Останні три уроки в понеділок минули спокійно. Тепер, коли я сиджу з Андрієм, мені стало легше берегти нашу таємницю. Я прекрасно розумію, що Андрій не дуже хоче говорити на цю тему, тому і не чіпала його. Та все ж… У мене назбиралося забагато питань щодо магії. Я не знаю, як запитати його про це.
Наступного ранку мій «живий будильник» добре виконав свою роботу. Навіть занадто. Якого дідька було будити мене о п'ятій годині? До речі, я його так і запитала. На що отримала відповідь:
- Хто рано встає, тому Бог дає.
Взагалі-то, Кекс правий. З самого ранку мені щастило. Я вдало заплела своє волосся в «колосок», добре випрасувала спідницю і блузку, встигла нормально поснідати. Однак настрій у мене був не дуже. Не знаю, чому. Може тому, що цієї ночі мені взагалі нічого не наснилося? Може. Але я не буду зомбі і не спатиму на ходу. Що про мене подумають вчителі? «Бідна дитина! Певно, її так замучили вдома, що вона ледве дихає!».
Я вийшла з дому раніше, ніж зазвичай. Не встигла я зачинити за собою хвіртку, як побачила Андрія. Він виходив з будинку, що був якраз навпроти. Побачивши мене він зупинився. Отак ми стояли, напевне, хвилину, аж поки я не підійшла до нього.
- Виявляється, ми - сусіди не тільки по парті. – сказала я.
- Ніколи б не подумав, що ти живеш навпроти мене. – відповів мені він.
- Що ж, ходімо. До початку уроку залишилося 40 хв. Ще встигнемо.
- Ходім.
Як тільки ми дійшли до школи, Андрій сказав:
- Давай кожного дня будемо ходити до школи разом. Мені буде не так нудно.
- Згода. Тільки, якщо ти цього хочеш, пообіцяй витягувати навушники, коли розмовляєш зі мною.
- Тільки коли разом йдемо до школи?
- Завжди.
Андрій зробив розумний вираз обличчя. Розлука з музикою навіть на декілька хвилин була для нього трагедією. Але він погодився.
- Тільки якщо ми не часто розмовлятимемо.
Тепер задумалася я. «Нечасто» - це як? Один раз в день? Чи може – в місяць? Та мені байдуже. Я погодилася. Може він хоча б трохи відкриється мені. Все ж таки ми – сусіди.
Сьогодні я повинна йти в художню школу. О 15:20 починається урок. ДШМ (Дитяча Школа Мистецтв) знаходиться далеченько від моєї звичайної школи, тому мені доведеться йти за 10 хв до кінця останнього уроку аби встигнути. Добре, що я попередила Андрія, що додому йому доведеться йти самому. Не вистачало мені ще, щоб він образився!
Виявляється, до художньої школи я ходитиму не сама. Вероніка Ковальчук теж ходить на уроки малювання. Та ще й в той самий клас, що і я! «Буде не так нудно» - подумала я і влаштувалася поруч з нею. Наша вчителька в художній школі – Лариса Василівна – дуже добра і чуйна жіночка. Вона дозволяє сідати там, де хочемо, аби лише нам було зручно малювати. А ще, вона дозволяє нам слухати музику. Щоправда, в навушниках… Але ж дозволяє!
Та я не стала витягувати свої навушники з портфеля. Навіщо вони, коли поруч сидить моя однокласниця, з якою так і хочеться познайомитись! Я дізналася, що Вероніка живе біля лісу зі своєю мамою Марфою (схоже на Маліфісенту, правда?). Коли я запитала в неї, чи не має її мама якогось відношення до всім відомої Маліфісенти з американського фільму, Вероніка відповіла:
- Ну… Як сказати… Можна сказати, що має…
Після декількох хвилин роздумів вона таки сказала:
- Це сімейна таємниця. Пробач, але я не можу сказати тобі цього.
Виходить, що не тільки Андрій має таємницю. То може весь мій клас – одні ельфи, феї та інші казкові істоти?

- А де твій батько? – запитала я у Вероніки.
Дівчина трохи похнюпилася. Помітно було, що вона не хотіла розмовляти про це.
- Вибач. – сказала їй я. – Не думала, що це так засмутить тебе…
- Та нічого… Моя мама дуже любила батька, але… Він загинув. Випав з десятого поверху багатоповерхівки.
Чесно кажучи, я б ніколи не подумала, що у Вероніки таке тяжке життя. Вона виглядала веселою та життєрадісною. Я нічого не відповіла. Мої слова могли ще дужче засмутити її, тому я змовчала і продовжила малювати.