Вечір минув спокійно. Мама прийшла пізно. Як завжди. Вона була такою замореною, що ледь дійшла до ліжка. Схоже в неї був важкий день. Тож я не стала задовбувати її своїми запитаннями і, тим паче, не стала казати, що взяла її сережки. Не думаю, що це стане великою проблемою. Їй і без мене «добре»…

Отож… Перше вересня! Перший день в школі, знайомство з однокласниками, перший урок… Все це виглядає таким урочистим та святковим!... Але насправді… Коротко про те, про що думають учні, що стоять на урочистій лінійці: коли все це нарешті скінчиться???????!!! Так, саме про це думала і я, коли стояла серед свого 8-А, котрий ледь дихав (нас виставили на сонці) і проклинав кожного, що підготував цю лінійку. А ще більше того, хто вигадав школу!

Нарешті, наші молитви були почуті, і ми «дуже згуртовано, по два», пішли у наш клас. Чому я написала це в «лапках»? Тому, що тоді нас чула вся школа. Виявилося, що мій 8-А – один з найкрикливіших класів у школі, не дивлячись на те, що відмінники складають більшість із них. Та нехай. Зараз це не так важливо, як мій перший урок в цій школі. Він починався загалом… добре. Навіть краще, ніж я очікувала. Всі одразу почали знайомитись зі мною, давати номери своїх телефонів, питали, де я жила і де навчалася. Так все починалося. Як все було далі…

Познайомившись з усіма однокласниками (як мені тоді здалось), я сіла за свою парту і одягнула навушники. Це був єдиний вихід позбавитися від цього гаму і шуму. Так само зробив і один з моїх однокласників. Здається… Андрій. Він був не дуже балакучим. Та що там! Коли ми знайомились, він просто сказав «Андрій Морозов, радий знайомству» і знову сів на своє місце слухати музику.
Але, навіть одягнувши навушники, було неможливо не почути той жахливий несподіваний звук! Саме в цей момент мені закортіло подивитися на вхідні двері нашого класу. Вони були зовсім новими. Їх вставили, напевно, декілька місяців тому. Тож уявіть мою реакцію, перед яким… Ці двері просто-запросто…ВИЛІТАЮТЬ! Отак просто, за одну секунду! Хтось, напевно, дуже багатий, якщо може без будь-яких проблем виламати двері. Як виявилось, цей «хтось» виявився Дмитром. Високий, з довгим волоссям каштанового кольору, він ввійшов у клас, як герой, що повернувся з далеких країв. Якого всі дуже чекали. Так він думає. Але насправді він не герой. Так сказав Бодя (мій однокласник):
- Явився! Геморой ти наш! Ти навіть не уявляєш, як ми тебе не чекали!

Схоже цей жарт почула лише я. Бо всі інші дивились не на Богдана, а на Андрія, що спокійно встав зі свого місця, і попрямував у бік Дмитра. Всі чекали, як я зрозуміла, чогось жахливого, бо, дивлячись на їхні обличчя, можна подумати, що зараз вибухне атомна бомба.
- Якби ти знав, Дмитре, як ти мене дістав. – сказав Андрій. – Ти думаєш, що всі люди на землі такі ж багаті, як ти?

Видно, Дімка вже звик до таких розмов, бо вираз його байдужого до всього світу обличчя, не змінився. Він сказав лише:
- Не випендрюйся, Андріє. З цього нічого не вийде. – сказав - і зібрався було вже йти. Але Андрій зупинив його. Схопив за рукав сорочки і повернув нахабу обличчям до себе.
- Ти ніколи нікого не вислуховуєш до кінця.
- І не збираюся! Таких дурнів як ти, я ніколи не стану слухати! – відповів Дімка.

Андрій відпустив його. Але не надовго. Як тільки Дімка зробив один крок до своєї парти, Андрій несподівано розвернувся і довбонув Дмитра в живіт. Та так, що той не встояв на ногах і повалився наверх щойно виламаних ним же дверей!
- Якого дідька я здавав гроші на ремонт класу? Щоб ти знову виламав двері? Минулого року ти зробив це аж у січні. Чого тобі стукнуло в твою, забиту всіляким мотлохом довбешку, вибити їх, не провчившись навіть дня!?! – Андрій прокричав це так, що мені аж вуха позакладало. Ні, його голос не був пискливим чи неприємним. Просто це було так голосно, що Дмитро, який тільки-но стояв поруч з ним, і «випендрювався» перед всім класом, здавалося, зменшився на декілька сантиметрів!

Сказавши (мабуть, точніше, прокричавши) це, Андрій спокійно сів на своє місце і продовжив слухати музику.

Якщо чесно… Це було… Ем… неочікувано. Познайомившись з цим світловолосим хлопцем, я подумала, що він весь час тільки слухає музику і не здатний й мухи скривдити. Та як виявилося… це не так. Тож, на майбутнє: я ніколи не буду його злити.