Коли ми злетіли, я відчула сильний вітер, який то підганяв нас, то не давав летіти. Німбл було найлегше летіти, бо її крила швидко ловили потоки повітря. Але іноді було важко. «Напевно, ми наближаємося до твого брата. - сказала мені Німбл. - Вітер сильнішає, але я не бачу ні замку, ні його».
- Не думаю, що вітер можна втримати в палаці. – буквально, прокричав Андрій. Не чутно ж нічого!
- Згодна. – крикнула я у відповідь. «Німбл, шукай щось, що пов'язане з повітрям» сказала я своєму дракону. «Ем. Як я зрозуміла, повітря і вітер не рахується?» - відповіла вона мені. «Ні» - сказала я. Через декілька хвилин Німбл різко зупинилася, і дала знак іншим драконам. «Знайшла» спокійно промовила вона. Вітер вщух, і я могла добре чути всю нашу компанію. Але бачити – ні. Ми опинилися наче в тумані. Краще сказати – в хмарі. Темно-сірій.
- І що ж ти знайшла? Я, якщо ти не зрозуміла, не бачу НІЧОГІСІНЬКО. – промовила я їй вголос. Німбл повернула голову і здивовано подивилась на мене. «Ну то візьми і розжени хмари» сказала вона.
- Ти знущаєшся? Як? – запитала я в неї.
«Так само, як ти допомогла мені спуститися з того клятого вікна в замку Землі» - пробубніла Німбл. - «Завдяки цьому в мене є крила»
Я керую повітрям? WHAT A F#CK?
- О, Господи… - видихнула я. «Просто підніми руку, і впіймай потік повітря» давала мені поради Німбл.
- Який тут потік повітря, коли його нема! – сказала я. «Він є завжди» пробубніла моя підопічна, й замовкла. Схоже, більше порад я не дочекаюся.
Я вирішила спробувати. «Попитка не питка» подумала я, і підняла руку догори.
- А ти таки права! – здивовано сказала я Німбл, коли по моїй руці сковзнув легенький вітерець. «Я завжди права! - озвалася Німбл. - Давай швидше, бо довго махати крилами на одному місці я не можу». Я уявила, що тримаюся за невидимі ниточки, і почала потихеньку за них смикати. Хоча виходило так, наче граю на якомусь музичному інструменті. Мені так сподобалося це робити, що я заплющила очі і уявила перед собою арфу з тоненькими срібними струнами. І навіть розуміння того, що в музиці я ні бум-бум не зупинили мене. Я просто торкнулася – і від них полинула чаруюча слух музика.
Трошки побренькавши, як це назвала Німбл, на арфі, я відкрила очі. І мало не звалилася з дракона. Переді мною сидів Микита і зацікавлено спостерігав за моїми діями. І чому він не з'явився, скажімо, перед Дмитром? Правда, тоді нам би довелося почути всі матюки світу…
- Цікава ти дівчина, Нік. – сказав Микита. – Я думав, що ти керуєш лише рослинами… Обломчик вийшов.
Я швидко відійшла від несподіваної появи ще одного брата, й запитала:
- Де ти тут живеш?
Микита встав на ноги й гордо промовив:
- На небесах!
- Ти що, здурів!?!?!? – крикнув Дімка, якого тепер було добре видно. – Цього нам тільки не вистачало!
- Стули пельку, недоумок. – сказав Андрій.
- Згодна. – добавила Ніка.
«Зараз почнеться» сказала Німбл. Але на цей раз вона помилилась.
- Гаразд. – спокійно відповів Дімка і продовжив чекати з моря погоди.
Микита демонстраційно підморгнув мені й дуже голосно свиснув. Та так, що нам вуха позакладало. І сталося те, чого очікували дракони, але ніяк не очікували люди. З хмари вилетів невеличкий сіруватий дракончик з світло-сірими очима і такими ж крилами, як у Німбл. Скоріше – вийшов, аніж вилетів. Виглядало так, наче він йшов по твердій землі. Несподівано Микита зробив так само. Пішов назустріч до свого дракона. Пішов… по повітрю… Люди, мій мозок зараз зірветься!
- Знайомтеся, братва! Його звати Шторм. Не став довго придумувати ім'я. Головне, що воно є, правда? – весело промовив Микита і погладив Шторма по голівці.
- Для своєї дитини ти так само ім'я вибиратимеш? – запитала в нього Руслана. Микита лише єхидно посміхнувся.
- Так… - видихнув Дімка. – Чого він такий малий?
- А що? – здивувався Микита.
- Летіти на чому будеш, довбню?
Ми всі разом голосно засміялися.
- І треба ж бути таким тупеньким! – крізь сльози (радості, звісно) промовила Руслана.
- А я давно казав! – добавив Андрій.
- Мати не винувата, що дитина дурнувата. – з посмішкою сказала Вероніка, і ми знову зайнялися реготом. А Дімка сидів на Реріті й нічогісінько не розумів. Ну придурок же!
- Я думав, ти порозумнішаєш… - сказав Микита. – Навіщо мені великий дракон, коли я сам літаю?
Пропустимо виправдання Дмитра (просто там матюків більше, ніж звичайних слів).
- А який герб твоєї сили? – запитала я у Микита.
- В якому сенсі – герб? – не зрозумів він.
- У мене – кленовий листок. – сказав Дмитро.
- Мій – вогняна троянда. – промовила Руслана.
- ХЗ, що тепер, але було крижане серце. – сказав Андрій.
- В мене немає герба, бо моя сила не є стихійною. – промовила Вероніка.
- А в тебе що, Нік? – запитав Микита мене. А й справді, що? Я й сама не знаю. Якщо я можу керувати і землею, і вогнем, і повітрям… Все одразу?
- Чесно? Не знаю. Навіть не здогадуюсь.
- Ок… - відповів Микита. – Ну, нехай буде… Торнадо.
Раптом в його руках з'явився маленький смерч. Він ріс і ріс, аж поки не перетворився на величезне стихійне лихо. Для нас.
- Все буде Ок, братва! – крикнув Микита, і направив торнадо на Шторма. Малий розправив крила і ввібрав у себе весь цей неспокійний рух повітря. Не змінилося нічого. Крім того, що тепер Шторм – не маленьке миленьке створіння, а величезний п'ятиметровий дракон з ще більшими сірими крилами, великими сірими очима і білими узорами на тілі.