Вранці ми всі дружно поснідали, погодували наших драконів і зібралися знову занурюватися. Але Німбл так благала мене випустити її компанію з каюти, що нам довелося дати їм час на прогулянку і залишитися на поверхні.
- Може ми спробуємо виманити її сюди. – запропонував Дмитро.
- Як? – не зрозуміла Руслана.
- Ну… Може поставити її в незручне становище, або… налякати.
- І як ти збираєшся налякати володарку морів у морі? – запитав Микита.
- Хоч би головою подумав! - сказала Вероніка.
- То він і подумав. – сказав Андрій.
- Щось новеньке, правда? – промовила я. – Але варто задуматися над цим. Що може налякати, або розсердити її?
- Хіба що загибель її стихії. – задумався Андрій.
- Ти думаєш про те, що й я? – запитала його я.
- Певно, що так. – відповів він. – Але з люку в мене нічого не вийде.
- Дмитре, будь-ласка, зніми дах. – попросила я Дмитра.
- По-моєму він і так поїхав… - зітхнув він, але таки розсунув деревину, щоб Андрій зміг вийти до води.
- Ти впевнена, що варто? – запитав мене Андрій. – Ми ж можемо вбити і її.
- Варто. – сказала я. – Іншого виходу нема.
- Ну що ж… - видихнув Андрій. – Хай буде так.
Він підійшов до води і заплющив очі. Від його ніг почав пробиратися лід, заморожуючи все на своєму шляху.
- Мені насилу дійшло, що він хоче зробити. – вражено промовив Дмитро.
- Нарешті. – сказав Микита. – Я думав, що не дочекаюся.
Тим часом Андрій відкрив очі й зробив крок. Коли його ступня торкнулася води, лід пробрався до моря і почав швидко-швидко поширюватися по всій його товщі. Було враження, ніби я знову дивлюся мультик «Frozen». Ельза зробила так само, коли тікала у темний ліс подалі від сестри. Холод Андрія заморожував усе на своєму шляху. І рибу напевно теж.
Раптом на горизонті з'явилась чиясь постать. Андрій зупинився і подивився на мене, чекаючи наказів. Але не встигла я нічого сказати, як за тим силуетом почала підніматися величезна хвиля.
- Тільки цунамі нам бракувало! – крикнув Микита. Андрій підняв руки й почав розморожувати воду, але хвиля не зменшилася.
- То таки Маргарита… - пробубніла я сама собі. Та було пізно. Дівчина підняла руку і різко направила її на нас. Враз хвиля гойднулася й рвонула до нашого корабля. Так, як накрити вона нас не може, бо знаходиться занадто далеко, Маргарита послала нам маленький привіт у вигляді сильного поштовху, через який наш корабель ледь не перевернувся!
- Вона чи здуріла?!?!? – крикнув Дмитро. – Своїх вбивати надумала?!??!
- Вона не знає, що то ми. – сказала я. – І взагалі! Що б ти робив, коли ліс, у якому ти живеш раптом спалахнув у вогні?
- А я тут до чого? – здивувалася Руслана.
- Та я ж образно кажу! – вигукнула я.
Несподівано навколо корабля почала підніматися вода, утворюючи купол над нами. Але цей купол призначений не для захисту. А для смерті.
- Стережись! – крикнула я і рефлекторно підняла руки, намагаючись закритись від води. А вийшло так, що закрила я всіх.
- А я ж казав! – переможно вигукнув Андрій.
- Ми знайшли нового Аватара! – захоплено сказала Вероніка.
- Твою ж… - почав говорити Дмитро, але не встиг закінчити, бо крізь цей купол пройшла Маргарита й кинулась до нас з обіймами. Вона була одягнена в коротку блакитну сукню з маленьким круглим вирізом на грудях. Волосся було сколене кам'яним гребінцем у вигляді мушлі.
- Ніколь! Руслано! Вероніко! Хлопці! Як я рада вас бачити! Чого ви так довго? Я вже зачекалася!
- Ми теж раді тебе бачити, сестричко. – привітався Дмитро. – Особливо після того, як ти ледь нас не вбила. Дуже раді.
Маргарита підняла руку й опустила воду.
- Я ж не знала, що то були ви! Хіба я змогла б нашкодити своїм друзям? – оправдовувалася вона.
- Певно, що змогла б. Добре, що з нами Ніколь… - промовив Микита.
- Так, бо інакше нас в живих вже не було б. – сказала Руслана.
- Я не хотіла. Правда. Обіцяю, більше такого не повториться. – сказала Маргарита.
- Гаразд. Годі порожніх балачок! Хто хоче додому? – запитала я.
- Ми хочемо! – хором відповіли всі.
- Молодці! Хто знає дорогу далі? – знову спитала я.
- Ем… Не я. – відповів Дмитро.
- Ми знаємо, що не ти. – сказав Микита.
- Я знаю. – відповіла Маргарита. – Треба пливти на північний захід. Там буде острів.
- А звідки ти знаєш, що нам треба саме туди? – запитала Ніка.
- Може, тому, що це єдиний острів у цьому морі? – сказала Маргарита.
- Може… Дмитре, створюй звичайну палубу. А я поки що погодую наших драконів. – сказала я.
- До речі, де твій дракон? – запитала Маргариту Руслана.
- Я відпустила його поплавати. Він чекатиме нас біля острова. – відповіла Маргарита.
- В нього хоч ноги є? – запитав Дмитро. – Чи риб'ячий хвіст?
- Взагалі, риб'ячий хвіст. Але якщо я захочу, будуть ноги. – сказала Маргарита.
Погодувавши драконів, я повернулась на вже нову палубу. Добре, що двигун залишився той самий. Іншим я керувати не вмію. Та й двигун по суті не знадобився. Маргарита керувала хвилями, що несли корабель у потрібному напрямку, а Микита – вітром. Тепер вся команда зібрана. Що ж нас чекає далі?