День видався теплим, у графа в кабінеті були відчинені вікна. Легкий вітерець гуляв приміщенням, разом із ним і я слідкував за Емаром. Він знову сидів за столом, на цей раз із задоволеним виразом на обличчі та розслаблено відкинувшись на спинку свого крісла. У руках він тримав якісь папери та уважно розглядав їх. Мені вдалося ще більше заспокоїти вітерець та, нарешті, роздивитися, що ж там таке розглядає граф. Це були креслення якогось довгого предмета, він був намальований з усіх сторін та в розрізі. В нього треба було щось засипати, та приєднати якусь мотузку. Я намагався якомога уважніше все роздивитися, та запам'ятати, та потім все замалювати.

На жаль, більше нічого корисного я не дізнався. Покидаючи зміну, я передав Ріну через голема, що бачив креслення, припустивши, що це якась зброя. А ще, коли нам вдасться зустрітися в готелі, я розповім йому про все більш детально.

Повернувшись у "Білий кінь", я взяв зі своєї кімнати одну зі свічок-будильників та одразу вирушив шукати Елана. Як і минулого разу, він відпочивав у себе і так само був не дуже радий мене бачити.

- Не бурчи, я по справі, - відповів я, на його не дуже привітний погляд, коли хлопець відкрив двері. - А ще ось, це тобі, - я вручив йому будильник.

- Дякую, - трохи розгубився Елан, розглядаючи подарунок. - Я теж про нього думав. Проходь, тільки постарайся швидко, - він відійшов в бік, пропускаючи мене в кімнату.

Я сів на стілець, та відповів:

- Це вже як вийде.

Взагалі, мені раптом перехотілося ділитися інформацією з Еланом, краще вже дочекатися зустрічі з Ріном, а він вже хай сам говорить зі своїм любим рудим другом. Але раз я вже зайшов, то вирішив викласти все як є. Повідомив ім'я одного з гостей, розповів що він живе у місті й те що він вчений-алхімік. Також, у підтвердження цього, бачив у Емара креслення. Елан не зміг приховати свого захоплення тим, що мені за одну зміну вдалося роздобути стільки корисної інформації, але потім більш скептично віднісся до того, що я йому наговорив, та запитав:

- Звідки в тебе інформація про ім'я? Та про те, чим цей старець займається?

- Я ж розповідав, що тут жив, багато знаю про столицю, - збрехав я.

Елан якось недобре посміхнувся.

- Знаєш, я звісно не Дірас, брехню відчувати не вмію, але можу скласти одну інформацію до іншої. Навіть, якщо припустити, що ти знав цього вченого, то ніяк не міг його впізнати, бо не бачив, хто саме приходив до Емара. Чи тобі Рін всіх так добре описав, а може намалював? - він знову посміхнувся. - Чи ти слідкував за будинком не у свою зміну, нехтуючи нашим планом?

- Добре, я збрехав, - огризнувся я, ще раз жалкуючи, що почав цю розмову. - Але звідки в мене додаткова інформація, це вже не твоя справа.

- Але це справа Діраса, - не відступив хлопець. - Коли ми будемо йому доповідати, він захоче знати всі подробиці.

- От йому і доповім, а тебе це не стосується, - я встав зі стільця, та хотів піти, але Елан теж підвівся і заступив мені дорогу.

- Ще й як стосується, - сказав він, зі злістю дивлячись мені в очі. - Це наша спільна справа і якщо ти користуєшся додатковими джерелами інформації, то ми з Ріном маємо право знати. Тим більше Дірас відправив тебе з нами, щоб ми, як досвідченіші, були твоїми наставниками та вчителями у цій справі. Раптом твої джерела є небезпечними для нас.

- Теж мені, наставники, - презирливо фиркнув я. - Поки що вчу вас тільки я, подаю ідеї та досягаю більшого успіху. Я не менше за тебе, зацікавлений в успіху цього завдання, тому знаю, що роблю і не збираюся наражати нас, а тим більше наш замок на небезпеку. Відійди, я не хочу знову з тобою сваритися, - тепер і в мене в очах вирувала злість, - тим паче тепер ми в кімнаті одні та нас ніхто не буде зупиняти, ще й браслетів нема.

- Погрожуєш? - Елану не хотілося здавати позицію лідера і так швидко відступати.

- Попереджаю. Наш спір нічого не вирішить, бо я не збираюся казати тобі більше ніж вже розповів. Потім доповіси Дірасу, який я поганий і хай він мене покарає, на твою радість, а зараз відійди.

