Керувати кораблем виявилось набагато складніше, ніж я очікувала. Тим паче, що це не круїзний лайнер з залізними електромоторами, а дерев'яне «корито», яке не хоче пливти. Так сказав Дмитро. Поморочившись з двигуном і налагодженням вітрил, Вероніка сказала:
- Тепер все добре. Крім того, що вітру немає взагалі…
- Я б попросив! – заперечив Микита. – Вітер є завжди! Тільки ви цього не відчуваєте…
- Ну то зроби так, щоб він посилився! – сказав Андрій.
- No problem! – відповів Микита. – Зараз все буде.
Він вийшов на «ніс» корабля, розставив руки так, наче грав у фільмі «Титанік», і почав насвистувати якусь дуже знайому мені мелодію… Хмм… Де ж я її чула… Все одно. Одразу ж після цього подув вітер. Я б не сказала, що дуже сильний, але… Німбл ледь не здуло. Висновок: драконів ховаємо в палубу.
- Ти ще б шторм на нас накликав! Було б взагалі кльово! – іронізувала Руслана.
- Можу зробити, якщо хочете… - відповів Микита.
- НЕ ТРЕБА!!! – крикнули всі хором. А він лише засміявся.
Настроївши правильний напрямок вітру, Микита вирішив політати. Сказав, що хоче перевірити, чи немає нічого дивного на горизонті.
- Щось я давно не чув Дмитра… - сказав Андрій. – Аж спокійніше стало.
- І нудніше, якщо чесно… - промовила Вероніка.
- Сподіваюся він не випав за борт. Бо шукати прийдеться ще й його. – сказала Руслана.
- Та що його шукати! Он він. Милується краєвидом. – сказала я, і пішла до свого брата. Щось з ним не так… - Дмитре, з тобою все добре?
Дмитро повернув до мене голову. Його обличчя стало… чи то бліднішим… чи зеленішим…
- Все Ок. – пробубнів він й різко розвернувся до моря. Морська хвороба в нього таки є…
- Так, голубчику, ходімо до каюти. – скомандувала я й, підставивши своє плече, допомогла йому дійти.
- На одного члена екіпажу менше. – сказав Андрій, коли я підійшла до нього.
- Нічого. Мине. – сказала Вероніка. – Сподіваюся…
Ми відпливши далеченько від землі. Пора шукати Маргариту. Доведеться або ниряти, або кликати її так. Спочатку спробували другий варіант. Правда, для цього довелося кликати Микиту. Та навіть його гучний свист і кликання нашої сестри не допомогли. Певно, Маргарита таки під водою.
- Хто буде пірнати? – запитала Руслана.
- Ну, точно не Дмитро. – засміявся Микита.
- Я не вмію плавати. – відповіла Вероніка.
- Я теж. – сказала Руслана.
- Вода – не моя стихія. – викрутився Микита і чкурнув подалі. Знову літати.
- Давайте я. – запропонувала я. І всі дружно погодились.
В довгій сукні не те, що плавати – йти неможливо! Тому я не стала терпіти це знущання (як терплять дівчата, я взагалі не розумію). За допомогою магії землі створила ножиці, голку й нитки. За декілька хвилин моя сукня перетворилася на зручний та модний комбінезон, у якому я зможу швидко плавати. Волосся зав'язала в маленьку гульку, а талісман довірила Німбл.
Тричі перехрестилася і пірнула. Плавати я вмію, але не дуже. У дитинстві мама вчила мене плавати в міському басейні, але ті навички не прижилися… Тож опинившись у воді я трохи розгубилась. Шукати Маргариту в морі – теж саме, що й голку у копиці сіна. Вона ж може бути де завгодно! Я виринула і запитала у нашої команди:
- А ви не подумали, як я буду її шукати?
- Поклич її. – порадила Руслана.
- Як я можу кликати когось під водою? – запитала я.
- Може в тебе вийде дихати під водою. – задумався Андрій. – Якщо твоя бабуся могла керувати чотирма стихіями, то й ти зможеш.
- Тим паче, що трьома ти вже змогла. – підтвердила думки Андрія Вероніка.
- Якщо що, винуваті будете ви. – попередила я своїх друзів і знову пірнула. «Може, справді спробувати?» - подумала я. – «Все одно доведеться щось робити». Я зібралася з силами й випустила повітря з легень. Нічого не сталося. Мені навіть стало легше. Немає ніякої напруги й страху, що я задихнуся. Відчуття, наче я на землі і дихаю повітрям. «Гаразд. Спробуймо покликати Маргариту».
- Марго-о-о!!!
Ніхто не відповів. Я спробувала ще раз, але не подіяло. Довелося вертатися на палубу. Андрій з Микитою, який повернувся з далекого польоту, допомогли мені залізти.
- Ніхто не відповідає. – віддихавшись сказала я.
- Абонент не може прийняти наш дзвінок. Зателефонуйте, будь-ласка, пізніше. Зрозуміло. – промовила Руслана.
- Може, вона просто боїться. Хто його знає, що за чудовиська можуть тут жити. – сказав Микита.
- При тому, що вона – володарка морів? – заперечила Вероніка.
- Я б посперечалася. – втрутилася Руслана. – Не всі володарі можуть справитися зі своїми підданими.
- А що, як ми переробимо наш корабель на підводне судно? – почувся слабкий голос Дмитра у мене за спиною.
- Дмитре, йди до каюти. Без тебе тошно. – сказала Руслана.
- Ти це навмисне, чи що? – ледь не заплакав Дімон, борячись з черговим нападом блювоти.
- Взагалі-то він має рацію. – сказав Андрій. Можна перебудувати наш корабель. Так ми зможемо швидше знайти Маргариту. Тим паче, що на борту аж три земні маги.
Я задумалась над цією пропозицією. Дімон таки може мислити. Хоча і рідко.
- Люди, ніхто не хоче їсти? – раптом запитав Микита.
- А й справді! Ми так сильно зайнялися пошуками, що забули про їжу! – сказала Руслана.
- Го в каюту. – скомандував ледь живий Дімон і ми почимчикували за ним.
Виявляється у каюті мій брат не просто лежав. Він створив цілий сад з яблунями, грушами, ківі, авокадо… Чого там тільки не було! Але фруктами багато не наїсися. Хотілося смаженої картопельки, курочки, риби… Стоп. Риба! Ми ж у морі!
- Братва, я пішов ловити рибу. – сказав Микита.
- Стояти! – сказала Руслана.
- По-перше: де вудочки? – запитала Вероніка.
Дімон за дві секунди зробив вудочку. Та ще й вирізьбив на ній кленовий листок.
- Маргарита з'їсть тебе живцем, коли дізнається, що ти їв рибу. – сказала я.
- Та ще й з її моря. – продовжила Руся.
Тож нам довелося їсти фрукти. Що поробиш? Таке життя…