Життя мінливе та непередбачуване, мов вітер. Спочатку живеш у батьківському домі й це схоже на спокійний вітерець теплого літнього дня. І ось непередбачувані зміни у житті, як раптовий порив, перед грозою. Попереду невідомість. Чи принесе цей ураган із собою щось жахливе, чи вщухне просто змінивши погоду. На жаль, відповіді не дізнаєшся, поки не переживеш негоду.

Стомлене сонце повільно спускалося до горизонту. З кожним пройденим кілометром тіні ставали все довшими, а маленький загін, що йшов стежкою - все неспокійніший. Дюжина чоловіків, на лобах яких блищали крапельки поту, йшли обережно, вслухаючись у кожен шурхіт, вдивляючись у будь-який рух за деревами. Хоча найчастіше вони кидали погляди на небо. Чоловіки були одягнені просто, у них легко упізнавались селяни. На чолі загону виступав сам староста села, чоловік похилого віку, зі сніжно-білою бородою, але досить бадьорий, для своїх років. Також, серед інших його виділяла висока різьблена палиця, що височіла над головами.

В оточенні переляканих охоронців йшла молода дівчина. Вона сама була страшенно налякана, але на відміну від мужиків не оглядалася, тільки дивилася собі під ноги, тихенько схлипувала, а з прихованих під капюшоном очей на землю зривалися рідкі сльозинки. Дивна компанія подолала кілька поворотів, вийшовши до невеликої галявини, на дальній стороні якої виднівся широкий косогір. Коли люди підійшли ближче, стала помітна печера, з якої випливала місцева річка Рибня. Здавалося, що із чорного земного провалу витікав розпач та смерть. Зупинившись за кроків десять, широкоплечі мужики тремтіли, мов малолітні діти. Несподівано голос подала дівчина:

- Будь ласка...

- Замовкни! - староста різко обернувся, намагаючись влити у свої злякані очі трохи гніву. - Сама знаєш, що це єдиний вихід, тільки так можна врятувати наше село. Ми принесемо великі дари Дволикому, за твою жертву. У його небесному царстві на тебе чекатиме благоденство. Будь сильною.

Кивнувши іншим, сивобородий чоловік зробив кілька кроків у бік дірки в косогорі. Чоловіки, не звертаючи уваги на ридання та благання дівчини, прив'язали її до дерева, після чого відійшли на безпечну відстань від печери.

Тиждень тому хлопчаки пробігли через усе село, кричачи про дракона, проте староста вважав це за дитячі дурниці. Служителі храмів зі страхом і гнівом розповідали про ці страшні створіння, називаючи їх темними породженнями місячноликою Нури. Самому старості вони здавалися лише легендою, якою можна лякати неслухняних дітей, але коли Гвіздр, пастух, розповів історію про те, як могутній звір вкрав у нього цілу корову, сумнівів поменшало. Надалі ще кілька нових скарг про зникнення худоби лише підтвердили найгірші побоювання - у них просто під боком оселився дракон. Вибір у старости був не багатий: чи просити допомоги, чи змиритися. Ось тільки не ясно, коли сюди доберуться відважні рятівники, які бажають слави та чи не скінчиться їхня сутичка зі звіром спаленням усього села.

Колись давно, староста чув легенду, що біля одного міста жив дракон, а місцевий правитель щомісяця приводив йому молодих дівчат, щоб нагодувати та задобрити потвору. Натомість містяни мали грізного заступника і загарбники навіть дивитися у ту сторону боялися. Тому було вирішено, що у цій ситуації можна спробувати зробити так само. Порадившись з селянами, було обрано молоду дівчину. На додачу, вона була ще й самотня та відлюдкувата, і нікому було за неї вступитися. Староста відчайдушно молився Дволикому, щоб ця жертва не була марною. Відкинувши геть останні сумніви, старійшина підняв руки до неба і заговорив:

- О, великий драконе! Втілення сили та могутності! Ти оселився в цих краях, поряд з нашим селом, і думка про це гріє наші серця. Заступництво такого могутнього звіра… - тут старійшина затнувся, зрозумівши, що це не дуже приємна назва. Але сказаного не повернеш, тому прокашлявшись, він продовжив, вдаючи, що нічого не було. - Заступництво буде порятунком для всіх нас. А на доказ нашої доброї волі прийми в жертву цю прекрасну діву! Вона найкрасивіша в селі та ще не знала чоловіка, все так, як люблять дракони.

