Не встигли ми пройти й кілометра, як побачили величезний палац, що височів на скелястій горі. Навіть здалеку було добре видно прапор, що майорів на одній з веж. На ньому було зображено зелений кленовий листок. Ми з Дмитром одразу ж поглянули на його перстень.
- Совпадєніє? – почав Дімка.
- Не думаю… - закінчила я.
Дімка взяв мене за руку, і повів до замку. Коли ми дійшли до небезпечного підйому, Дмитро підняв руку до каміння, і почав говорити якесь закляття. Його очі і перстень одразу ж засяяли зеленим світлом. Дмитро створив такі собі сходи до входу в палац.
- Ненавиджу сходи… - сказав він, але цікавість все ж перемогла. Через декілька хвилин ми дібрались до входу. Дмитро оцінив ситуацію (а вона була не дуже сприятливою), і вирішив діяти: підійшов до дерев'яної брами, і вставив перстень у спеціальний отвір, який я, чесно кажучи, не одразу помітила. Брама безшумно відчинилася і впустила нас у палац. Дмитро почувався ту, як вдома, але я – ні. Не думаю, що в палаці Землі, де, імовірно, жила королева Дівія, будуть мені раді. Та Дмитру було начхати на всі мої забобони. Він просто йшов уперед, куди очі дивляться.
Так ми дійшли до головної вежі. Вона була розташована в центрі, а навколо неї стояли ще чотири. Як тільки Дімка підійшов до входу в центральну вежу, двері швидко відчинилися. Я пішла вслід за своїм братом, хоча не дуже вловлювала, навіщо ми це робимо. Найдивнішим в цьому замку виявилось те, що у вежах немає східців. Коли ми зайшли до головної вежі, то побачили лише маленький п’єдестал, прикрашений різноманітними квітами. Дімка поклав свою руку на нього, і щось прошепотів. Напевно, він передав якусь інформацію, щоб потрапити нагору. Як тільки він зробив це, п'єдестал зник. Зате почались з'являтись дерев'яні сходи, які то тут, то там заростали травою. Дмитро тяжко зітхнув, і вирушив наверх. Що мені залишається робити? Йти за ним.
Після тяжкого підйому на нас чекало полегшення: далі східців не буде. Посеред кімнати (якщо це можна так назвати) стояв трон. На ньому був зображений весь рослинний і тваринний світ у всій його красі. На стінах висіли різноманітні картини квітів та дерев, що, безумовно, робили інтер'єр ще кращим. Дмитро підійшов до трону (мається на увазі велике дерев'яне крісло), роздивився його з усіх сторін, і вирішив на нього сісти.
- Може не треба… - сказала я, бо боялась, що зараз щось станеться.
- Треба. – відповів Дмитро, і сів на трон.
Раптом навколо нас все закрутилось. Стіни почали розширюватись і міняти колір. Згодом вони стали салатовими (а були коричневими), що не аби-як дратувало мій зір. Такого яскравого кольору стін я ще ніколи не бачила, і не думала, що колись побачу… Таки побачила…
Але стіни – то лише п'ята частина всього, що змінилось за ці п'ять секунд. По-перше: трон став більшим, і доповнився зеленими ліанами; по-друге: одяг Дмитра з старого лахміття перетворився на розкішне вбрання короля (в нашому випадку – принца); по-третє: в руках мого брата з'явився такий же посох, як і в його бабусі. І найголовніше: поряд з Дмитром з'явився… дракон. Величезний п'ятиметровий дракон з лускою зеленого кольору і такими ж зеленими узорами на його морді, плечі і коліні. З гострими шипами у вигляді листочків на спині і вушних раковинах. Боже…
Коли Дімка і я оговтались після такого неочікуваного перевтілення, ми прийнялись розглядати дракона. Він виявився надзвичайно прудким, і таким же неслухняним. Дімка підійшов до нього і (не побоявся!) простягнув руку до драконової морди. Певно, мій брат захотів його заспокоїти. В нього вийшло. Майже. Дракон спочатку хитро подивився на Дімку, потім на мене. В решті решт, він нахилився до Дмитрової руки, і… Ледь не відкусив її. Але новоявлений принц встиг відсмикнути руку. Він посміхнувся, і обняв дракона за шию.
- Моя маленька слухняна дівчинка. – промовив він до своєї нової улюблениці, яка була «дуже рада» своєму хазяїнові. – Я знаю як тебе назвати. Тепер ти будеш… Реріті!
Я стояла поруч і мовчки спостерігала. Не думала, що колись побачу таке на власні очі. Я ж уявляла таке лише у фільмі!
Поки Дмитро гладив Реріті, мені здалося, що мій брат захоче залишитися тут назавжди. А що? Дім є? Є. Їжа є? Є (він і сам може її виростити). Дракони є? Є. Ну що ще потрібно для щасливого життя?

- Думаю, нам слід йти шукати наших. – сказав Дмитро. – Може вони вже почали шукати нас.
- Згодна. – відповіла я. – Треба йти. Хтозна, коли тут заходить сонце.
- Їх тут двоє. – нагадав мені Дмитро. – І я не впевнений, що вони взагалі заходять.
Несподівано я помітила щось кругленьке біля трону. Може, м'яч? «Дивно» - подумала я. «Що то таке?». Я підійшла ближче, і побачила величеньке зміїне яйце, шкарлупка якого вже майже повністю потріскалась.
- Яйце дракона! – вигукнули ми з Дмитром в один голос.
Реріті підійшла до трону, і торкнулась носом драконового яйця. З середини почувся якийсь тоненький писк, що нагадував пищання курчати.
- Не думаю, що воно з'явилося б тут просто так. – сказала я. – Може, в цьому яйці – мій дракон?
- Можливо… - промовив Дімон. – В будь-якому випадку нам потрібно взяти його (чи її) з собою.
- Так. І я знаю, як це зробити.
Я простягла руки до яйця, і уявила велике пташине гніздо, устелене пір'ям і пухом. Відкривши очі, я побачила те, що й хотіла. Навіть більше. Малесенький дракон (ну, як маленький… майже метр заввишки, і два завдовжки) виліз зі своєї шкарлупи, і дивився на мене. Я підійшла до неї (це, явно, дівчинка), сіла навприсядки, і погладила малу по голівці. Її шкіра була покрита міцною різнокольоровою лускою (дуже схоже на мій портфель), яка весь час переливалась усіма барвами веселки. Таким же веселковим виявився і трійний кінчик її хвоста. Дракончик весело підстрибнула на місці, і пропищала щось на своїй мові. Її зрозуміла лише Реріті.
- Тільки народилася, а вже стрибає! – здивувався Дмитро. – Щастить тобі, сестричко.
То був перший раз, коли Дмитро назвав мене сестрою. «Дочекалася» - подумала я, і продовжила пестити свого дракончика. Маленьку непосидючу тваринку, у якої тепер є ім'я. Німбл.