Домалювавши, я попрощалася з Веронікою і пішла додому. Цього разу мені захотілося пройтися пішки, хоча я могла доїхати маршруткою. Подзвонила батькам і попередила, що прийду пізніше. Мама трохи почитала мені лекцій щодо бандитів і всіляких п'яних бомжів, які можуть сприйняти мене за вісімнадцятирічну дівчину, але все ж дозволила. Але тільки якщо я буду йти швидко і не заглядати у кожну шпарину по дорозі. Мама в своєму репертуарі…
О шостій годині було вже достатньо темно, але це не лякало мене. На небі вже почали з'являтися перші зірки. Я йшла і спостерігала за ними, шукала ті сузір'я, про які знала і які часто бачила. Йшла і не звертала уваги на те, що відбувається коло мене, хто проходить мимо, хто йде поруч, хто – позаду. Даремно…
Мені залишалося пройти декілька провулків, коли я почула кроки позаду мене. Я прискорила крок. Невідомий теж. Я знала – навіть якщо побіжу, він обов'язково наздожене мене і тоді… Але я побігла. Не знала куди і навіщо біжу, скільки залишилося до рідного дому, просто мчала подалі від тих кроків, від того, хто біг за мною. Я майже дісталася свого будинку, як той «хтось» схопив мене за руку і притис до сусідського паркану. Я навіть не встигла закричати, бо він затулив мені рота однією рукою і зняв свій каптур другою. І тут я побачила Дмитра… ТА ЧИ ВІН ЗНУЩАЄТЬСЯ З МЕНЕ?!?!? СКІЛЬКИ МОЖНА????
Коли я перестала трястися і намагатися вирватися з його рук, Дмитро забрав руку з моїх губ. Отоді мене «прорвало»…
- @#!*%?, Дімка!!! Скільки можна??? Як же ти  меня дістав за ці 2 дні!!!
Поки, казала йому все, що хотіла, він просто стояв і усміхався. Так. Просто усміхався……. Я зараз його приб'ю, чесне слово!!!
Коли я замовкла, він перестав посміхатися. Поклав свої руки мені на талію і нахилився до шиї. Це вже було занадто! Я відштовхнула його і зібралася йти. Але Дмитро просто так не здавався. Він накинувся на мене, наче хижак на свою жертву. Я потратила всі свої сили, борючись з ним, але нічого не виходило. Він явно був сильнішим за мене.
Несподівано за плечем Дмитра я побачила Андрія. Він схопив Дмитра і силоміць відтягнув від мене. Це стало повною несподіванкою для Дімки, спочатку він навіть не зрозумів, що відбувається. Але він вирвався з Андрієвих рук.
- Чого ти лізеш, Андрію? Тобі що, робити нічого?
Нічого собі заявочка! Це ти чого лізеш???
- Дмитре, що тобі від неї треба? Ти вже дістав і мене, і її!
Андрій підняв руку і випустив свою силу назовні. Холод пробігся по моїй шкірі, але не зачепив мене. Він був спрямований на Дмитра. Та нахаба встиг відскочити. Андрій не здавався. Він декілька разів намагався впіймати Дмитра в льодяний полон, але в нього не виходило. «Його сили не безмежні» - думала я. - Скоро він ослабне, а я нічим не можу йому допомогти!». Так і сталося. Андрій більше не міг використовувати свої магічні властивості. Йому було важко. Андрій підійшов до мене і, обезсилений, опустився на землю. Я сіла поруч і поклала його голову собі на коліна. Андрій був таким слабким, що навіть не міг відкрити очей! Саме це допомогло Дмитру встати на ноги.
- Що, біловолосий, закінчилися сили? Тепер я можу зробити з тобою все, що завгодно. І ніхто мені не завадить. Тим паче, нещасна дівчинка Ніколь! – сказав він і направив свої руки на Андрія. – Я знищу тебе, Андрію. Знищу!
«Та чи він божевільний? – пробігло у моїй голові. – Я такі слова тільки у мильних операх чула!». Раптом з землі почали вилазити маленькі паростки. Вони росли і росли. Згодом вони перетворилися на довжелезні ліани, які почали повзти до нас з Андрієм. Схоже Дмитро вирішив задушити не тільки його, а й мене. Він був таким самовпевненим і гордим, що не звернув уваги на те, що його «творіння» перетворюються на лід, який поступово наближається до Дмитра. Андрій відкрив очі і подивився на мене. Я була такою наляканою, що не могла нічого сказати йому. Та Андрій міг.
- Невже ти так боїшся цього пустоголового, Ніколь? – прошепотів він до мене.
- Я боюся не його, а того, що може статися з нами.
Дімка зупинився. Я підняла на нього очі і чекала чогось жахливого. Дімка дивився на Андрія, а Андрій – на нього. Заморожені ліани лежали між нами і Дмитром. Невідомо, що він вигадає цього разу. Дмитро зробив крок, потім другий. Він підійшов до Андрія і дивився на нього згори. Очевидно Андрій відчував щось неладне, бо від нього почав надходити холод. Несподівано за спиною у Дмитра з'явилося щось схоже на квітку. Їх було декілька. Так, як було темно, я не дуже роздивилася що то, але чудово розуміла, що воно гостре і готове в будь-який момент проткнути людину наскрізь.
- Невже ти готовий вбити людину? – запитала я Дмитра.
- Його – готовий. Він дістав мене. Не хочу його бачити.
Поволі ті гострі штуки почали наближатися. Вони підповзали все ближче і ближче. Я не могла допустити смерті людини, що захистила мене.
Раптом я щось відчула. Спочатку не зрозуміла що. Наче якийсь зв'язок… але з чим? Тоді мене осяяло! Я підняла руку до тієї гострої штуки і збиралася схопити її.
- Ніколь, що ти робиш? Жити набридло?– жахнувся Андрій.
Та я його не слухала. Як тільки я взяла рослину за стебло, вона зупинилася і повернулася до Дмитра. Я керувала нею. Вона – частинка мене. Виконує все, чого я захочу. Але я не стала вбивати Дмитра. Я трохи налякала його. Подумки наказала цій рослині обплести Дмитра своїм стебельцем і закрити йому рота листям (його голос мене дратує). Нехай побуде тут до ранку. Може, подумає над своїми вчинками.
Я ще трохи посиділа з Андрієм, аби він набрався сил дійти до дому. Коли ми доходили до його воріт він сказав:
- Дякую тобі.
Не встигла я нічого йому відповісти, як він міцно обійняв мене зі словами:


- Якби не ти, він проткнув би мене наскрізь. Ти врятувала мене… Дякую…
Я попрощалась з ним і пішла додому. Весь вечір я згадувала цей випадок. А найбільше думала про силу, що несподівано прокинулась в мені.