Несподівано, набравшись сміливості, старійшина додав:

- Я знаю, дракони люблять мучити своїх жертв перш ніж... Але прошу, будь поблажливий і подаруй їй швидку смерть!

Один із селян знав з дівчини капюшон плаща та відкрив її заплакане обличчя. Розпатлана, з опухлими від сліз очима, вона все одно виявилася гарною. Кароока, з безліччю ластовиння, яке їй дуже пасувало. Повні губи манили, а кирпатий ніс, наче насміхався - спочатку доведи, що вартий.

Несподівано з глибини печери долинуло тихе гарчання, потім важкі кроки. Щось збиралося вибратися назовні. І отут селяни не витримали. Спочатку зірвався один, найвищий і здоровіший сільський сміливець Артур, загорланив, розвернувся і кинувся геть. Немов по команді за ним побігли решта мужиків. Вони мчали, щодуху і мріяли про те, щоб не стати останнім, адже саме на цього невдаху нападе дракон. Навіть літній староста примудрявся не відставати, страх надавав йому сили, дозволяючи розвинути небачену для його віку швидкість. Біля печери залишилася лише дівчина, від жаху нездатна навіть кричати. Все, що вона могла - це дивитися на темну дірку в косогорі, безпорадно чекаючи на свою смерть.

І ось на світ вийшов дракон. Його луска абсолютно чорна, мов вугілля, була наче з металу та переливалася в червоних променях сонця, що потихеньку ховалося за горизонт. Розміром дракон значно перевищував великого буйвола, але при цьому ступав абсолютно безшумно, вигинаючи точене тіло, наче кішка, що крадеться до своєї жертви. Куди тільки зник недавній тупіт?

Щоправда, єдина яка зараз бачила звіра, була надто налякана, щоб розмірковувати про такі речі. Міцно заплющивши очі, вона чекала кінця. Час тягнувся дуже повільно, а єдиними звуками був далекий спів птахів і перестук дятла. Щоб якось поквапити повільні хвилини, дівчина почала рахувати до десяти. Потім ще раз, і ще, і ще…

Може, вона просто спить, а все, що відбувається, тільки нічний кошмар? І якщо прокинутись, то все розвіється наче дим? Зібравшись з духом, дівчина розплющила очі. Просто перед її обличчям була морда дракона, який уважно розглядав свою жертву. У дівчини перехопило подих, що вона навіть пискнути не змогла. Дятел встиг стукнути рівно вісім разів, коли дракон нарешті поворухнувся, підняв голову, розвернувся і пішов назад у печеру, ледь не зачепивши дівчину кінчиком довгого хвоста.

Деякий час дівчина дивилася йому вслід нічого не розуміючи. Потім спробувала поворухнутися і з подивом виявила, що вільна! Усі мотузки були пропалені. Хоча дівчина не відчула ніякого жару на своїх руках, але обвуглені кінці мотузки не залишили сумнівів. Першим бажанням було кинутися геть, прямо слідом за мужиками, що втекли. Тільки тіло відмовлялося слухатися, після всіх пережитих хвилювань воно нагадувало кисіль. Вона була здатна лише на те, щоб сповзти по стовбуру дерева і сісти на землю.