Насправді я сумнівався, що Дірас стане карати мене за те, що я попросив допомоги у Кейса, адже я навмисне уточнював, чи є в нас якісь обмеження щодо способів виконання завдання, коли зрозумів, що ми відправляємось в Пірет. Ці слова я сказав лише для того, щоб хоч якось заспокоїти Елана, бо знав, що ніхто з нас не відступиться, а тому нічим хорошим наш спір не закінчиться. І вони подіяли. Не одразу, рудоволосий хлопець, кілька миттєвостей вагався, про щось розмірковуючи. Врешті, не сказавши ні слова, різко повернувся та відійшов до свого ліжка. Я, поспіхом, покинув кімнату.

Цього вечора я вирішив не літати, та гарно відпочити перед нічною зміною, щоб знову не заснути. Повечерявши, я повернувся до себе в кімнату, налаштував свічку на потрібній мені час, щоб цвях впав на металеву тарілочку якраз перед самою моєю зміною.

Будильник, звісно, штука хороша, але від того, що я не звик до нього, дуже перелякався, коли поруч з моїм ліжком раптом щось задзвеніло, вириваючи мене з міцного сну. Прийшовши до тями, я погасив свічку, швидко вмився, попив води, та вирушив до того місця, де я мав перетнутися з Еланом, або просто підібрати зв'язкового големчика. Але ні того, ні іншого не відбулося.

Минали хвилини, але рудий хлопець так і не з'являвся. Може він десь заснув, чи вирішив грубо пожартувати наді мною після нашої сварки? Тоді я зайшов у провулок, присів біля непоказного кущика і шепнув: "я павук". Пожухла травичка заворушилася і звідти вийшов маленький големчик.

- Де Елан? - запитав я у голема.

Глянувши на мене безбарвними оченятами, він повідомив:

- Там! - та махнув рученям кудись ліворуч.

Дурний камінчик на ніжках. Я зітхнув і наказав:

- Залазь під комір і показуй дорогу.

Големчик кивнув, виліз по одягу і сховався під волоссям. Я пішов у вказаному напрямку, оминаючи будинки та двори. Іноді, тихим і писклявим голосом, мій провідник підказував дорогу. Зрештою ми вийшли до лісу, через який влітку я увійшов до столиці. Мене охопило хвилювання. Що ж Елан забув у лісі? Емар, наче, не планував виїзд. Якщо раптом вирішив поїхати в інше місто, то чому вночі, це ж небезпечно. Краще дочекатися ранку, як його гість. Чи він хотів виїхати таємно, щоб ніхто не бачив? Чому за ним поплентався Елан, невже він зміг би наздогнати карету? Дивно це все, невже це дійсно такий жарт? Недоречний дурний жарт!

Я став розмірковувати, чи не повернутися мені за Ріном, та перш ніж прийняти рішення, пошепки уточнив в голема:

- Далеко ще?

- Ні, - пискнув він.

Докладних пояснень чекати було марно. Що ж, якщо не далеко, то спробую самостійно розвідати, що до чого, якщо що, швидко злітаю за Рінолом. Я зосередився та поклався на власне чуття. Ступаючи практично безшумно, по м'якому підліску, я прислухався до кожного шереху, торкався дерев, намагаючись через них відчути весь ліс. Незабаром, я вже точно знав, де знаходиться Елан. З незрозумілих мені причин, він перебував у гущавині лісу, доволі далеко від узлісся, геть сам, якщо не брати до уваги різних звіряток. Мене це ще більше занепокоїло. Я трохи прискорив крок, але, як і раніше, був обережним і прислухався до оточення.

Через кілька болісних хвилин, я дістався до Елана, виявивши його непритомним і прив'язаним до дерева. Це вже точно не жарт! Подумки вилаявшись, я ще раз перевірив, чи немає когось із людей поблизу, - прислухався, принюхався і, поклавши долоні до землі, відчув кожну живу істоту, що перебувала в околицях. Людей не було. Якщо це була пастка, то дуже вже вона дивна. Обережний і готовий до всього, я підійшов до Елана і звільнив його від мотузок, перепаливши їх у кількох місцях. Поклав хлопця на землю, підтримуючи потилицю, щоб той не вдарився головою об землю, і тут відчув щось липке під пальцями. Від переляку, мене пробило холодом. Я старанно відганяв паніку геть, подумки примовляючи, що Елан ще живий, адже я чітко чув його серцебиття і дихання.

- Елане, отямся, - шепнув я, обережно плескаючи хлопця по щоках.

Він щось тихо простогнав і розплющив очі.

- Ходімо, - наказав я, звалюючи хлопця на плечі.

