Наступним пунктом призначення стала вежа принцеси Вікторії.
Коли ми відчинили двері до вежі, нам знову відкрилася величезна картина ще однієї з сестер. Тут принцеса була зображена в довгій червоній сукні, мала чорне, як вугілля волосся, і тримала в руках посох, верхівка якого була у вигляді іскри. Навколо принцеси Вікторії вирував вогонь. Але не було видно, що вона налякана, або, принаймні, здивована. Таке відчуття, наче вона у своїй стихії… Х-м-м…
Та не встигла я подумати над цим, як почула вигук Руслани.
- МОЯ БАБУСЯ???
Що? Руслана – онука принцеси Вікторії? Хоча… Після історії з королевою Дівією, мене вже ніщо не здивує. Руся підійшла до картини і підкотила один з рукавів своєї блузки. Раніше я помічала в неї це татуювання, але… тепер не впевнена, що то татуювання. Коли Руслана підняла руку до картини, та іскорка на її руці почала сяяти червоним світлом. Дівчина одразу ж розкотила рукав блузки і відійшла від портрету. Всі дивилися на неї так, наче вона якась інопланетна істота, але Руся не помічала цього. Вона пробубніла собі під ніс щось типу:
- Ти справді моя бабуся. Ніколи б не подумала, що знайду твій портрет тут…
Поки всі інші роздивлялися портрет принцеси та інші картини, що були розміщені на стінах вежі, я підійшла до Руслани і сказала:
- Пам'ятаєш, Олена казала, що в цьому замку жили п'ять сестер? Нічого на думку не приходить?
Руслана наче прокинулась від тяжкого сну.
- Дімка – мій брат??????!!!!!!!
Добре, що ніхто не почув цього. Тільки такого бракувало! Руслана продовжила:
- Якщо це справді так… Підемо писати заповіт.
Ми трохи посміялися над цим і пішли наздоганяти наших однокласників. Олена дозволила нам піднятися нагору, хоча Дімка цього дуже не хотів. І я зрозуміла, чому. Так, як ми вже порозставляли свої палатки, наші речі залишились в них. Але одну сумку Олена Дмитрівна таки взяла з собою. Причому, не просто сумочку для пудри та аптечки, а цілий «чемодан»! Навіщо? Як би не було, а тягти цю сумку довелося Дмитру. А вежа то висока! І ліфтів в ній, «увы», немає. Є тільки східці. БАГАТО СХІДЕЦЬ!!!   
Якби ви тільки бачили Дмитра… Це був якийсь жах… для нього… Поки ми піднімалися нагору східцями, я вже було подумала, що Дмитро зараз впаде і помре на місці. Його нещасне обличчя говорило саме про це. Вийшло так, що я з Андрієм йшли попереду Дмитра. Андрій зупинився, і тим самим ледь не збив нещасного з ніг.
- Ти мене прибити хочеш? – викрикнув Дмитро. – Чого став?
- Щоб ти спитав. – сказав Андрій і, беручи мене за руку, пішов далі.
Коли ми дійшли до останньої сходинки, і наблизились до єдиних дверей, що були у вежі, я обернулась і подивилась на Дмитра. Він якраз переступав останню сходинку безкінечних східців. Або ж він чудово грав, або дійсно був втомленим. Бо він ледь не звалився з ніг, коли став на підлогу, знаючи, що далі східець точно не буде. І тут Олена сказала:
- Дмитре, а де сумка, яку я давала тобі?
Дмитро підняв погляд на нашу класну керівничку. Я одразу зрозуміла, чому Андрій повів себе так тоді. Він звернув увагу на те, що ніс з собою Дмитро. НІ-ЧО-ГО. Дмитро подивився спочатку на вчительку, потім на Андрія, а потім – на сходи. Після – знову на вчительку.
- Я зараз. – сказав він, і пішов по сумку. Сумку, що залишилась внизу. Я трохи ошелешено подивилась йому у слід, і пішла за Андрієм, який кликав мене за собою.
Наш клас якраз підійшов до маленьких темно-червоних дверей, які, очевидно, і були входом до кімнати принцеси Вікторії. Першою до дверей підійшла Руся. Вона поклала свою руку на великий замок, що був у дверях і промовила:
- Впусти мене, бабусю…
Це було якось… Не знаю… Не банально, але… як там може бути її бабуся?...
Після слів Руслани перед нею спалахнув вогонь, який і утворив великий червоний ключ, що плавно опустився на її руку. Коли дівчина взяла ключ, я почула щось схоже на «Ласкаво прошу, принцесо». Всі інші спостерігали за цим дійством, мов за фантастичним фільмом. Я теж. Але магія вже стала майже звичним ділом для мене. Після того, як Андрій заморозив Дмитра, я почала звикати до всього незвичайного навколо себе.
Руслана вставила ключ в замок і повернула його. Почувся гучний скрегіт, після якого важкі двері відчинилися. Руся трохи вагалася: заходити, чи ні? Але все ж вона ступила крок до кімнати своєї бабусі. Як тільки дівчина зробила це, в кімнаті самі собою загорілися сотні свічок. Ілля теж пішов за своєю подругою, але на порозі зупинився.
- Я… Не можу… Не можу пройти! Тут є якийсь бар'єр! – сказав він.
Руслана озирнулась і здивовано подивилась на нас. Вона не розуміла, чому ми не йдемо за нею. Наша вчителька підійшла до Іллі і простягнула руку до відчинених дверей. Але не протрималась так і трьох секунд, бо відскочила від них, наче від вогню. Вона виглядала такою наляканою, що я змушена була підійти до неї і взяти її за руку.
- Олено Дмитрівно, з Вами все добре? – запитала я її.
Вона трохи заспокоїлась і вдячно подивилась на мене.
- Все гаразд, дякую, сонечко. – сказала вона мені й звернулась до всього нашого класу (крім Дмитра, який все ще піднімався нагору з важезною сумкою).
- В кімнату принцеси Вікторії може пройти лише Руслана. Певно, вона являється онукою принцеси. На цю кімнату накладено закляття, яке не дозволяє сстороннім заходити в приміщення. Тому ми змушені повертатися назад.
На цих словах з'явився Дмитро. Коли він дізнався, що ми повинні повертатися, то промовив лише:
- Дідько.
Коли всі почали спускатися, я підійшла до кімнати Вікторії і погукала Руслану.
- Руслано, ходімо! Всі вже спускаються донизу.
Руслана почула мене і вийшла з кімнати. Одразу ж свічки в приміщенні погасли, і двері швидко зачинилися. Ключа не було ні в замку, ні в руці Руслани.
- Де ключ? – запитала я її, бо не розуміла його зникнення.
- Він зберігається в стінах цього палацу. Коли хазяйка підходить до своєї кімнати, ключ автоматично з'являється перед нею. – відповіла вона.