Як я і припускав, після того, як Аїн відверто зізнався, що нічого не вміє, Тайлор взявся вчити його з нуля. Пробігши кілька кіл і розім'явшись, ми взяли арбалети в руки та продовжили тренувати навички стрільби, а вчитель відвів убік новенького і став займатися з ним окремо. Я крадькома спостерігав за процесом.
Тайлор почав з основ бою - правильна стійка, ухилення, падіння, виверти й перекиди. Маленький і верткий Аїн відмінно з цим справлявся і під кінець заняття примудрився вимотати вчителя, при цьому сам залишився доволі бадьорим і готовим продовжувати урок хоч до самого заходу сонця. Я ледве стримував задоволену посмішку, спостерігаючи, як Тайлор, втомлено переставляючи ноги, бреде в бік замку.
- Не втомився? - співчутливо поцікавився я в друга.
- Трошки, - він захихотів. - Вже менше ніж Тайлор.
- Я помітив. Звідки в тобі стільки витривалості?
Хитро примруживши очі, він відповів:
- Я сильніший, ніж здаюся, на перший погляд. А що ми тепер будемо робити?
- Підемо на вечерю.
- А потім?
- Додаткове заняття з Дірасом.
- Здорово!
Хлопчик схопив мене за рукав і квапливо потягнув у бік замку.
- Та не поспішай ти, - я спробував його заспокоїти. - Якщо ми навіть швидше поїмо, то все одно Дірас раніше не прийде.
- А раптом! Побачить, що ми його чекаємо, і прийде.
Я більше сперечатися не став і дозволив себе й далі тягнути в їдальню. Якщо й доведеться коротати очікування, то вже не на самоті.
За столом панувала звична балаканина, яку я слухав у пів вуха. Машинально працюючи ложкою, дивився у вікно, спостерігаючи за хмарами, що біжать по небу. Білі й кучеряві, немов зрізана шерсть баранчика, яку пустотливий вітер закинув у блакитну височінь. Раптово, я спіймав себе на тому, що в душу закрадається дивне почуття, а в голову лізуть думки про те, що я не так уже й радий тому, що Малий ходитиме разом зі мною на додаткові заняття з магії. Це був мій особливий час, коли я міг поговорити з Дірасом про що завгодно і мені не хотілося його ні з ким ділити, навіть із близьким другом, якому я так легко відкрив таємницю про вежу.
- Вітер, я вже давно поїв, а ти все колупаєшся. Давай швидше, - вирвав мене з роздумів нетерплячий голос Малого.
Зітхнувши, я доїв залишки каші й запив компотом. Увесь цей час Малий совався поруч на стільці, і щойно я відставив порожню склянку, він знову схопив мене за рукав і повів геть із їдальні. На сходах він раптово зупинився, та так різко, що я дивом не налетів на нього, і запитав:
- А куди йти-то?
- На тренувальний майданчик.
- Ага!
Мене продовжили тягнути вниз, а потім до самого майданчика.
- Ну і де він? - озираючись на всі боки, запитав хлопчик.
- Я ж казав, що все одно доведеться чекати. Підемо на лавочку присядемо.
- Ходімо.
Нарешті відчепившись від мого рукава, Малий підстрибом добіг до лавочки, вліз на неї з ногами, схрестивши їх перед собою. Дочекавшись, коли я сяду поруч, тут же почав ставити запитання:
- А що ми будемо робити на цьому занятті?
- Магію вивчати.
- А чому окремо?
- Тому, що ми новенькі.
- Але ми ж і з усіма вчитися будемо?
- Так.
- А що буде, якщо ми все вивчимо окремо, і більше нічого не залишиться для навчання з усіма?
- Не знаю, - я засміявся. - Малий, ти що хвилюєшся?
- Ага! Дуже! Помітно?
Я кивнув.
- Просто цей Дірас... - хлопчик задумливо закусив губу. - Він якийсь...
- Страшний?
- Ні. Незрозумілий. Ось Тайлор, із ним усе зрозуміло, він трохи шкідливий, гордий, але загалом добрий. А Дірас... не зрозуміло.
- Не хвилюйся, він теж хороший. Побачиш.
- Гаразд. Повірю на слово. Тільки все одно дивно. Розумієш, я от коли дивлюся на когось, то можу відчути, що від нього можна очікувати. Не ідеально, звісно, буває, що люди починають щось творити, самі не знаючи, що так можуть. Але так, у загальних рисах, розумію. А Дірас ніби закритий.
- Може, це тому, що Дірас досвідчений маг. Він же перша доросла людина з магічними здібностями, яку ти зустрів.
- Напевно. А про себе ти це як поясниш?
- У сенсі? - я подивився на хлопчика широко розкритими очима.
- Ну, ти теж досвідчений маг? - він засміявся. - Адже я тебе теж не бачу.
- Ні, я не... - зовсім розгубився я. - Тобто як так "не бачиш"? Чому?
- Не знаю. І про Діраса не знаю. По-моєму, тут справа не тільки в досвіді.
- А в чому ж?
- Так я ж кажу - не знаю! - Малий захихотів. - Як я тебе зацікавив.
- Звичайно. І ж не запитаєш ні в кого, так і сиди з черговою загадкою за плечима.
- А чому не можна в Діраса запитати?
- Можна. Тільки як ти йому це поясниш?
- Прям так і скажу, як і тобі.
