Наша класна керівничка з'явилася одразу ж, як тільки Дмитро зміг доповзти до своєї парти. Схоже, виламані двері були для неї звичайною річчю, бо вона не кричала на нас і навіть не запитала, хто зробив це. Олена Громова (так її звати) була дуже доброю та спокійною жінкою з великими сірими очима, довгим світлим волоссям, яке завжди було розпущеним. Крім класного керівництва, вона була ще й директором. Одначе, це ще не означало, що її обов'язково треба боятися і не ходити на її уроки. Так, пані Олена буває суворою, та це стається лише тоді, коли наш 8-А «біситься» й сходить з розуму.
Все це розповіла мені Руслана, коли ми з нею вивчали школу. Точніше, вивчала я, а вона показувала і розказувала мені все. Такий собі екскурсовод. Крім того, що наша школа мала чотири поверхи, я дізналася, що вона має ще й три блоки. Що друга цифра кабінету означає поверх, а перша – номер блоку.
- Зручно зроблено! А я вже було подумала, що назавжди забреду бозна-куди в цих коридорах! – промовила я.
Але у відповідь була лише тиша. Схоже, Руслана вирішила покинути мене напризволяще. Ну звісно! Я ж так добре знаю цю школу, що ніколи не заблукаю і завжди знайду вихід! Звісно!……..

Якщо порівняти мій дім і школу, то з упевненістю можна стверджувати, що в школі-таки трішки простіше і менші шанси заблукати. Але, не дивлячись на це… Тинялася я довго. Тож, замучившись ходити колами, я зупинилась біля стіни в коридорі аби перепочити. Перший урок вже минув, але більшість учнів та вчителів ще залишалися в школі. Іноді вони проходили мимо мене й віталися. Я декілька разів намагалась запитати у когось, як знайти вихід. Але, погодьтесь, це звучало б…дивно. Тому я вирішила трохи перепочити.

Закрила очі, щоб зосередитись. І тут:
- То це ти наша новенька, крихітко? – прозвучало над моїм вухом.
Відкрила очі і побачила…Дмитра! Він був так близько!… Занадто близько до мого обличчя! Звісно, мої щоки одразу ж почервоніли, і Дмитро просто не міг не помітити цього.
- Чому це така маленька й тендітна дівчинка гуляє по здоровенній школі сама? Може їй чимось допомогти? – він наблизився ще ближче, чого я не могла допустити.
Але мої ноги… Що з ними? Вони наче приросли до підлоги! Не можу навіть поворухнутися! Що ж мені робити зараз? Що йому сказати?

Дмитро не зупинявся ні на мить. Схоже, він вирішив, що я дійсно «маленька дівчинка», якій потрібна допомога. Але ж не поцілунок!

І тут я помітила Андрія. Він прямував прямо до нас. Скоріше, звичайно, мимо нас, та все ж! Андрій, як завжди, слухав музику й був відключений від усього світу.
«Пройде поруч і навіть не помітить нас» - подумала я.

Аналогічне думав і Дмитро, бо навіть не відійшов від мене ні на крок. Продовжував стояти і дивитися на мої губи, змушуючи мене паленіти. Він майже доторкнувся до них, коли Андрій порівнявся з нами. Але… Він не пішов далі. Зупинився навпроти нас і, відкривши свої яскраво-блакитні очі, перевів свій погляд на нашу…компанію. Саме це зупинило Дмитра. Присутність Андрія дратувала його, це було видно з першого погляду. Дімка відійшов від мене, повернувся до «несподіваного гостя» і запитав:
- Чого припхався, біловолосий? Ніколи не бачив закоханих пар?
- По-твоєму, вона закохана в тебе? – відповів тим же Андрій.
- Ну, звісно! Вона закохалася в мене з першого погляду! Невже ти не помітив цього? Ну звісно! Ти, як завжди, сидів у навушниках! Але… Яке мені діло до тебе? Йди заради Бога! Не дратуй мене.

Я стояла, мов укопана. Вони говорять про мене, про мої почуття, а я… мовчу? Що зі мною сталося? Я ж щойно розмовляла! Якого біса тут відбувається?!?!
- Це ти не дратуй мене, пустоголовий. Буде лише гірше. - сказав Андрій.
- Ти мені погрожуєш, малявко? Ого! До чого люди дожили! І що ж ти мені зробиш? Довбонеш раз-другий? Чи може змусиш зробити домашнє по хімії?

Та це виявилось гірше, ніж я очікувала (Дмитру таке й не снилося). Андрій підійшов до нахаби і схопив за горло. Але не душив. Просто доторкнувся до шиї. А далі все, як уві сні. Дмитро завмер на місці і покрився спочатку інієм, а потім…льодом! В буквальному сенсі, він перетворився на величезну бурульку у вигляді людини.

Я була в шоці. Не знала, що відбувається, хто ті люди, що проходили повз, хто тягнув мене за собою, намагаючись швидше втекти від того місця. Отямилася лише тоді, коли опинилася на даху. На даху школи. Наче прокинулася після тяжкого сну, що міг тривати вічно. Перше, що я зробила, це роздивилась навколо. І одразу ж побачила Андрія. Він стояв поруч зі мною і дивився на будинки, що розкинулися навколо школи, наче малесенькі мурашники, в яких щохвилини вирує життя. І тут я все згадала. І Дмитра, і його самовпевнене обличчя поряд з моїм, і Андрія, що…ЗАМОРОЗИВ ДІМКУ!

- Що то було? – перше, що вирвалося з моїх вуст, коли я все згадала.
- Мабуть НЛО. – відповів мені Андрій, який явно був налаштований на віршування.
- Я серйозно! Що ти зробив з ним? Він, що, так і залишиться стояти там? Поясни мені хоча б щось!
- Я не зробив з ним нічого поганого. Просто заморозив його на деякий час. Десь через півгодини він прокинеться.
- Він що, спить? – запитала я. – Тобто він нічого не пам'ятатиме?
- Пам'ятатиме, авжеж. Цей тип такий, що нічого не забуде! – відповів він. – Але…
- Що «але»?
- Обіцяй мені, що ніколи нікому не розповіси про те, що бачила і чула, добре? Ти перша, хто бачив це. Я сподіваюся, що більше ніхто не дізнається. Обіцяй мені!
Що мені залишалося сказати?
- Добре, обіцяю. Проте…
Він не дав мені договорити. Доторкнувся до моїх уст рукою, і сказав:
- Тепер у нас є таємниця. Бережи її.
Сказав - і пішов. А я залишись на даху. Збентежена і розгублена. А ще більше – незнаюча куди йти.
ЯК ВИБРАТИСЯ ЗВІДСИ?!?!?!