його гасили та запалювали знову. Але і це їм швидко набридло. Далі я попросив дві склянки - порожню і наповнену водою - і став показувати, як рідина, немов рибка, скаче з однієї в іншу. Близнюки бавилися, намагалися зловити мою "рибку", звісно, я цього не дозволяв, несподівано різко відводячи її в бік або ховаючи назад у склянку. Хлопчики дзвінко реготали, а сестричка охоче підбадьорювала їх, бажаючи, щоб вони перемогли в цій кумедній риболовлі.
Я насолоджувався цим моментом, сміючись разом із дітьми. Жодних тренувань, проблем і тривог з приводу дивних перевертнів. Тепло, затишок, веселий сміх, добра розмова батька з другом і смачний запах майбутньої вечері. Не вистачає тільки мами поруч, та Кеті з Марті. Не так давно, я так само безтурботно сидів біля печі й бавився зі своїм братиком і сестричкою, а мама накривала на стіл. Упевнений, мама б легко потоваришувала із Санті, а братик і сестричка із задоволенням приєдналися б до гри. Я мало не завив від туги, що неприємною грудкою закрутилася в душі й піднялася до самого горла.
- Зловив! - радісно взвизгнув один із близнюків, зчепивши мокрі долоньки.
Я глибоко зітхнув, відволікаючись від спогадів, і посміхнувся хлопчикові. До цього моменту вже все було готово і нас запросили за стіл. Діти та господарі будинку їли лише за компанію, бо вже встигли повечеряти, я ж із Дірасом наминав за дві щоки, відновлюючи витрачені під час польоту сили. Потім Санті пішла вкладати дітей спати, а Роні запропонував гостям вино.
- Змушений відмовитися, - похитав головою Дірас, - нам ще додому летіти.
Роні єхидно хмикнув, але наполягати не став. Натомість подав ароматний чай із трав.
- Еріс збирала, - з гордістю за свою дитину, повідомив перевертень, - у неї чудове чуття на трави.
Напій справді виявився відмінним. Захотілося забратися з кухлем на піч, неквапливо попиваючи, послухати якусь веселу історію про спільні пригоди перевертня і мага...
- Ну що, розповідай, що привело тебе до мене? - Роні вирішив перейти до справи, перервавши мої мрії.
Дірас коротко розповів усе, що трапилося зі мною і хлопцями на завданні - до якого міста прибули, кого вистежували, що вдалося з'ясувати і як у підсумку ми потрапили в пастку до перевертнів.
- Не може бути! - неголосно обурився Роні, пам'ятаючи, що його діти сплять.
- Навіщо перевертням воювати з магами? - здивувалася Санті, яка встигла повернутися на середині розповіді й залюбки долучилася до обговорення проблеми, присівши поруч із чоловіком.
- Я був здивований не менше за вас, - відповів Дірас. - Ось тому прийшов, щоб попросити допомогти розібратися в цій проблемі. Може це була звичайна помилка, можливо хлопці забрели на чужу територію, або ж хтось до цього сильно розлютив зграю, і вони переплутали кривдників.
- Хотілося б вірити, - Роні зітхнув, задумливо потираючи підборіддя. - Але не дуже схоже. Ніхто з перевертнів не став би нападати на дітей, зайди вони хоч у будинок без стуку. Та й потім, цей хлопчик... - він замовк, щось згадуючи, - Елан, був прив'язаний до дерева після удару по голові, а це вже свідчить багато про що. Далі, якщо навіть припустити, що перевертні в чомусь помилилися, то коли Сарід почав захищатися, вони вже явно розуміли, що б'ються з магом. Ніхто не перервав бій, не спробував домовитися. Вони йшли до кінця, усвідомлено ризикуючи своїм життям. Тільки заради чого? Убити Саріда, але навіщо? Ось що мене вражає найбільше. Чи все ж таки хтось відступив? - уточнив у мене Роні.
- Не знаю, - я знизав плечима. - Я якось не стежив...
- Це зрозуміло, - прийшов на допомогу Дірас. - А спочатку, ти пам'ятаєш, скільки їх було?
- Восьмеро.
