Ми пролетіли крізь весь вулкан, перш ніж опинились там, де треба. Коли ми приземлилися, у нас виникло запитання: куди діти драконів? Бо в цій печері (по іншому її не назвеш) було занадто мало місця для них. І що ж ви думаєте? Ні, ми не залишили їх на вході, і не відправили до Айса. Руслана відкрила нам маленький секрет цього світу.
- Взагалі-то, наші дракони можуть зменшуватись.
«Що за…?» промовила Німбл. Схоже дракони і самі не знали, що таке можуть.
- І як вони це зроблять? – запитав Дмитро.
- Заберіть в них їхні сили. – сказала Руслана. -  У кожного з вас є свій знак вашої сили і влади. Думаю, ви вже наділяли драконів силами. Зможете і забрати їх.
Чесно кажучи, я трохи офігіла від всієї цієї інформації. Ну, в Дмитра символом його сили і влади є кленовий листок, у Андрія (хоча це і неважливо зараз) – крижане серце. У Ніки – хз. А в мене – тим паче! Ніка змахнула посохом, і Кайнд перетворився на маленького півтораметрового дракончика.
- Якби ж все було так просто… - пробубнів Дмитро, і підійшов до Реріті. Їй не дуже хотілося ставати маленькою, тому вона вирішила висунути нам такий собі бойкот. Просто зневажливо глянула на свого господаря, махнула хвостом прямо перед його носом, і полетіла до Айса. Німбл благально подивилась на мене, чекаючи, що я теж відпущу її. А що мені залишається робити? Я не знаю, що є символом моєї сили (тим більше, що я досі не впевнена, яка вона), і як зменшити Німбл.
- Лети вже. – сказала я, і  разом з іншими почимчикувала за Русланою.
Вона привела нас до величезної тронної зали, в центрі якої стояв великий розкішний трон, прикрашений червоними рубінами.
- Напевно, це місце для тебе. – промовив Андрій, який останнім часом був не дуже балакучим.
- Так, але я не дуже хочу сідати на нього зараз. – відповіла Руслана.
- А коли? Через рік? Чи, може, коли ми станемо бабусями і дідусями? - в'їдливо кинув Дмитро.
- Де ти тут побачив хоча-б одну пару претендентів на цю роль? – запитав Андрій.
Дмитро хитро подивився на нього. Потім перевів свій погляд на мене. Потім – знову на Андрія. А в кінці зробив вельми зрозумілий жест двома вказівними пальцями рук. Руслана стояла осторонь, і боялась навіть поворухнутись, аби не порушити цей напружений момент. Я навіть знаю, про що вона зараз думає! «Блін, це ж треба! В такий момент я залишила мобільний вдома! От балда! Зараз би зняти все це на відео і викласти в Instagram!». Андрій подивився на мене таким поглядом, наче побачив вперше у своєму житті. А потім сказав Дмитру:
- Ну, якщо ти так вважаєш… Думаю ти не будеш проти, якщо Ніка стане твоєю дружиною, і ви проживете багато-багато років разом. Так?
Дмитро і Вероніка одразу ж почервоніли (причому, ОДНОЧАСНО!!!). І звідки Андрій знає про їхні шури-мури? Чи, може, він підглядав за ними разом зі мною тоді? Видно, Руся зрозуміла, що розмова буде довгою. Бо втрутилась:
- Якщо всі все завершили, я можу сісти на трон просто зараз. Якщо у вас вогнетривкий одяг і залізні нерви, прошу залишитись в залі, й спостерігати за всім цим чарівним дійством.
- Господи, дівчина сідає на кам'яне крісло! Яке чарівне дійство! – проскиглив Дмитро, і вийшов, від гріха подалі. Я вирішила залишитись. Не думаю, що Руслана спалить мене заживо (хоча іноді вона здатна на все). І що ж ви думаєте. Зі мною залишився ще дехто. Цей придурок вирішив, що зможе всидіти на місці, коли прямо перед його обличчям горить вогонь. Ну придурок же!!!
- Андрію, чеши за Дмитром. Тобі категорично заборонено залишатися в цьому приміщенні. – сказала я йому.
- Заборонено ким? – запитав Андрій.
- Мною. Розвернись на 180°, і йди звідси.
- А ти?
- От невгамовне! Йди, кому сказала?!?!?
Андрій невдоволено подивився на мене, але все таки пішов. Принаймні мені так здалося.