- Ну, тоді запитай. Ось якраз уже й Дірас іде, - ніби, між іншим, додав я.
- Де? - Дрібний витягнув шию, витріщаючись.
- Там, - я махнув рукою в бік виходу із замку.
- А чому я його не чую?
- Не знаю. - Я знизав плечима. - Тільки і я його не чую, а якось відчуваю.
- А як? Навчиш?
- Якби я знав як, то навчив би.
- А ти всіх відчувати вмієш, як і я з характерами?
- Ні, тільки його.
Після цих слів двері, що ведуть у двір, відчинилися, і з них вийшов об'єкт нашого обговорення. Він ішов неквапливо, дивлячись у небо і засунувши руки в кишені куртки. На мить мені здалося, що за його спиною розгортаються крила і він злітає в небо, забарвлене червоним світлом від сонця, що заходило за обрій. Я струснув головою, скидаючи оману.
- Добрий вечір, хлопчики, - привітався Дірас, підійшовши до нас. - Почнемо наш урок?
- Добрий вечір, - злагодженим дуетом відгукнулися ми та з готовністю підхопилися до лавочки.
- Для початку, я б хотів перевірити, чи зможе Аїн захиститися від магії, - знімаючи з нас браслети, пояснив Дірас. - А потім спробувати навчити його використовувати магію в людському тілі.
- Але я пробував, - відгукнувся Аїн. - У мене не виходило.
- Ти пробував сам, - ласкаво відповів учитель, - а сьогодні під керівництвом досвідченого мага.
"А що в цей час робитиму я? - пронеслися в голові ревниві думки. - Може я взагалі даремно прийшов?"
Аїн не став чекати якихось вказівок, підстрибом помчав на середину поля. Дорогою його огорнуло сяйвом і ось перед нами постав білий вовк, який цікаво стовбурчив кошлаті вуха. Дірас неспішно пішов до нього, я поплентався слідом.
В той самий час у двір вийшов ліхтарник. Побачивши величезного вовка, він завмер на порозі замку, ледь не впустивши з рук драбину і ручний ліхтар. Але за кілька миттєвостей схаменувся, зрозумівши, що все під контролем магів, після чого взявся за звичну справу.
- Отже, Аїн, не бійся, я добре вмію лікувати, але дуже сподіваюся, це не знадобиться, - втішив Дірас білого вовка.
Але той явно не боявся, спокійно присів на задні лапи та завиляв хвостом.
- А це обов'язково, - з побоюванням запитав я, знаходячи собі місце біля Діраса.
- Краще нам з'ясувати все про можливості Аїна зараз, ніж потім він буде з'ясовувати це під час якоїсь небезпеки.
- Але ж магів мало, дуже мало. Чи стануть вони нападати на свого?
- Хто знає, - Дірас знизав плечима. - Люди різні бувають.
- Вітер, не хвилюйся. Я не боюся і дуже хочу перевірити, - прошелестів у голові голос Аїна.
- Не хвилюйся ти так, нічого з твоїм другом не трапиться, - усміхнувся мені Дірас.
Під таким натиском різноманітних доводів я був змушений відступити, причому в буквальному сенсі, бо вчитель попросив мене відійти трохи й дуже постаратися не заважати. Щоб не спокушати долю, я взагалі пішов назад до лавки та вже звідти став спостерігати, як на долоні Діраса загоряється маленький вогник. Від страху я заплющив очі, але все ж через маленьку шпаринку бачив, як вогняна кулька розміром з монету вдаряється об лапу перевертня і стікає немов вода, так і не зашкодивши йому. Навіть шерстинки не обпалилося. Дірас спробував ще раз, тільки трохи збільшивши кульку. І знову нічого. Слідом за вогнем, вдало пройшла перевірка крижаними стрілами - вони так само легко відскочили від вовчої шерсті, як удень відскакували арбалетні болти.
Вдосталь настрілявшись в Аїна всім, чим тільки можна з магічного арсеналу, Дірас підійшов до вовка впритул і поклав долоню між вух. Аїн задоволено заплющив очі, завиляв хвостом. Учитель трохи погладив його, потім задоволено хмикнувши, сказав:
- По-моєму, на тебе взагалі магія не діє. Я щойно намагався тебе приспати, а тобі хоч би що, сидиш і хвостом виляєш. Гаразд, перетворюйся назад. Продовжимо урок. Сар, досить там нудьгувати, підходь.
Поки я плентався на середину поля, Аїн знову став хлопчиком.
- До речі, а коли ти людина, ти теж настільки невразливий? - запитав Дірас у Дрібного, окидаючи зацікавленим поглядом.
- Ні, - він замотав головою, змушуючи кучерики смішно бовтатися на всі боки. - Я отримував рани та синці разом з усіма. Тільки все набагато швидше гоїлося. І Тайлор зміг мене приспати, перед тим, як забрати на корабель. Щоправда, мені вдалося трохи чинити опір, - хоробрився хлопчик, - але в підсумку все одно заснув.
- Що ж, тоді перевіряти не будемо, - відповів учитель.
Я ледве чутно зітхнув із полегшенням. А Дірас повернувшись до мене додав:
- Тож, Сар, захищай свого маленького друга, поки він людина, а коли стане вовком, він захищатиме тебе. До речі, саме цим ми з тобою і займемося - захистом. До цього, ти ставив щити перед собою, а тепер повчимося ставити їх на відстані.