Пропустимо момент посадки на драконів. Це буде занадто довго і нудно.
Летіли ми вже хвилин двадцять, а на горизонті були одні поля. Здавалося, що їм не буде кінця, але він таки прийшов. Ми летіли спочатку над хмарами, а потім опустилися нижче. Як тільки ми зробили це, мені забило дух. І це не є фразеологізмом. Бо стало нічим дихати від їдкого диму, що наповнив мої легені. Чорна хмара не давала можливості бачити путь, і ми вже збирались робити аварійну посадку, як Вероніка крикнула:
- Ми прилетіли! Подивіться уважно на землю!
Мені не одразу дійшло, про що вона казала. Крім диму, і попелу я не бачила нічого. «Німбл, де ми?» запитала я в свого дракона. «Над замком Вогню» сказала вона. Ну звісно! Дим, попіл, ось вже й лаву видно. І чому я така тупа, скажіть будь-ласка? Логічно ж!

Щоб побачити, куди летіти, нам довелося опуститися ще нижче. Ось тут я побачила справжній ад у всій його красі… Вулкан, який нещодавно прокинувся, з усією силою викидав потоки лави з кратера, знищуючи все на своєму шляху. Німбл трохи вагалася летіти до нього, але все ж я змусила її. Дімка летів за мною, і явно збирався звалити подалі від цього кошмару, але я так подивилась на нього, що його совість явно запрацювала, і він полетів далі.
Вероніка, Кайнд, Дімка і Реріті були в повному порядку, а от Андрій і Айс… З ними відбувалося щось дивне. Айс почав летіти повільніше, йому було важче і важче. Андрій взагалі став блідим, як смерть, і намагався втриматись на драконі. Німбл теж помітила це, тому не чекаючи моїх наказів, впритул підлетіла до Айса, про щось запитала, і швидко полетіла донизу. Перш ніж я щось зрозуміла, ми опинились у підніжжя вулкану, куди лава ще не дібралась. Айс зняв з себе Андрія, і посадив його на спину до Німб (поклав прямо перед моїм носом!). Німбл пояснила мені, що Айс не може летіти з нами до царства Вогню, бо повністю перетвориться на воду. Тому він почекає десь недалеко. А Андрій може полетіти з нами, хоча невідомо, як це вплине на його самопочуття. Я вмовляла Андрія залишитися разом з Айсом, але він вперто вів своєї, і ми полетіли до Вероніки з Дмитром.
Наші дракони старались якомога ближче підлетіти до резервуара з лавою, щоб потрапити всередину (самогубство, правда?). Хоча ми навіть не уявляли, що нам робити далі. І коли Німбл опинилася біля краю кратера, перед нами почала з'являтися висока чорноволоса дівчина в довгій червоній сукні, яка, буквально палала прямо на ній.
- Це, що, Руська??? – крикнув Дмитро, якому чомусь не доходило, що взагалі відбувається навколо нього.
- Певно, що так. – обезсилено пробубнів Андрій, що в будь-який момент міг впасти або на мене, або взагалі звалитися донизу.
- Привіт, братва! – весело крикнула Руслана. – Чого вас сюди принесло? Жити набридло?
- Угомони свій чортів вулкан, дівко! Бо ми скоро розтанемо, як Андрій! – крикнув Дмитро.
Очі Руслани сердито загорілися, але коли вона поглянула на Андрія, який лежав у мене на руках, і потроху «танув» на очах (я всерйоз занепокоїлася його самопочуттям), одразу ж заспокоїлася. Вона розвернулась до кратера обличчям, змахнула рукою, і швидко щось проказала. Лава зупинилась і застигла на місці, і прохід до так званого замку був вільний.
- Ласкаво прошу до Царства Вогню! – урочисто промовила Руслана. – Прошу не торкатися нічого руками, бо від вас залишиться, хіба що, купка попелу.
Вона повільно опустилася до центру кратера, і покликала нас за собою.
- Може, не треба? – проскиглив Андрій, хоча йому вже стало набагато краще.
- Треба, Андрію, треба. – вставив своєї Дмитро, і першим полетів за Русланою. Ніка несхвально подивилась йому вслід, і теж полетіла за вогняною принцесою. Німбл пробубніла щось типу «Коли ти вже заткнешся, дитятко недоколихане», й швидко наздогнала всю нашу компанію.