Через морську хворобу Дмитра нам з Веронікою довелося робити все самим. Дракони мирно сопіли в своїй каюті й навіть носа не висовували.
- Пощастило, що дракони сплять. – сказала Ніка. – Інакше довелося б терпіти їхні вибрики.
- Так. – відповіла я. – Вітрила будемо знищувати чи хай лежать у кають скручені?
- Нехай побудуть біля Дмитра. Може нам ще доведеться переробляти корабель в звичайний.
- Згодна.
Робота кипіла, а час минав. Ми й не помітили, як сонце почало повільно ховатися за горизонт. Вночі працювати неможливо, навіть якщо Руслана запалить вогні. Але якщо ми хочемо швидше знайти Маргариту, нам доведеться працювати. Навіть у темряві. Руслана створила багато-багато вогників, які кружляли навколо корабля й висвітлювали нам деталі до корабля. Микита зупинив вітер, аби не задути вогонь Руслани, а потім разом з Андрієм підносили нам важкі дошки й допомагали прикріпляти їх.
Хоча годинника у нас не було, я можу точно сказати, що гуртом ми закінчили швидше. Минуло лише чотири години, а корабель вже був готовий до занурення.
- Будемо спускатися, чи почекаємо до ранку? – запитала Руслана.
- Думаю, краще почекати. – сказала Ніка. – Вночі плисти небезпечно.
- Але нам треба знайти Маргариту! – заперечив Микита. – Може, вона нас вже чекає.
- Якщо не боїтеся зустрітися з всілякими чудовиськами, давайте починати. – сказав Андрій.
- Я не боюся. Тим паче, що ми в безпеці. Корабель витримає напад будь-якої тварі. Звичайно, якщо вона не втричі більша за нього… - промовила я.
- Тоді починаймо. – скомандувала Руслана.
Занурення минуло успішно. Цього разу я не морочилася з двигуном, бо робила його сама. Натиснути на декілька важелів – і корабель поплив. Правда, довелося робити ще й фари. Так, як дерево запросто може згоріти, Руслана постійно контролювала вогонь. Лід Андрія слугував своєрідним склом, через яке ми могли бачити, куди пливемо.
- Скажіть, що ми хоч шукаємо? – запитав Микита.
- Ну… Щось схоже на підводний палац. – сказала я.
- Якщо так, то він повинен хоч трохи світитися. – промовила Руслана.
- Маєш на увазі медуз і всіх інших морських істот? – запитала Ніка.
- Напевно. – відповіла Руслана.
Раптом я помітила щось яскраве удалині. Але то не було схоже на замок. Принаймні, його силует я точно не бачила.
- Що то таке? – запита Андрій.
- Точно не замок. – відповіла я.
- Я знаю що це! – крикнула Ніка. – Навіть не думайте приближатися!
- Ти чого? – запитала Руслана. – Це ж просто вогник.
- Ні! Це не просто вогник! Це вогник вудильника! 
- Не може бути, – сказала я, намагаючись розвернути корабель. – Що він тут робить? На такій глибині?
- Схоже, вирішив пополювати вночі. – сказав Микита.
- Може, нам таки вдасться пропливти мимо нього, – промовив Андрій. – І він нас не чіпатиме.
- Ця тварюка просто так не відчепиться. – заперечила Ніка. –  Ми попали.
І справді. Коли ми почали повертати, вогник почав швидко наближатися. Тепер було добре видно силует величезної рибини з сотнями гострих зубів у роті.
- Що, як і ми спробуємо побути у ролі вудильника? – раптом сказав Андрій.
- В якому сенсі? – не зрозуміла Руслана.
- Вируби одну фару і перемісти вогонь посередині. Нехай це чудо подумає, що ми її родич.
- Ти геній, Андрію! Наш корабель таких же розмірів, як і ця риба! Руслано, прискорюйся. – сказала я. Руслана кивнула і погасила один вогник. Рибина зупинилась. Потім почала повільно наближатися і роздивлятися наш корабель. Напевно, ми її обдурили, бо вона попливла мимо, навіть не зачепивши судно.
- Є! Ура! – верещали ми, насолоджуючись удачею. Дмитру стало краще, тому він з задоволенням приєднався до нас.
- Як думаєте, варто вмикати другу фару?  - запитала Руслана.
- Нехай всі думають, що ми – вудильник. Менше неприємностей на наші голови. - сказав Микита і ми погодились.
Минуло вже декілька годин, а ми так нічого й не знайшли. Може Ніка таки була права? Пливли б собі вдень, не зустріли б вудильника… Тепер вже нічого не вернеш. Хіба що піднятися нагору та побути там до ранку.
- А давайте випливемо на поверхню. – запропонувала команді я. – Все одно треба поспати.
- Хоча б трошки-и… - позіхаючи сказав Дмитро.
- Я не проти. – Погодилася Вероніка.
- Я теж. – сказала Руслана. – У мене вже немає сил стежити за цими фарами.
Так, як хлопці теж згодні, ми спливли на поверхню води, зручно вмостилися в каюті й швидко заснули. Хоча до ранку залишалося всього декілька годин…