Вежа Юліанни
Залишивши вежу принцеси Асі, весь наш клас вирушив до наступної вежі (до речі, крівля цієї споруди була покрита блакитною черепицею). Вежі Юліанни. Це стало зрозуміло, коли ми зайшли всередину. Перед нами відкрилася картина господарки. Юліанна мала світло-блакитне волосся (так само, як і у Маргарити), була одягнена в довгу блакитну сукню, і тримала в руках посох, верхівка якого була у вигляді кулі, в якій відображався підводний світ. Я одразу ж зрозуміла, що ця жінка керувала (чи, керує) магією води. Маргарита підійшла до портрету, добре роздивилася його, і сказала:
- Так, це моя бабуся. Невже ця мила на вигляд жінка здатна на таке?…
Ті, хто сидів біля вогнища до ночі, одразу зрозуміли, про що йдеться. Але більшість класу взагалі нічого не розуміли. Дмитро не став розповідати все, що було вчора, а чітко і ясно пояснив:
- НЕВАЖЛИВО.
Піднявшись нагору, Юліанна підійшла до високих блакитних дверей, в яких замок був у вигляді краплі. Дівчина прошепотіла:
- Ненависть моя затопить усе. І луки, і поле, і гори. Відкрий же ти двері, інакше Земля все ж стане безкрайнім морем.
Одразу ж перед Маргаритою з'явилася маленька водяна крапля, всередині якої утворився синій ключик. Маргарита взяла його і відчинила двері. Коли вона пройшла всередину, було добре видно безліч малесеньких рибок, які плавали навкруги дівчини. Напевно, всередині кімната повністю заповнена водою. НУ НЕ В ПОВІТРІ Ж РИБАМ ПЛАВАТИ!
Поки Маргарита вивчала кімнату своєї бабусі, я вирішила відійти від свого класу і трошки прогулятися по подвір'ю палацу. Проте вчителька сказала, що ми підемо гуляти разом. Цитую: «Не вистачало ще, щоб з тобою щось сталося! Хто за це відповідатиме?». Так як Маргарита могла залишатися в кімнаті цілу вічність, я вирішила покликати її. Та як тільки підійшла до дверей і відкрила рот аби сказати «Марго», мої легені перестали працювати. Мені нічим було дихати!!! Я повільно опустилася на підлогу, намагаючись схопити хоча б трохи повітря, але в мене не виходило! Андрій одразу помітив моє «пречудесне» самопочуття, і підхопив мене, аби я добряче не стукнулась головою… Далі я майже нічого не пам'ятаю… Лише те, як Маргарита схилилась наді мною і промовила якесь закляття… а ще те, як Андрій ніс мене на руках до моєї палатки…
- Так, це моя бабуся. Невже ця мила на вигляд жінка здатна на таке?…
Ті, хто сидів біля вогнища до ночі, одразу зрозуміли, про що йдеться. Але більшість класу взагалі нічого не розуміли. Дмитро не став розповідати все, що було вчора, а чітко і ясно пояснив:
- НЕВАЖЛИВО.
Піднявшись нагору, Юліанна підійшла до високих блакитних дверей, в яких замок був у вигляді краплі. Дівчина прошепотіла:
- Ненависть моя затопить усе. І луки, і поле, і гори. Відкрий же ти двері, інакше Земля все ж стане безкрайнім морем.
Одразу ж перед Маргаритою з'явилася маленька водяна крапля, всередині якої утворився синій ключик. Маргарита взяла його і відчинила двері. Коли вона пройшла всередину, було добре видно безліч малесеньких рибок, які плавали навкруги дівчини. Напевно, всередині кімната повністю заповнена водою. НУ НЕ В ПОВІТРІ Ж РИБАМ ПЛАВАТИ!
Поки Маргарита вивчала кімнату своєї бабусі, я вирішила відійти від свого класу і трошки прогулятися по подвір'ю палацу. Проте вчителька сказала, що ми підемо гуляти разом. Цитую: «Не вистачало ще, щоб з тобою щось сталося! Хто за це відповідатиме?». Так як Маргарита могла залишатися в кімнаті цілу вічність, я вирішила покликати її. Та як тільки підійшла до дверей і відкрила рот аби сказати «Марго», мої легені перестали працювати. Мені нічим було дихати!!! Я повільно опустилася на підлогу, намагаючись схопити хоча б трохи повітря, але в мене не виходило! Андрій одразу помітив моє «пречудесне» самопочуття, і підхопив мене, аби я добряче не стукнулась головою… Далі я майже нічого не пам'ятаю… Лише те, як Маргарита схилилась наді мною і промовила якесь закляття… а ще те, як Андрій ніс мене на руках до моєї палатки…
Коментарі