Поївши і трохи відпочивши, я вирішила спробувати підвестися. Не сидіти ж мені цілий день! На цей раз у мене вийшло майже безболісно встати і вийти з палатки. «Життя прекрасне» - подумала я, коли побачила, що весь наш клас відправився кудись у ліс. В таборі залишився лише Андрій, який, напевно, вирішив попіклуватися за мною. Як тільки він помітив, що я вибралася з свого «лігвища», він одразу ж почав вмовляти мене повернутися і чекати повернення інших дітей. Але я відмовилася. Я більш ніж впевнена, що пропустила багато чого цікавого, поки лежала не при тямі. І я не збираюся пропускати ще щось!
- Ну добре. – погодився зі мною Андрій. – Можеш не заходити в палатку. АЛЕ ТИ ДО ЛІСУ НЕ ПІДЕШ! НЕ ВІДПУЩУ!!!
Він виглядав так, наче піклується за власною дитиною. Що зі мною може статися? Трохи посидівши на дерев'яних колодках, я почала вмовляти Андрія піти до останньої вежі.
- Ніяких веж! – заборонив мені він. – Не вистачало ще, щоб ти якусь хворобу прихопила!
- Тобто, йти до чотирьох інших можна??? – доводила йому я. – А до цієї – ні????
Андрій зрозумів, що мене вже не переконаєш, і погодився. Він взяв мене за руку і сказав:
- Відпущу тоді, коли повернемося.
- Гаразд… - відповіла я. Перечити йому – не в моїх силах.
Ми підійшли до п'ятої вежі. Перше, що привертало увагу – залізні пута на дерев'яних дверях. Ми перезирнулись. Андрій взяв один з ланцюгів, і повністю заморозив його. Як тільки я торкнулась заморожених ланцюгів, вони просто розсипались на дрібні друзки. Вхід був вільний. Я відчинила двері однією рукою, і тримала руку Андрія іншою. Та як тільки я ступила крок до вежі, я відчула, що Андрієвої руки немає на моїй. Двері з гучним звуком зачинилися за мною, і невідомо, що зараз коїться з Андрієм. Трохи повагавшись: йти далі чи намагатися вийти, я обрала перше.
Першою, що я побачила, повернувшись спиною до вхідних дверей, була картина п'ятої сестри – Владислави. Я зрозуміла це по її одягу і довгому посоху. Принцеса була одягнена в просту сукню (так, як і Ася) і мала таку ж родимку, як у її старшої сестри Вікторії. Вона тримала в руках посох, який уособлював в собі всі чотири стихії. Земля була показана у вигляді рослини, що обплітала держак, Вода – у вигляді кулі з рибою всередині, Вогонь вирував навкруги водяного шару, а Повітря показувалося маленьким смерчем, що окутував водяну кулю і вогонь. Та найцікавішим було те, що ця принцеса мала таке ж волосся, як і в мене! Ми відрізнялися лише віком і кольором очей! «Совпадєніє? Не думаю…» - подумала я і підійшла до безкінечних східців, що вели нагору. Як тільки я поставила ногу на першу сходинку, мене підхопив вітер (ВІТЕР У ПРИМІЩЕННІ!!!) і переніс до самої кімнати принцеси.
Я підійшла до низеньких різнокольорових дверей (зовсім як мій ранець) і постукала по старій деревині. Знаючи легенду цього замку і історію, яку розповіла нам Олена Дмитрівна, я подумала, що в цій вежі ще хтось живе. Одразу ж після мого стукоту, двері відчинилися самі, гостинно запрошуючи до кімнати. Трохи подумавши, я таки наважилась пройти всередину. Може, хоч тут не буде всіляких заклять і болючих перешкод? Я не помилилася. Спокійно оминувши бар'єр, я зайшла до просторої кімнати, прикрашеної різнокольоровими квітами та стрічками. Я підійшла до однієї з квіток і понюхала її. Такого божественного аромату я не відчувала ніколи! Але не могла зрозуміти, що то за рослина, і хто міг доглядати за нею, якщо палац стояв порожнім? Чи, може, принцеса Владислава ще й досі живе тут? Та де вона?
- Я знала, що ти прийдеш, Ніколь. – почула я у себе за спиною. Я обернулась і побачила стареньку сивоволосу жінку, яка дуже нагадувала мені принцесу Владиславу. Я не знала, що мені сказати, я себе поводити. Ніколи не була в такій ситуації…
- Знаю, ти боїшся, що я заподію щось тобі. Не бійся мене. – продовжила старенька. – Мене звати Владислава. Я – господарка цієї вежі і, напевно, всього замку.
- То ви і є та сама принцеса, яку… - почала говорити я, але Владислава перебила мене:
  - Так, сонечко. Це я. Але зараз найважливішим є те, що ти – моя онука.
На останніх словах вона засяяла посмішкою. Принцеса виглядала такою щасливою, що її радість передалася мені. Я теж посміхнулась, бо дуже зраділа, що в мене є ще одна бабуся. Але так несподівано…
- То Ви – моя бабуся… - промовила я. Бо все ще не йняла віри, що знаходжусь тут. Бабуся підійшла до мене й міцно обняла. Я теж так зробила. Обійми рідної людини зараз дуже потрібні мені, навіть якщо це людина, яку ти бачиш вперше.
Принцеса Владислава (буду називати так мою бабусю, поки не звикну) запропонувала мені сісти на диван, що знаходився поруч з великим вікном. Я погодилась. Після пригод з моїми легенями, мені було трохи важко довго стояти. Бабуся помітила це і запитала:
- Що з тобою? Тобі боляче дихати?
- Так, трохи… - зізналася я. – Сьогодні вранці мої легені наповнились водою, коли ми з моїм класом відвідували вежу принцеси Юліанни.
Принцеса спохмурніла. Згадка про її сестру добряче засмутили мою бабусю, тому я вирішила перевести тему розмови на інше.
- Бабусю… У мене назбиралася купа питань щодо цього замку і людей, що жили тут…
- Розповідати доведеться довго… - сказала Владислава. – Але є те, що ти повинна знати саме зараз.