Це я вже пам'ятав точно, тому що, напевно, ніколи не забуду картинку кільця з восьми сірих, розлючених звірів, яке змикалося навколо.
- Тоді так, вони всі загинули, - сумно підсумував батько.
- Усі... - скрушно видихнув я.
Батько мене взяв за зап'ястя, показуючи свою підтримку. Стало трохи легше. Тоді я боровся за своє життя і ледь не загинув сам, тепер же, мені було гидко, від самого себе.
- Не переживай так, - підтримав мене Роні. - У них був вибір і шанс відступити, у тебе - ні. Ти просто захищав своє життя. Жорстокий, але все ж таки закон виживання.
Я вдячно кивнув. Перевертень продовжив обговорювати тему:
- Я займуся цим питанням. Думаю, не складно буде дізнатися, про зникнення такої великої частини зграї. Ватажок завжди виходить на полювання разом із вовками, веде їх на бій і залишається з ними до кінця. Але повинен був залишитися молодняк і цуценята, або вони виберуть нового ватажка, або приєднаються до іншої зграї, у будь-якому разі, їх буде легко вичислити та поговорити. Доведеться багато побігати, але я попрошу сина мені допомогти та повідомлю батькові. Тож зазирніть через три дні, гадаю, до цього часу ми встигнемо щось винюхати.
- Дякую, - сказав Дірас.
- Поки що нема за що, - похитав головою Роні. - Тим паче ця ситуація і в моїх інтересах. Мені дуже не подобається вчинок цих перевертнів. Колись і в мене був конфлікт із магом, але він закінчився досить мирно. Нерозумно воювати з тими, хто перебуває на твоєму боці.
Обговоривши всі справи з Роні, ми посиділи ще трохи, розмовляючи на відстороненні теми за новим кухлем гарячого чаю. Тож залишав я гостинний дім перевертнів у доброму гуморі, проте сильна туга, що оселилася в душі під час посиденьок із дітьми біля печі, так і не пішла. Вона тільки виросла, ворушилася і тягнула до дому. Поки ми долали зворотний шлях лісом, я мимоволі обертався на дерев'яний будинок, що дивився нам у слід, теплим віконним світлом. Звісно, це не залишилося непоміченим.
- Що з тобою? - поцікавився Дірас. - Так сподобалося в гостях?
Я похитав головою і зважився:
- Батьку, відпусти мене додому, - неголосно сказав я, дивлячись на темну землю під ногами.
Дірас різко зупинився. Близько хвилини він дивився на мене, не знаючи, що відповісти.
- Тобто як? - нарешті знайшовся він. - Назовсім? Ні, я звісно... але все ж таки... а як же?.. - батько зовсім розгубився, таким я його ще не бачив.
- Ні, що ти, - стрепенувся я і поспішив заспокоїти: - Я дуже скучив за мамою і за братиком із сестричкою. Діти й дружина Роні так сильно нагадали мені про них. Якраз перед тим, як Тайлор знайшов мене, я серйозно подумував про те, щоб навідатися додому. Звісно, нічого не вийшло. А зараз, події закручуються ще більше. Боюся, можливість злітати додому випаде не скоро...
Я замовк, не знаючи що ще сказати, а ще злякався, що ось-ось заплачу.
- Я зрозумів, - відповів Дірас. Присів навпочіпки й зазирнув у мої очі. - Якщо хочеш, лети. Тільки, - він несподівано посміхнувся, - якщо ти все ще хочеш залишити нашу спорідненість у таємниці, то я чекатиму на тебе у Вейку, на заїжджому дворі "Драконів Хвіст". Приходь туди, потім уже разом повернемося в замок. Або може тебе провести, дорогу то знайдеш?
Я заразився його посмішкою, тягуча туга лопнула і зникла безслідно, поступившись місцем радості.
- Знайду. Я добре вивчив карти, які нам показувала Міріон. І я знаю, що наше село, не так вже й далеко звідси.
- Готував план втечі? - усміхнувся батько.
- Звичайно. І зараз ним скористаюся.
Радісно хихикнувши, я відскочив назад, швидко обернувся драконом і злетів у небо. Батько залишився стояти та, дивлячись мені вслід, побажав удачі.