Влада над тілом поступово поверталася до дівчини, а з нею й здорові думки. Якщо вона зараз повернеться до села, то селяни самі її на вила і посадять. Просто подумають, що вона втекла і тепер усім їм кінець. А може, цей дракон так з нею грає? Зараз вона побіжить, а він за нею, задоволено регочучи та лякаючи її до смерті. Ні, вона не була згодна, щоб так з нею чинили. Нехай усе буде швидко та прямо зараз. Страх відступив, забившись кудись далеко та надійно. Дівчина рішуче встала і пішла слідом за звіром, просто у темряву печери.

На подив, усередині виявилося достатньо світла, щоб усе бачити. У стелі було багато тріщин, а світло сонця з цікавістю заглядало у печеру та відбивалося від невеликого озера, витоку Рибні. Дракон лежав, згорнувшись калачиком біля дальньої стіни, саме там, де було найсвітліше, і грівся в останніх теплих променях цього дня, не звертаючи на непрохану гостю ніякої уваги. Вона невпевнено потопталася біля входу в печеру, потім тихенько відкашлялася, почуваючи себе неймовірно безглуздо. Навіть у найстрашніших кошмарах вона не могла собі уявити, що стане жертвою... Яка вмовлятиме себе з'їсти!

Розплющивши одне око, дракон невдоволено глянув на нахабне дівчисько. Дивно, але дівчина справді зрозуміла це, хоча темно-жовті очі дракона, здавалося, були не здатні висловлювати почуття.

- В… вибачте! – не своїм голосом пискнула дівчина. – Я жертва. Від села. Вам.

Піднявши голову на довгій гнучкій шиї, дракон заговорив:

- Чого ж ти хочеш, діво? - його голос був дуже тихим, тож доводилося напружувати слух. Але при цьому жоден звук не був втраченим, і дівчина зовсім не розуміла, звідки виходить голос. Здавалося, що хтось шепоче, перебуваючи біля її вуха.

- Ну як… - дівчина зовсім розгубилася, хіба таке буває, щоб жертва сама вмовляла себе з'їсти. - Ну, ви наче мене з'їсти повинні.

- Тебе? Худа, кістлява, дрібна. Краще б привели свиню чи теля.

"Отже, він мене не чіпатиме? - ця радісна думка, несподівано обернулася образою: - Але як це взагалі розуміти? Цей ящір із крилами, значить, гидує мною? Свиня краще за мене?"

Однак страшнішим стало нерозуміння, а що робити далі? Дівчині тільки й залишалося що стояти, розгладжуючи свою спідницю. Стукнути б когось, але єдиний хто є поруч легко у вуглинку перетворить, як ті самі мотузки.

Після недовгої паузи, дракон підвівся та увійшов у печерне озеро, витягнувшись біля берега.

- Коли не хочеш тікати, - знову почувся дивний тихий голос дракона, - і так прагнеш принести мені якусь жертву, то вимий мене.

- Як? - дівчина зовсім не була готова до такого повороту подій.

- Це вже твої проблеми. Тільки врахуй, луска у мене жорстка, щоб її відмити знадобиться багато зусиль.

Заплющивши очі, це дивовижне створення замовкло, більше не реагуючи на запитання дівчини про те, як і чим їй виконати вимоги дракона. Довелося викручуватись самостійно. Дівчина була далеко не білоручкою і змогла швидко зробити скребок з кори дерев, що росли неподалік. Поки вона добувала свій інструмент для праці, у лісі зовсім стемніло. Дівчина злякалася, що їй доведеться сидіти в темній печері з небаченим звіром, та ще якось мити його, але повернувшись із подивом, виявила біля озера велике багаття, яке чудово справлялося зі своєю освітлювально-зігрівальною роботою. Глибоко зітхнувши й водночас набравшись сміливості, дівчина взялася за справу.

