Зайшовши в свою кімнату, я поклала бутерброд на стіл і заходилася шукати ножиці. Але так, як знайти те, що шукаєш, неможливо (а зі мною таке часто), я покинула ідею розрізати конверт, і просто відірвала його верхній край і витягла звідти записку. Там було написано:
"Шукай те, що хочеш знайти. Знайдеш. Відкрий те, що мусиш відкрити. Дізнаєшся"

Що це? І хто його написав?

"Може тато знає, хто приніс цю записку?" - подумала я, і пішла блукати коридорами в пошуках татового кабінету.

Блукала я довго. Здавалося - що важкого в тому, щоб знайти татів кабінет (тим паче, що двері батькового кабінету були на тому ж поверсі, що й мої)? Так, як в чотирьох коридорах я вже побувала, треба йти вивчати п'ятий.

І треба ж було мені піти саме в цей коридор! Чого мене сюди взагалі занесло? Саме так сказав мій тато, коли побачив мене біля величезної картини. На ній була зображена моя мама. Але тут вона була не такою, як зараз. Вона була намальована русалкою. Блакитні очі, довге яскраво-червоне волосся, яке спадало важкими кучерями на її плечі, тонка талія, що плавно переходила в довгий зеленуватий риб'ячий хвіст. Мама сиділа на великому камені посеред великого безкрайнього моря.

«Тут вона ще зовсім молода» - думала собі я. «Років 15-17, напевно».

Роздивляючись картину, я помітила на нижньому краю майже непомітний надпис: «Аріель. Майбутня правителька морів". Що!? «Аріель»?!?! Знову?!?!
Але тато вивів мене з цих роздумів своїм запитанням:
- Ти чому тут, доню?
- А… я якраз шукала тебе, тату! Ти не знаєш, хто приніс мені це? – запитала його я і віддала йому конверт із запискою. – Я знайшла його сьогодні вранці на столі в кухні. Написано моє ім'я…

Але тато, схоже, зовсім не слухав мене. Прочитавши записку, він сів на стілець, що стояв поруч з картиною і почав щось бубніти собі під ніс. Єдине, що я зрозуміла, це «…невже це вона…таки знайшла її…чого вона добивається…але ж у неї нічого не вийде…це безглуздо…». Тоді він підняв на мене свої світло-карі очі й запитав:
- Що тобі сьогодні снилося?

Це було так несподівано для мене, що я навіть не знала що йому відповісти.
- Мені снилися ви з мамою.  – коротко відповіла я. Не дуже хотілося розповідати весь сон. Хто повірить в те, що він був таким довгим?
- І що ми там робили? – продовжував допитуватися тато...

«Оце так! Вперше за десять років йому стало цікаво, що мені снилося!» - подумки кричала я. - Це ж треба! Додумався таки запитати!»
- Ви були в печері і розмовляли з якимось дідусем. – так само коротко відповіла я.
- Яким був той дідусь, Ніколь? Розповідай все, що ти бачила і чула. Кажи правду!

Тато перейшов на крик. Я ніколи не чула, щоб він кричав так на когось. Це було вперше.
- Я не збираюсь розмовляти з тобою в такому тоні. Тепер ти точно не дізнаєшся, що і хто мені снився! – відповіла я тим же. – Якщо ти будеш кричати на мене без причини, я закриюся в своїй кімнаті і буду сидіти там, аж поки…аж поки…не захочу вийти!

Мабуть, це стало несподіванкою для батька. Він заспокоївся, встав зі стільця і пішов до себе в кабінет.
- Ти не відповів на моє запитання, батьку. Хто приніс цей конверт?

Батько вдав, що не почув, хоча було добре помітно, що він ледь помітно здригнувся.
- Ти чуєш мене? – допитувалася я. – Хто написав цей лист??? Чи ти думаєш, що я спокійно піду, не дізнавшись правди?!

Тато зупинився і не повертаючись сказав:
- Тобі не обов'язково знати це, доню. Йди до себе в кімнату й готуйся до першого вересня. Завтра буде важкий день. Особливо для мене… - сказав він і зачинився у себе в кабінеті.