Все почалося одразу ж, як тільки Руслана сіла на трон. Її очі одразу ж засвітилися червоним світлом, і навколо звідкілясь взявся вогонь. Повсюди. Але мені чомусь жарко не було. Я не відчувала нічого навіть тоді, коли вогонь з'явився прямо перед моїм обличчям.
«Що тут взагалі відбувається?» подумала я, коли Руслана разом з троном кудись зникли. Залишилась лише я. Ну і вогонь в добавок… Я встала з підлоги (перед тим, як почалося це «чарівне дійство», я влаштувалась під стіною подалі від Руслани) й добре роздивилась все навколо.  Крім вогню і рідкої лави, я побачила щось дуже схоже на квітку. Вирішила підійти ближче і краще роздивитися. Виявилося, що це троянда. Та ще й не проста! Ні, вона не золота. І навіть не позолочена… Вона просто горить. Палає у вогні і не згорає.
- Ну, і де Руся? – сказала я вголос, хоча добре розуміла, що поряд нікого немає. Раптом переді мною з'явився Дімка. Ну… як Дімка… То було краще схоже на якусь голограму. Він уважно роздивився троянду, після чого я почула:
- Ну, якщо це квітка, я можу нею керувати. У мене ж магія землі! Зараз все порішаєм.
При цьому його вуста навіть не ворухнулися. Напевно, це його думки. Дімка простягнув руку до квітки. Його обличчя одразу ж зморщилось від болю, і мій брат… зник.
- Земля не допоможе… - зробила висновок я.
Тепер вже «сподівано» з'явилась Руслана. Вона підійшла до троянди, взяла її в руки, і подумала:
- Шкода, що я не можу забрати тебе. Ти ж квітка… Троянда, яка згорить в моїх руках…
Несподівано квітка в її руках перетворилась на попіл, і розсипалась на підлозі. Руслана зникла так само, як і Дімка. Але троянда знову з'явилася переді мною, наче кличучи мене взяти її за стебло. «Але ж зі мною станеться те ж, що і з Дмитром…» подумала я. «Хіба ні?». Але все ж вирішила рискнути.
- Будь що буде. – сказала я, і схопила квітку, чекаючи відчуття пекучого болю…
…Але в результаті відчула тепло, яке розливається по всьому моєму тілу. А через дві секунди голоси Дмитра, Вероніки і Руслани.
- Що з ним?
- Він що, помирає?
- Ага! Цього так просто не приб'єш! Я вже пробував…
Останніми словами, як я зрозуміла, були слова Дмитра. Я відкрила очі, і побачила жахливу картину: Андрій лежав на підлозі без свідомості, а Вероніка, Руслана і Дмитро намагались якось йому допомогти. Лише після того я помітила, що тримаю в руках вогняну троянду. Руслана встала з колін, підійшла до мене і сказала:
- Кидай це непотрібне барахло, і йди рятуй свого коханого. Мені вже розповіли, що в тебе є досвід.
Потім вона обережно взяла у руки квітку, і пішла кудись у глиб тронної зали. Але мені було не до неї.
- Що тут сталося??? – запитала я, коли підбігла до Андрія.
- Нічого особливого. – сказав Дмитро. – Цей придурок просто залишився поряд з тією божевільною.
- Я ВСЕ ЧУЮ!!! – почувся голос Руслани.
- Та заради Бога!... – прошепотів мій брат.
- Ото ще! – сказала Ніка. – Так би ти казав, коли загравав до неї минулого року!
- Прошла любов, зав’яли помідори. – відповів Дмитро.
- О, Господи! Потім будеш розповідати про твої любовні подвиги. Краще допоможи мені винести Андрія з цього проклятого замку! – сказала я, навіть не сподіваючись ляпнути щось таке. – Ніко, сходи за Русланою, хай вона закругляється і летить за нами. Пішли, Дмитре.
Коли ми дійшли до так званої веранди, Дімка знову перетворив Реріті на великого дракона і посадив на неї Андрія, мене і себе. Реріті вилетіла так швидко, що я навіть не помітила, коли ми опинились біля Айса. Він так перелякався за Андрія, що ледь не втратив свідомість! Але в нього таки вистачило розуму на спасіння свого господаря. Айс повністю віддав свою силу. Тепер він став маленьким біленьким дракончиком, який постійно крутиться навколо ніг. А біля нього з'явилося велике крижане серце. Айс взяв його в зуби, і притягнув до Андрія. Лиш тепер мені дійшло, що треба робити. Я взяла серце, і поклала його на груди Андрієві. «Тільки не помирай…» думала я, гублячи солоні сльози на його руках.  Раптом все навколо нього засяяло яскравим світлом. Мені навіть довелося заплющити очі! За мить все зупинилось. Я відкрила очі, і побачила, як Андрій глибоко вдихнув повітря і повільно підняв вії. В цю мить мені було неважливо, що подумають Ніка з Дмитром.
- Ти живий! – прошепотіла я, плачучи тепер вже від щастя. – Слава Богу, ти живий!
Андрій не встиг піднятися, як я кинулась йому в обійми. Ви навіть не уявляєте, як це – знову побачити дорогу тобі людину. Та ще й після того, як він помирав на моїх руках… Я готова була віддати все, аби довше обіймати його, і більше нікуди не відпускати цього…
- Придурок! – крикнула я крізь сльози. – Якого чорта ти залишився поряд???? Я ж сказала тобі йти!!!
Андрій напевно ще не встиг відійти від дивовижного воскресіння, потім – від заплаканої мене, яка кинулась йому на шию зі словами «ти живий». А тепер я ще й кричу на нього через те, що  він… Придурок!!! Я і кричала, і плакала, і обіймала його одночасно. Андрій обійняв мене у відповідь, і я знову почала плакати. Така вже наша дівоча доля: плакати, плакати, плакати…
- Не плач… - заспокоював мене Андрій. – Я живий. Все добре...
- Ти зараза! У мене мало серце не зупинилося! Як так можна!?!??! – прокричала я, намагаючись хоч трохи заспокоїтись. Я підняла очі, і побачила, що Андрій… посміхнувся. «Занадто багато змін» подумала я, і посміхнулася у відповідь.