- Пам'ятаєш конверт, який з'явився в тебе на кухні? – запитала мене моя бабуся.
- Так. Там ще був якийсь дивний текст…
- То я його надіслала. Я хотіла, щоб ти знайшла мене, тому й написала: «Шукай те, що хочеш знайти – знайдеш…». Ти хотіла знайти жінку, що написала цього листа. Ти її знайшла! – сказала Владислава.
- На одне питання менше… - промовила я. – Але що значить: «…відкрий те, що мусиш відкрити. Дізнаєшся»?
- Пам'ятаєш, Олена розповідала, що мої сестри відправилися в Країну Вічних снів? Так, вони отримали заслужене. Але це ще не означає, що їх не можна звільнити! – сказала бабуся. – Якщо вони повернуться до свого рідного замку, то зможуть зняти з мене закляття. Випустити з цього клятого полону!
- А якщо вони не захочуть? – запитала я. – Що, як вони залишились такими ж безсердечними, як і колись? Звичайно, Асі це не стосується…
- Для цього є твої троюрідні брати і сестри. Вони мусять переконати своїх бабусь пробачити мені. Хоча, я досі не розумію, за що…
- За те, що вийшли заміж за того, кого кохали, за того хто кохав Вас. Саме так я розумію розповідь нашої класної керівнички.
- Вона не тільки твоя класна керівничка, а й рідна тітка. Тепер ти повинна знати про твоїх родичів. Хоча б про те, хто вони такі. – сказала Владислава.
  Я трохи подумала про Руслану, Микита, Маргариту і… Дмитра. Він – мій двоюрідний брат. А вважає мене своєю дівчиною!!!
- Тут така справа… - почала свою розповідь я. – Загалом… мій двоюрідний брат вважає, що я можу бути його дівчиною…
Владислава аж очі на мене витріщила. Видно, такого вона точно не очікувала.
- Господи, помилуй... – сказала вона. – До чого люди дожили…
Трохи подумавши, бабуся запитала:
- Між вами щось було?
Мої щоки одразу ж почервоніли, хоча нічого такого не було і не могло бути! Я одразу ж згадала всі незручні ситуації (особливо вечір вівторка), і розповіла про них бабусі. Вона трохи подумала, і зробила висновок:
- Можна сказати, що не було… Вже добре…
Я вирішила перевести тему розмови на інше. Наприклад, про Андрія.
- Знаєте, у мене є друг – Андрій. Він керує магією льоду… - почала я, але бабуся мене перебила.
- Той самий біловолосий хлопець, що й досі стоїть під дверима вежі і не знаходить собі місця від хвилювання?
- Так, він.
Бабуся хитро посміхнулась. А потім сказала:
- Люба моя… Він в тебе закоханий, а ти цього не помічаєш. Будь уважнішою до нього. Можливо, у вас щось вийде…
- Бабусю! – перебила я її, хоча чудово знаю, що це некультурно. – Мені всього тринадцять років! Навіть не думайте про весілля і правнуків!
Я сказала це, бо всі розмови на такі теми змушують мене червоніти. А не тому, що я не хочу говорити про Андрія. Як він може бути закоханим в мене? Хоча… Треба колись подумати над цим. Колись.
- То моє призначення полягає в тому, щоб повернути всіх чотирьох сестер додому?
- Ти не мусиш робити цього. – відповіла Владислава. – Це залежить лише від твого бажання, і бажання моїх сестер. Твої брати і сестри вмовлять своїх бабусь повернутися (якщо додумаються, звісно). Ти – моя онука. Онука принцеси Влади – найсильнішої з п'ятьох сестер. Лише ти можеш створити закляття, яке повертає людей з іншого виміру. А мої сестри – звільнити мене.
- Але як мені зробити це? Як потрапити до Країни вічних снів?
- Доля сама зробить своє діло. Я дам тобі магічний амулет, який допоможе відкрити книгу, де записане закляття перенесення між вимірами. Але будь обережна! Якщо відкрити не ту книгу, ти можеш втратити дорогу для тебе особу. Не обов'язково людину. – сказала бабуся, і простягла мені гарний амулет, прикрашений різноманітними закрученими гілочками. – Завтра – твій день народження. Чекай несподіванок…
Раптом все потонуло у тьмі. Я опинилась перед дверима, які нещодавно самі зачинились за мною. Я вирішила спробувати відчинити їх, хоча не дуже вірила в це. Дарма. Двері легко відчинилися, і перед моїми очима постала постать Андрія. Як тільки він побачив мене, то кинувся до мене з міцними обіймами (наче ми не бачились ціле століття). Хлопець виглядав таким наляканим і обезнадієним на зустріч зі мною, що мені стало його шкода.
- Де ти була так довго??? – намагався не кричати Андрій. – Я тут ледь не зійшов з розуму, чекаючи тебе!!! Що це за амулет? ДЕ ТЕБЕ НОСИЛО, ДИТИНО!?!?!?
- Дімка – мій брат. – сказала я.
Андрій відпустив мене, і, шокований, ледь не втратив свідомість. Я не стала розповідати всі подробиці, бо це зайняло б дуже багато часу, а розказала лише головне. Андрій уважно вислухав мене, а потім запитав:
- Тобто, в ту Країну ти вирушиш з Дмитром?
- Він – мій брат!!! – викрикнула я.
- … І без мене… - продовжив Андрій.
Я трохи подумала і сказала:
- Не знаю. Доля сама зробить своє діло. – цитувала я свою бабусю. – Головне - чекати.