Треба сказати, чистка цього таємничого звіра викликала не з чим незрівнянні почуття. Страх і замилування зливались разом, обрушуючись на голову холодним водоспадом емоцій. Дивним і неймовірним відкриттям виявилося те, що дракони вміють муркотіти! Зовсім як кішки. Причому це був саме справжній звук, що виходив із пащі дракона, а не той примарний голос, який дівчина чула раніше. Коли з завданням було покінчено, і знесилена дівчина сперлася на найближчий валун, дракон розплющив очі.

- Як тебе звати?

- Аша…

- Дякую, Аша, - повідомив дракон, оголюючи білі зуби. Тільки в цьому жесті не було нічого зловісного, напевно, саме так усміхаються дракони. - Тепер ти вільна і можеш іти куди завгодно.

- Але... мені нікуди йти... - розгублено пробурмотіла дівчина. - У селі мені нізащо не повірять, що мене відпустив дракон після того, як я його помила. Ще й одежа мокра.

- Це не мої проблеми, - пирхнув дракон, випускаючи дві тоненькі цівки диму.

Він вибрався з води та згорнувся калачиком біля багаття. У перші хвилини, Аша справді хотіла піти. Вона навіть встала, дійшла до виходу, але там на неї чекав темний, холодний і лячний ліс. Тепер, після затишної печери, освітленої теплим вогнем, він здавався ще більш страшним, ніж дракон. Повернутися додому, вона, на жаль, вже не може, а дорогу в інше село зараз точно не знайти. Нерішуче потупцювавши біля виходу, дівчина вирішила хоча б висушити одяг і можливо дочекатися світанку. Вона присіла біля багаття. Полум'я дбайливо зігрівало тіло, а мірне сопіння дракона заколисувало, і Аша не помітила, як заснула.

Розбудили дівчину гучні пісні пташок, що прокинулися від перших променів сонця. Аша потягнулася і з подивом зрозуміла, що дуже гарно виспалася, попри те, що лежати довелося на твердій підлозі кам'яної печери. Навіть снів не було, хоча вона вважала, що після пережитого її повинні були мучити нічні жахіття. Дракона не було. Вмившись водою з озера, дівчина вирушила до лісу шукати ягоди, щоб втамувати голод. Добре, що зараз якраз був ягідний сезон і їх цілком вистачить, щоб насититися, та ще й взяти у дорогу. Але кудись піти, Аша так і не змогла. Ніякої стежки вона не знайшла, крім тої, якою її привели сюди селяни. Коли дівчина пішла в протилежний бік від її села, та зайшла трохи дали за печеру дракона, то ліс став дуже густий та дикий, напевно тут ніколи не ступала нога людини. Йти через кущі було майже неможливо, спідниця весь час чіплялася за гілки, а ноги провалювалися у м'яке опале листя.

Надвечір, зовсім знесилена, подряпана, та засмучена Аша була вимушена повернутися. Печеру знову висвітлювало величезне багаття, поряд з яким мирно спав дракон, а ось з іншого боку виявилася саморобна лежанка з трави, листя та моху. Невже це для неї? Як дракон здогадався, що вона повернеться? Чи він ще когось чекає?

Аша деякий час посиділа біля багаття, доїдаючи свої запаси ягід. Дракон продовжував спати. Вогонь грів, весело потріскуючи. Втомлене тіло благало відпочинку. Так не хотілося знову спати на твердому камені. Та невже на гілках буде краще? Може просто спробувати? Можливо, тоді прокинеться дракон і скаже, що це не для неї, та прожене геть. Аша піднялася, з сумнівом оглянула "ліжко", а коли все ж таки зважилася вмоститися, то з подивом зрозуміла, що це найзручніше спальне місце, яке вона коли-небудь мала. Дракон не прокинувся, не прогнав її. Аша заплющила очі та в наступну мить уже міцно спала.

