Вежа Дівії
Ми з Андрієм завжди ходили разом. Бо, як тільки я залишалась сама, одразу ж з'являвся Дмитро. Він так дістав мене, що вже отримав по своїй тупій довбешці! Але йому мало! Він весь час до мене чіпляється! Зараза така! Добре, що Андрій завжди готовий врізати йому. Навіть, якщо причина не тільки в його поведінці.
Коли ми зайшли до однієї з веж, одразу побачили величезну картину молодої королівни (інакше цю даму не назвеш). Вона була одягнена в ошатну зелену сукню з пишним білим жабо і тримала в руках довгий дерев'яний посох. І тут я почула голос Дмитра.
- Та це ж… моя бабуся Дівія! Як її портрет міг опинитися тут?
Чесно кажучи, я не очікувала, що почую щось таке від Дмитра. Ця жінка справді виглядала, наче справжня повелителька природи. Напевно, недарма в неї таке милозвучне ім'я…
- Це твоя бабуся? – запитала Олена. – Дмитре, цього просто не може бути. Цій картині вже майже півстоліття. Те, що на табличці написане таке ж ім’я, як і у твоєї бабусі, ще нічого не значить! Тим паче, що ця жінка, ймовірно, була королевою.
- Звідки ви знаєте, що королева це не уявний статус? Може вона була правителькою природи? І хто сказав, що вона померла? – продовжував Дімка.
Олена замовкла. Видно вона ніяк не могла довести свою правоту. Напевно, ця жінка на картині і справді є бабусею Дмитра. Вони навіть схожі! І Дмитро, і королева Дівія володіють магією землі. Я більш ніж впевнена в цьому. Бо навіть зовнішній вигляд міледі Дівії показує це.
Я підійшла до Дмитра і запитала:
- Твоя бабуся жива?
Дмитро трохи насупився.
- Я не знаю. Мама казала мені, що вона була королевою. Повелителькою всього живого на Землі. Але потім сталася якась трагедія, і королева Дівія зникла. Ніхто не знає, де вона, і що з нею.
Трохи подумавши над цією історією, я запитала у Олени:
- Королева Дівія жила в цій вежі?
- Певно, що так. У кожній з веж висить портрет її власниці. Якщо хочете, ми можемо піднятися нагору і подивитися, що там.
Дмитро відмовився.
- Якщо ми хочемо побачити ще дві вежі, то не станемо тратити час на такі дурниці.
Всі погодились з ним, хоча дуже хотіли зайти в кімнату самої королеви Дівії. І хоча Дмитро не захотів іти туди, я помітила, як він дивився на ту картину. Думаю, він прийде сюди ще раз.
Коли ми зайшли до однієї з веж, одразу побачили величезну картину молодої королівни (інакше цю даму не назвеш). Вона була одягнена в ошатну зелену сукню з пишним білим жабо і тримала в руках довгий дерев'яний посох. І тут я почула голос Дмитра.
- Та це ж… моя бабуся Дівія! Як її портрет міг опинитися тут?
Чесно кажучи, я не очікувала, що почую щось таке від Дмитра. Ця жінка справді виглядала, наче справжня повелителька природи. Напевно, недарма в неї таке милозвучне ім'я…
- Це твоя бабуся? – запитала Олена. – Дмитре, цього просто не може бути. Цій картині вже майже півстоліття. Те, що на табличці написане таке ж ім’я, як і у твоєї бабусі, ще нічого не значить! Тим паче, що ця жінка, ймовірно, була королевою.
- Звідки ви знаєте, що королева це не уявний статус? Може вона була правителькою природи? І хто сказав, що вона померла? – продовжував Дімка.
Олена замовкла. Видно вона ніяк не могла довести свою правоту. Напевно, ця жінка на картині і справді є бабусею Дмитра. Вони навіть схожі! І Дмитро, і королева Дівія володіють магією землі. Я більш ніж впевнена в цьому. Бо навіть зовнішній вигляд міледі Дівії показує це.
Я підійшла до Дмитра і запитала:
- Твоя бабуся жива?
Дмитро трохи насупився.
- Я не знаю. Мама казала мені, що вона була королевою. Повелителькою всього живого на Землі. Але потім сталася якась трагедія, і королева Дівія зникла. Ніхто не знає, де вона, і що з нею.
Трохи подумавши над цією історією, я запитала у Олени:
- Королева Дівія жила в цій вежі?
- Певно, що так. У кожній з веж висить портрет її власниці. Якщо хочете, ми можемо піднятися нагору і подивитися, що там.
Дмитро відмовився.
- Якщо ми хочемо побачити ще дві вежі, то не станемо тратити час на такі дурниці.
Всі погодились з ним, хоча дуже хотіли зайти в кімнату самої королеви Дівії. І хоча Дмитро не захотів іти туди, я помітила, як він дивився на ту картину. Думаю, він прийде сюди ще раз.
Коментарі