Пройшовши кілометрів п'ять (добре, що Реріті іноді «підвозила» нас), ми дійшли до високої гори, на вершині якої творилося щось несусвітнє. Навколо неї вирувала завірюха, яка не давала нам побачити, що в середині. Дмитро спочатку не хотів йти туди, бо, ймовірно, ми можемо зустріти Андрія.
- Гора є? – запитав він мене.
- Є. – відповіла я.
- Сніг є?
- Є.
- Завірюха є?
- Є.
- Ти думаєш про те, що й я?
- На цей раз – так. – сказала я Дмитру, і наша компанія попрямувала вузенькою стежкою назустріч невідомості.
Йти довелося легко (не рахуючи того, що мені було надзвичайно холодно). Бо, скоріше за все, Андрій, створив льодяні східці до свого палацу. Його ми побачили, коли піднялися майже до верхівки гори. І ви навіть не уявляєте, як він виглядає! Ні, я не буду описувати його, як найгарнішого і найдивовижнішого з усіх, що я бачила (хоча так воно і є). Просто цей палац належить королеві Ельзі. Тій самій із «Холодного серця»! «Не дарма я подивилася цей мультик…» - подумала я, коли ми почали наближатися до входу. Пам'ятаєте того монстра, який захищав королеву від принца Ганса і  його воїнів? Так от, це «чудо» природи й досі тут живе. Щоправда, тепер з Олафом і його дітьми…
Дімка, який явно не дивився цей мультфільм, одразу ж попрямував до крижаних східців, що вели до входу в палац. «Довбень», - почула я у себе в голові голос Німбл. - «Треба його зупинити». Я послухала її. Щоправда, довелося використати силу Землі, але то таке… Коли ліани почали виростати прямо перед його носом, Дімка зрозумів, що туди не слід йти. Він розвернувся, до мене:
- Що таке?.
- Тихо! – прошепотіла я йому. Але було пізно. Монстр почув Дмитра, і вирішив, що ми прийшли з поганими намірами. Але ще є час все залагодити. Я стала перед Реріті, яка вже готувалася до бою, і сказала монстрові:
- Ми прийшли з добром. Не нападай на нас. Нам лише треба поговорити з Андрієм.
«Чудо» трохи повагалося, але не зупинилося.
- З принцем Андрієм. – виправилась я. Це подіяло. Монстр відійшов від східців, і знову перетворився на величезну купу снігу. Дмитро подивився на мене так, наче я виграла мільйон доларів. А я ж лише поговорила з монстром, що хотів нас убити! Всього лише!
Мій брат попрохав Реріті приглянути за Німбл, поки ми не повернемося. Не думаю, що величезний дракон пройде по маленьких східцях, і пролізе через двері. Хоча…
Коли я з Дмитром зайшла до просторої вітальні (я так думаю), то побачили маленький, повністю створений з льоду, фонтан. А з обох його сторін починалися довгі сходи, що вели нагору.
- Ну і де цей придурок? – запитав Дімон, якому «дуже хотілося» привітатися з Андрієм.
Раптом перед нами почала «вимальовуватися» статуя Андрія. Коли вона повністю довершилась, лід почав зникати. Таким чином перед нами з'явився сам Андрій власною персоною. Він, з ще заплющеними очима, сказав:
- Ти кого придурком назвав?!?!?
Андрій вмить відкрив очі, з ненавистю подивився на Дмитра, який все ще перебував у шоковому стані від ефектної появи льодяного принца, і перевів очі на мене. Його погляд одразу ж пом'якшав, а вже через мить знову напружився. Точніше сказати: він виражав жах.
- Господи, Нік!!! Ти ж зараз перетворишся на бурульку, – скрикнув він. – А ти чого дивишся? Забракувало мізків щось накинути на свою сестру??? Хіба можна у такому одязі йти на Північну гору??? Сам, значить, у теплій накидці придибуляв, а Ніколь нехай мерзне??? – це вже призначалося Дмитру. Мій брат ніяковіло опустив очі, й просто не знав, що відповісти Андрію. Авжеж, мізків йому таки бракує…
- Олафе! – продовжував розпоряджатися мій друг. – Бери своїх вилупків…чи як їх…виліпків, і біжи сюди. І щось тепленьке прихопи.
Одразу ж після його слів, зі східців почав спускатися Олаф і його велика родина. Маленькі сніговички тягнули довгу блакитну накидку, прикрашену великими і маленькими сніжинками… Я ж забула описати одяг Андрія! На ньому була білосніжна сорочка і блакитні брюки, які були повністю «обплетені» різноманітними узорами. На плечах красувалася тепла накидка, дуже схожа на ту, що зараз несуть мені. Але у нього вона – білосніжна.
Олаф підійшов до мене, і низько вклоняючись, промовив:
- Ласкаво просимо, пані Ніколь! Ми вже давно на Вас чекаємо.
«Не дуже схоже на того Олафа, якого я знаю» - подумала я, і взяла накидку, яка явно була заважкою для маленьких ліліпутів.
- Що з тобою, Олафе? – запитала я в нього. – Невже ти справді став такою занудою?

Очі сніговика одразу ж загорілися.
- Хто сказав??? Я такий же веселий, як і колись! Просто батьківські турботи…
- Задовбали? – спробував угадати Дмитро.
- Так, – зізнався Олаф. – Але я ніколи не перестану любити своїх…
- Вилупків. – промовив Андрій, який весь час спостерігав за мною, і не дуже хвилювався про реакцію горе-батечки. Я перевела погляд на Андрія, і запитала:
- Чому ти так на мене дивишся?
- По-перше: тому, що ти гарно виглядаєш. – відповів Андрій, чим змусив мене почервоніти. 
- А по-друге? – запитала я.
- А по-друге…
Але Олаф і його весела сімейка не дала йому договорити.
- Там же дракони! – викрикнув сніговик, і потягнув своїх дітей за собою. – Гайда роздивлятися драконів!
- Наче бачать вперше… - зітхнув Андрій, і пішов слідом за своїми підопічними.