На ранок, біля погаслого багаття, виявилося ще одне диво – пара глиняних тарілок, чашка та казан без розпізнавальних знаків майстра, дерев'яна ложка, плоска дощечка та ніж. Поки Аша розглядала нові предмети, до печери увійшов дракон, несучи у зубах шматок м'яса. Він спритно підтягнув лапою казан і плюхнув туди свою здобич. Потім облизнувся і повідомив:

- Мені тут подумалося, що на одних ягодах ти довго не протягнеш, тож ось, приготуй собі щось.

- Дякую, - відповіла Аша, перебуваючи у легкому шоку.

- Нема за що, - відповів дракон, опускаючи очі, і квапливо залишив печеру.

Весь день дракон тягав все нові та нові харчові продукти - овочі, мішечок крупи, прянощі, від яких потім довго чхав, і навіть сушені трави з яких Аша ввечері заварила собі чай. До кінця дня дівчина остаточно переконалася, що дракон зовсім не злий, а дуже милий і турботливий. Тільки от вона ні як не могла зрозуміти, навіщо він це робить, а спитати якось соромилася. А ще боялася, раптом він отямитися, та врешті решт прожене її, адже Аша остаточно впевнилася, що їй зовсім нікуди йти. Краще залишитися в печері з дивним драконом, ніж заблукати у лісі та загинути від зубів диких звірів.

У наступні два дні Аша вже разом з драконом збирала у лісі ягоди та гриби. Іноді дракон відлітав на полювання і приносив невеликі шматки м'яса, які готувала Аша на багатті. Дракон їв мало та лише за компанію, пояснюючи, що вже встиг поїсти. Як і чим він харчувався, дівчина намагалася не думати, щоб не псувати собі апетит.

Також дракон виявився чудовим співрозмовником. Він багато знав і з відчутним задоволенням відповідав на всі запитання дівчини: про місця, де бував, про драконів, про магію. Він навіть перевірив Ашу на магічні здібності, але не виявив жодної крапельки таланту. До речі, дівчина була цьому лише рада, попри всі переваги, про які розповідав дракон.

- А чому ти тут оселився? - Зацікавлено запитала Аша, під час чергової бесіди з драконом за чашкою трав'яного чаю.

- У мене є справи, дуже далеко звідси. На іншому краю землі, куди й прямую. А тут я просто зупинився, бо втомився. Хоч я і дракон, але кілька днів польоту навіть для нас виснажливі. От і вирішив трохи поворушити лапами, а не крилами, поїсти, як слід, жирку набрати. Та й дістати мені треба одну річ, що якраз недалеко від цих місць.

- Яку?

- Вибач, але я не можу тобі про це сказати. Я знаю, що вона є у Піреті. І збираюся завтра вирушити туди.

- Але чому ж одразу туди не полетів?

- Ну, ось що за дурні питання? – дракон усміхнувся. - Я відпочити хотів, а селитися поруч зі столицею, це усе королівство збаламутити. Навіщо мені це? А тут гарно і печера зручна. Хто ж знав, що твоє село виявиться настільки божевільним? Зрештою, якби я хотів поклоніння та жертв, то сказав би про це.

- Ну, як же так? - Аші навіть стало прикро за своє село, хоч усі його жителі без докорів сумління відправили дівчину на смерть. - Міг би не попадатися людям на очі.

- А харчуватися чим? Дикі звірі жорсткі й не такі смачні, а зніжені корови – просто смакота!

- Але ж це крадіжка!

Дракон тихенько засміявся, але відповідати не став.

- А ось це м'ясо? - дівчина кинула погляд на залишки вечері. - Це теж корова із мого села?

- Ні. - Дракон хитнув рогатою головою. - То дика коза. Я тепер більш обережний. Не хочу більше мати справу з божевільним старостою твого села, нехай думає, що його план спрацював. А то, гляди, ще одну дівчину до мене притягне. - Дракон усміхнувся, оголюючи ряд гострих зубів.

На якийсь час повисла незручна мовчанка. Принаймні такою вона була для Аші і вона вирішила її розірвати:

- А літати це як? Що ти відчуваєш?

