Після того, як Андрій пішов, я швиденько переодяглася, і пішла готувати сніданок. В цей час прокинулись майже всі, включаючи Руслану. Вона запалила купку сухого гілля, на якому ми, або готували їжу, або розігрівали те, що залишилось. Поснідавши, ми запитали нашу класну керівничку, чи можемо ми піти й до інших веж, на що вона з радістю погодилась.
Пунктом нашого призначення стала вежа принцеси Асі. Коли ми зайшли до вежі, то, по класиці, побачили портрет власниці цієї будівлі. Ася мала світло-русяве волосся, була одягнена в просту сукню і тримала в руках довгий посох, на верхівці якого бушував маленький ураган. Одразу було видно, якою стихією вона керує – повітрям. Олена підійшла до портрета і сумно посміхнулась (ТАК, ТАКЕ БУВАЄ). Ми трохи роздивились картину і пішли нагору. Для Дмитра це не стало несподіванкою, бо на цей раз він таки не залишив сумку внизу.

Піднявшись, Олена помітила, що Дімка не слухає її, а тупо грає в мобільні ігри. Вона зробила йому зауваження, але той не звернув на це уваги. Наш екскурсовод не стала сперечатися з ним, а підійшла до дверей в кімнату своєї матері. Вона сказала:
- Повітрям керую, усе я зруйную, якщо не відчиниш ти двері мені.
Перед вчителькою закрутився маленький смерч, всередині якого з'явився маленький срібний ключик. Олена взяла його, і відчинила ним двері. Та навіть скрегіт дверей не зміг приглушити музику з Дмитрового телефону. Олена повернулась до нього, взяла телефон, і спокійно пройшла до, можна сказати, своєї кімнати. Я пішла за нею, хоча знала, що принцеса Ася дозволяла заходити в її кімнату лише її сестрі. Аж тут «прокинувся» Дімка.
- Агов! Віддайте мій телефон! – вигукнув він, і побіг навздогін вчительці.
В цей самий момент я підходила до дверей. Але Дімон не помічав нікого, крім власного телефона, і ненависної вчительки, що забрала його. Він хотів пробігти мимо мене, але в нього не вийшло. Дімка не пробіг мимо, а «налетів» на мене на всій швидкості.
Як це виглядало… Я на підлозі. Наді мною Дмитро. Певно, що він вже давно забув про свій клятий телефон. Він виглядав таким щасливим, наче виграв 1000000000 $!!! АЛЕ Я ТАК НЕ ВИГЛЯДАЛА! Він, що навмисно це зробив, чи що??? Ми залишалися б в такій непристойній позі, напевно, цілу вічність, якби не втрутився Андрій.
- Ти ще довго так сидітимеш? – запитав він Дмитра. – Чи тобі допомогти підвестися?
Дмитро мовчки встав, і пішов по східцях на нижній поверх. Андрій взяв мою руку, і допоміг встати.
- Дістав. – сказав він, і запропонував мені покликати вчительку.
- Я піду покличу її. Але навіть не думай розповісти їй про те, що тільки-но трапилося!
Андрій розуміюче подивився на мене. Я підійшла до дверей, і збиралася вже добряче стукнутись по магічному бар'єру. Але цього не сталося. Я спокійно пройшла через дверну рамку до Олени.
- Олено Дмитрівно, поясніть мені, будь-ласка, як я змогла потрапити сюди?
Видно вчителька не чекала мене позаду себе, бо вона так здригнулась, наче почула вий вовків.
- Я не знаю, Ніколь. – сказала вона мені. – Моя мама дозволяла впускати сюди лише її сестру. Можливо, ти є онукою принцеси Владислави…
Я посміхнулась на цей жарт і покликала Олену до нашого класу. Всі хотіли потрапити ще кудись, хоча чудово розуміли, що зайти до кімнат принцес в них не вийде…