Він як міг допомагав мені, чіпляючись за шию і перебираючи неслухняними ногами. У цю саму хвилину назустріч нам вийшли два вовки. Я їх чув і раніше, вони крутилися неподалік, але особливого значення цьому не надав. Вони звичайні мешканці лісу, нічні мисливці, які могли прийти сюди на запах крові. Я їх не злякався, адже за все моє невелике життя ще жодна тварина не ризикнула напасти на мене, відчуваючи магію і силу дракона. Тим більше це були вовки, родичі собак, які боялися мене як вогню. Звісно, лісові сіроманці не були настільки лякливі, як їх домашні брати, але я не думав, що вони ризикують на мене напасти. Тому, я продовжував іти, тягнучи Елана, думаючи, що вовки просто заберуться з дороги, але вони продовжували стояти, злісно демонструючи ікла і загрозливо притиснувши вуха до потилиці. На додачу, з усіх боків підходило підкріплення, м'яко ступаючи лапами по землі.

- Що за?.. - здивовано прошепотів я, після чого прикрикнув на нахабних звірів: - Пішли геть!

Мій наказ справив зворотний ефект, вісім вовків узяли нас у кільце і стали наближатися. Не зупиняючись, я створив навколо нас вогняний щит. Але навіть полум'я не відлякало хижаків. Один із них різко зірвався з місця і кинувся на нас крізь вогонь, збивши мене й Елана з ніг. Приземляючись, він перекинувся через голову, збиваючи полум'я з шерсті.

"Перевертні!" - запізно осяяло мене. Водночас я схопився на ноги, готуючись до захисту. Елан сидів на землі, впираючись об мене і прикриваючи спину. Щоправда, сил у нього вистачило на заклик одного посереднього земляного голема, який був неповоротким і моторні вовки легко уникали його атак. Тільки ось і моя магія їм особливо не шкодила. Вона їх стримувала, але відігнати остаточно не виходило. Вогню вони не боялися, легко його збивали з шерсті або просто швидко відскакували, а з крижаних і земляних кайданів виривалися. Обплетені рослинами лапи звільняли, перегризаючи міцні гілки. Їх було надто багато для мене одного, раз по раз вовки пробивалися все ближче й ближче. Ситуація ставала надто небезпечною, або вони нас, або ми їх...

Різким потоком вітру, відкинувши всіх волоків якомога далі, я виграв хвилинку для перетворення. Мені вже було плювати на те, що мене побачить Елан. У вигляді дракона я сильніший і в нас буде набагато більше шансів відбитися.

Вовки відверто оторопіли, побачивши перед собою чорного дракона. У цей момент, я підхопив передніми лапами такого ж здивованого Елана, який нічого не розумів, і хотів полетіти з ним якнайдалі, але, на жаль, вовки схаменулися і кинулися в атаку. Усі разом. Прагнучи вчепитися в розкриті крила. Покинувши Елана, я відбив хвостом двох, ще чотирьох прийняв на роги та передні лапи, але двом вовкам вдалося проскочити та пробити іклами моє ліве крило. Поки я відвернувся на них, з іншого боку встигли підскочити ще двоє, прокусивши друге крило.

Я заревів від болю і відчаю, відкидаючи всякий здоровий глузд, дихнув смертоносним полум'ям на найближчих вовків. Втративши побратимів, вовки також збожеволіли та завзято кинулися в атаку. Ми збилися в один небезпечний клубок, що складався з іклів і кігтів. Моя луска була міцною, але вовки зуміли знайти слабкі місця, здебільшого роздираючи крила, живіт і хвіст. Мені було простіше, м'яку шерсть я прокушував, наче шматок хліба, але їх ще треба було зловити. Я втратив будь-яке відчуття простору і часу, просто намагаючись вижити, хапав зубами все сіре, що миготіло переді мною. Вовки гарчали та скиглили від болю і божевілля, я теж видавав якісь страшні звуки...

Не знаю, скільки тривав цей кошмар. Просто в один момент я раптом усвідомив, що на мене ніхто не нападає, а я все ще живий. Тільки абсолютно знесилений, лежу в калюжі крові, чужої й своєї, в клаптиках шерсті та з величезною кількістю ран по всьому тілу. Важко дихаючи, я спробував встати й озирнутися, але затремтів і впав назад на багряну землю. Десь вдалині зашурхотіло листя, взявши на себе перші краплі дощу, що починався. І все... більше жодного звуку. Ніби я один на цілій землі. Якраз у той момент, коли мені потрібна допомога.

- Дірас... - чи то покликав, чи то подумав я і втратив свідомість.