- Дуже багато! - дракон на мить замислився. - Це дивовижне почуття, дуже важко описати. Слова – "сила", "свобода" лише приблизно описують ці відчуття.

Звір підняв передню лапу і різко нею змахнув.

- Зараз я нічого не відчув. Лапа наче провалюється в нікуди та тільки земля дає надійну опору, яка дозволяє йти, домагатися бажаного, жити. Але варто піднятися вище і чекає падіння. А ось коли я розправляю крила... - дракон, правда, це зробив, явив погляду Аші величезні перетинчасті крила, що вкрили її тінню від сонця, що заходило за горизонт. - Ця порожнеча стає опорою, я можу рухатися куди завгодно. Для мене немає меж. Думаю, саме тому ви люди такі злі та жорстокі. Вам потрібна земля, щоб йти вперед. Вона – ваша опора, але й ваша межа. Обмежуючи себе традиціями, законами, спільністю, ви почуваєтеся впевнено, але втрачаєте можливість досягати більшого.

Аші було важко повністю зрозуміти те що сказав дракон, але вона вирішила не випитувати, суть вона вловила - літати це здорово! Її зараз більше цікавило інше питання.

- Значить, ти завтра відлітаєш?

- Так.

- Але як же?.. - Дівчина різко замовкла, втупившись у землю, а через кілька хвилин підняла на дракона очі, повні благання і сліз. - Прошу, - прошепотіла вона, - не залишай мене тут одну, візьми мене з собою.

Дракон нервово засовався і щось нерозбірливо прошипів, але в результаті не зміг встояти перед найпідступнішою зброєю – жіночі сльози. Швидко кинув фразу: "я скоро повернуся", і кудись відлетів. Аша довго чекала на його повернення, пригнічуючи погані думки про те, що дракон просто підло кинув її. Так і не дочекавшись, заснула.

Вранці її розбудили дивні звуки, наче хтось назовні рвав тканину на шматки. Позіхаючи, Аша вийшла з печери та виявила дракона, який за допомогою магії щось плів із тканинних смужок, що валялися поруч невеликою купкою. Смужки, наче змії звивалися в повітрі, переплітаючись одна з одною, створюючи міцну мотузку. З іншого боку лежала інша купа, але вже теплих вовняних ковдр.

- Це навіщо? - Зацікавилася дівчина, уважно розглядаючи дивний видобуток дракона.

- Щоб ти не змерзла і не впала під час польоту, - пробурмотів дракон між справою.

- Польоту? Якого польоту? - Аша не повірила своїм вухам. - То ти таки береш мене з собою?

Радості дівчини не було меж, але дракон не звернув уваги на потік її питань, спокійно продовжуючи свою справу. Аша навіть кілька разів підстрибнула на місці, але побачивши, що фонтану її емоцій ніхто не поділяє, потихеньку заспокоїлася. Вона вже звикла до стриманості дракона і до того, що він вважав що дії краще, ніж слова. Трохи поспостерігавши за чарівною роботою лускатого звіра, Аша здивовано уточнила:

- А чому раптом я маю замерзнути? Літо ж, тепло на вулиці.

- Це тут тепло, а там холодно, - дракон багатозначно кивнув на небо.

- А ... - Протягнула Аша у відповідь, не сильно вірячи в сказане, але сперечатися зі знавцем справи не стала.

Не бажаючи більше заважати дракону, вона почала розводити багаття і готувати сніданок. Через деякий час була готова міцна мотузка, яку перекинули через шию дракона, щоб Аша могла за неї міцно триматися. Дві ковдри пішло на те, щоб змайструвати щось на кшталт сідла, яке зручно лягло біля шиї.

- Ти ніби створений для того, щоб на тобі літали! - повідомила дівчина, коли спробувала посидіти в "сідлі" і перевіряла наскільки це зручно.

