Я швиденько поїла, передяглася, схопила портфель і вибігла на вулицю. Саме в цей час повинен виходити Андрій. Так як ми домовились йти разом, він з'явився вчасно.
- Привіт, Ніко… - сказав він. Я навіть не зрозуміла, чи то таке скорочення мого імені, чи він раптово зупинився. Через декілька секунд мовчання я зрозуміла, що він таки зупинився. Він роздивлявся моє волосся так, наче це було щось неймовірне (хоча, можна запросто подумати, що я просто перефарбувала його). Потім він перевів погляд на мої очі. Дивився в них так довго (хвилин дві), що я не витерпіла:
- Якщо ти й надалі будеш дивитися так на мене, я подумаю щось не те.
Андрій мене зрозумів. Перестав дивитись у вічі. Він взяв мою руку і поклав на долоню нашийник.
- Я не знаю, чи є в тебе домашній улюбленець, але якщо він з'явиться, одягни на нього цей нашийник. Він захистить його. – сказав Андрій.
Я посміхнулась. Це був найкращий спосіб виразити свою вдячність. І, хоча, ні кошеняти, ні цуценятка, в мене немає, я взяла його подарунок. Бо знаю, що Андрій може образитись.
Коли ми майже дійшли до школи, Андрій сказав:
- Вчора я тобі не сказав… Твої очі… Ну… Вони світились. Зеленим сяйвом. Саме тоді, коли ти схопила ту штуку…
МОЇ ОЧІ СВІТИЛИСЬ??? ТИ ВЗАГАЛІ ПРО ЩО??? Я НІЧОГО НЕ ЗНАЮ!!! МЕНЕ ТАМ НЕ БУЛО!!!
- Що, справді? – сказала я. – Хоча… Це пояснює колір мого волосся і очей…
- Цікаво, як поводитиметься сьогодні Дмитро? Знову буде тебе чіпати? – промовив Андрій.
- Хай тільки спробує! Всі підручники, що є в моєму портфелі, полетять йому на голову! – відповіла я.
- А я додам!!! – сказав Андрій.
Зайшовши до школи, ми побачили Дмитра. Він стояв під стіною і тримав руку на животі. Андрій взяв мою руку і прошепотів на вухо:
- Якщо він причепиться до тебе, одразу клич мене. Ти мені життя врятувала. Не забувай.
З цими словами він пішов у роздягальню (перший урок в середу – фізична культура). Я ж зібралася йти в наш клас (у якому досі немає дверей) по спортивну форму, як почула голос Дмитра за спиною.
- Ніколь, почекай…
Я озирнулась. Дімон підійшов до мене і продовжив:
- Ніколь… ну… вчора… я… е-м-м… як сказати…
- Ти вибачаєшся? – сказала я. Видно, що раніше йому не доводилось цього робити.
- Так… - видихнув він. – Пробач мені… Обіцяю, такого більше не повториться!
Я промовчала. Пробачити йому? Я ж чудово знаю, що це може повторитися знову. Але… Він таки додумався вибачитися…
Поки я думала, Дімон сказав:
- У мене є дещо для тебе. Точніше - дехто…
Дімка відкрив свою куртку і витяг звідти… кошеня!!! Маленький м'якенький клубочок був таким наляканим, що навіть не подавав голосу. Не дивно. Просидіти весь цей час під темною курткою та ще й намагатися не нявкати!
- Дмитре, я… Але ж, як ти приніс його сюди? – сказала йому я, хоча дуже кортіло взяти на руки це маленьке беззахисне створіння.
Дмитро посміхнувся.
- Його звати Сніжок. Звичайно, ти можеш дати йому інше ім'я…
- Ні, не треба. Це ім'я дуже підходить йому. Він же білосніжний!!!
Я була така рада цьому подарунку, що забула про вину Дмитра і, тим паче – про заборону приносити домашніх улюбленців у школу. Що буде, якщо хтось з учителів побачить або почує Сніжка? Вони ж можуть відібрати його в мене!
- Дмитре, а… Куди я можу покласти його до кінця уроків?
Дмитро задумався. Видно, такий розв'язок подій є для нього несподіванкою (він ніколи не думає про наслідки).
- Щось придумаємо! Перший урок – фізична культура. Так що можеш не хвилюватися. Я все влаштую. – сказав Дмитро і хитро примружив свої зелені очиці. Я заховала Сніжка під свою куртку і пішла до роздягальні. Сподіваюся, Дмитро дійсно все влаштує…
Таки влаштував. І треба ж було йому сказати, що я НЕ МОЖУ йти на урок фізичної культури через… е-м-м… ну… дівчата зрозуміють. Якби він не подарував мені Сніжка, я прибила б його на місці! ЧОМУ САМЕ ЧЕРЕЗ ЦЕ??? ІНШОГО НЕ МОЖНА БУЛО ВИГАДАТИ??? Та нехай. Мені таки дозволили залишитися в роздягальні і стерегти речі (були випадки крадіжок через відсутність замку на дверях роздягальні).
Коли всі пішли на урок, я витягла Сніжка і почала роздивлятися його з усіх сторін. Ця маленька беззахисна істота виявилась надзвичайно непосидючою. Він весь час намагався втекти! І тут я згадала про нашийник, який подарував мені Андрій. Оце так збіг! Ніколи б не подумала, що мені в один день можуть подарувати і кошеня, і нашийник для нього. Я витягла блакитний нашийник і одягла його на Сніжка. Як тільки зробила це, кошеня заспокоїлося і подивилося на мене. Але… його очі… вони ж були зелені… а тепер… Що ж… пора звикнути до магії. Очі Сніжка стали блакитними. Такими ж, як і очі Андрія… Боже, мені це що, сниться?