- Ось це вже ні, - пирхнув дракон, розгортаючи крила, втім, подумки визнаючи те, що несподіваний вершник зовсім не заважає.

Після чого наказав Аші укутатися рештою ковдр і закріпити їх так, щоб вони не позлітали.

- Ну, що, готова? – уточнив дракон, дивлячись на згорток із ковдр, на який перетворилася дівчина.

- Угу, - не дуже рішуче відповіла вона.

- Тоді злітаємо!

Дракон розкрив крила і різко відштовхнувся від землі. Наступної миті Аша злякано пискнула і заплющила очі, щосили хапаючись за сплетену мотузку і почала молитися Дволикому. У результаті цікавість виявилася сильнішою, тим більше що за відчуттями дракон начебто перестав підійматися, принаймні перестало трясти та хитати, і вони зараз летіли спокійно, тому дівчина зважилася розплющити очі й поглянути вниз. Вид, що відкрився, змусив вчепитися в мотузку так, що побіліли пальці, а перед очима все закружляло. Вона справді летіла, а внизу тонкою блакитною стрічкою вилась річка, сріблилося озеро, відбиваючи сонячне світло, темною змійкою повзла широка дорога, а десь далеко за лісом сховалося рідне село.

- Краса! - захоплено простягла Аша.

Дракон лише коротко кивнув і знову почав набирати висоту. Ось тут Аша зрозуміла, що в небі справді набагато холодніше, ніж на землі, на додачу в обличчя постійно дув вітер. Нахилившись до рук, щоб у жодному разі не випустити мотузку, дівчина натягла ковдру на обличчя, так щоб залишилися одні очі. Потім і зовсім сховалась у вовняному коконі, бо на такій висоті дивитись униз було дуже страшно.

До столиці було далеко – два дні шляху пішки, чи трохи менше, якщо на коні. А ось на драконі дівчина й схаменутися не встигла, як вони вже приземлилися на невелику галявину.

- Ну, як тобі перший політ? - поцікавився дракон, з легкою посмішкою-оскалом дивлячись на дівчину, яка вже сиділа на траві, але була все ще закутана в ковдри та розтирала замерзлі й затеклі руки й намагалася змусити свої ноги знову слухатись.

- Ну ... - задумливо простягла Аша, підбираючи слова, щоб не образити дракона. - Вид з висоти дуже захоплюючий, але холодно. І страшно. Тільки знаєш, я не відмовлюся полетіти ще, - з подивом для самої себе, зізналася вона.

Дракон задоволено усміхнувся і взявся за допомогою магії стягувати з себе саморобне сідло та мотузки. Коли тіло Аші стало потихеньку приходити в себе і зігріватися на сонечку, в голові у дівчини з'явилося питання: як величезний дракон збирається добувати свою загадкову річ у густонаселеному місті? Через таємний підземний хід? Чи, може, у нього є слуги люди? Чи просто забере силою, лякаючи та спалюючи всіх на своєму шляху? Хоча в останнє дівчина відмовлялася вірити, не дарма ж дракон ховався в лісі, далеко від міста. Але те, що трапилося, виявилося неймовірнішим за найдивовижніші припущення! Дракон попросив Ашу скласти під найближчим деревом все те, що він зняв з себе. Після чого суворо наказав чекати на нього тут, а сам пішов у лісові хащі.

Дівчина чекала недовго, але вже встигла навигадувати всяких небилиць. Раптом на галявину вийшов хлопець, ровесник самої Аші, в червоній сорочці з трохи порваним рукавом, у шкіряних чоботях і коричневих штанах, підперезаних ременем, на якому висів гаманець, явно не порожній, і кинджал у піхвах. Хлопець був високий, чорнявий, з аристократичними рисами обличчя, наче ті шляхетні правителі, профілі яких карбували на монетах.

- Ну, привіт, - усміхнувся хлопець.

- Ви хто? - розгублено запитала Аша, все вдивляючись у хащі за спиною незнайомця, чекаючи, що звідти ось-ось вийде чорний дракон.

- Я злісний і кровожерливий монстр, - засміявся хлопець. - Який, втім, воліє їсти корів замість красивих дівчат.

Закінчивши фразу, він по-господарськи підійшов до ковдр та мотузок, які Аша акуратно склала біля дерева, і провів над ними долонею. Наступної миті біля дерева виявився звичайний зелений кущ.

- Ти що, дракон? – Аша насилу змусила себе повірити у неймовірне.

- А що не схоже? - усміхнувся хлопець, повертаючись до Аші.

Зовні, звісно не було ніякої подібності, але голос та поведінка явно належали тому самому шкідливому і чарівному створінню з чорною лускою, рогами й крилами. А ще цей незнайомець щойно на її очах перетворив ковдри на кущ.

- Але як так вийшло? - дівчина підійшла ближче та обережно помацала хлопця за рукав, щоб переконатися в тому, що їй це все не здається.

- За допомогою магії, - просто відповів колишній дракон, не звертаючи уваги на дії дівчини. - Нам треба поспішати, пішли. І ось ще…

Хлопець порився у гаманці, витяг звідти кілька монет і передав їх Аші.

- Купиш собі щось із їжі. А то я бачу, м'ясо з ягодами тобі добряче набридли.

Дівчина згідно закивала і почала дякувати за гроші, але колишній дракон її вже не слухав, впевнено крокуючи у бік лісових чагарників. Аша поспішила за ним, боячись загубитися у незнайомому лісі.

Місто Пірет вражало своїми розмірами, кількістю народу та шумом. Усі кудись поспішали, дивилися винятково собі під ноги. Зазивали зривалися на крик, розхвалюючи товар. Глашатай дзвонів у свій ручний дзвін та голосно оголошував важливі новини, які стосуються життя міста. Дороги були заповнені возами, каретами, колісницями та вершниками на конях.

Серед усієї цієї метушні мало хто звертав увагу на кілька прийшлих людей. Це було так не схоже на її рідне село! Там вона знала кожного мешканця, немов вони були рідними. Селяни не просто віталися, а незмінно зупинялися побалакати та попліткувати. Незабаром все захоплення від столиці випарувалося: нескінченний ґвалт став дратувати, а городяни - лякати. Особливо вершники, які, якщо не відскочиш, затопчуть, не помітивши. Все, що відбувалося навколо злилося в бурхливу сіру мішанину. Захотілося якнайшвидше повернутися в тишу лісу, до дзюрчання річки й звичного спокою.

На щастя колишній дракон пообіцяв швидко розібратися зі своїми справами, дозволивши Аші поки що погуляти по ринку, потім чекати його в одній, досить пристойній харчівні. Там дівчина замовила собі дуже смачну м'ясну юшку. Коли повернувся хлопець, вона і його намагалася вмовити поїсти, але той похапцем схопив дівчину за руку і практично виволік на вулицю. Аша не чинила опір, навпаки сама хотіла якнайшвидше піти, вирішивши для себе, що більше ніколи не увійде в жодне місто. Ну, хіба що її понесе на спині дракон. До лісу вони теж йшли швидко і незабаром Аша знов відчула захоплення від польоту.

Вдруге, це справді було захопливо! Аша вже знала, що ніхто кидати її не збирається, навпаки, дракон постійно оглядався назад, перевіряючи, як там поживає його притихла вершниця. А та сиділа зі щасливим обличчям, захоплено оглядаючи околиці. До середини польоту, Аша насмілилася настільки, що просто прилягла, обхопивши м'язисту шию дракона руками, і так насолоджувалася залишком шляху.

А дракон насолоджувався теплом маленької ніжної людини, яка зараз гріла не тільки його спину, а й серце, яке, попри свій досить юний вік, уже встигло забути, що таке ласка і турбота близької людини.