Обід
Першим, що зрозуміла, коли прокинулась, було те, що я в своєму наметі. Спробувала піднятись, але одразу ж покинула цю ідею. Мене пронизав такий гострий біль в легенях, що я вирішила: краще полежу. І тут я все згадала. Ну… Те, що бачила бувши ще при свідомості. Скоріше за все, я зомліла через недостачу кисню. Мені ж нічим було дихати!
Відкрилась занавіска моєї палатки, і всередину зайшов Андрій. Він сів поруч зі мною і уважно дивився мені у вічі. Я вже хотіла сказати йому щось, як він поклав свою холодну руку мені на лоб.
- Не будь моєю мамою, Андрію. – сказала я йому. – В мене немає температури.
- Так лише здається. – відповів він. – Моя рука працює набагато краще, аніж будь-який градусник, так що просто змирись.
Він прибрав руку, і довго над чимось думав. Я запитала:
- Про що ти думаєш?
- Про тебе. – відповів він. «СПРАВДІ?!?!?!?» - подумала я, і хотіла сказати: «Думай краще про Дмитра», як Андрій продовжив:
- Я не розумію, чому твої легені наповнились водою. Можливо, принцеса Юліанна наклала закляття ще й проти своєї молодшої сестри…
- При чому тут я? – перебила його я. – Я ж не являюся принцесою Владиславою!
- Але ти можеш бути її онукою! – сказав Андрій, чим змусив мене задуматись.
Я змогла пройти через магічний бар'єр до кімнати принцеси Асі без перешкод. Допустимо, закляття принцеси Юліанни подіяло на мене саме через те, що я є онукою її ненависної молодшої сестри. Але як я можу бути її онукою, якщо можу керувати лише магією землі???
Андрій вивів мене з роздумів своїми словами:
- Тобі треба поїсти. Ти була без свідомості майже чотири години! Зараз я принесу тобі чогось.
Він вийшов з палатки, навіть не давши мені нічого сказати. Я спала чотири години? Посеред дня? …… То була не я.
Через хвилину повернувся Андрій з тарілкою гарячого польового супу. Я спробувала встати, але це виявилося настільки боляче, що я змогла лише сісти. І то – наполовину… Ну… і як мені їсти?
Андрій поставив тарілку біля мене, оцінив ситуацію, і вирішив мене нагодувати. Він взяв тарілку в одну руку, ложку – в іншу, набрав нею трішки каші і простягнув ложку до мого рота. Я закивала, що не буду. А у відповідь почула:
- Будеш, будеш! Їстимеш як миленька!
Я змирилась і дозволила Андрію накормити себе. Це був перший раз, коли мене так годували в тринадцятирічному віці. Ніколи б не подумала, що доживу до цього…
Відкрилась занавіска моєї палатки, і всередину зайшов Андрій. Він сів поруч зі мною і уважно дивився мені у вічі. Я вже хотіла сказати йому щось, як він поклав свою холодну руку мені на лоб.
- Не будь моєю мамою, Андрію. – сказала я йому. – В мене немає температури.
- Так лише здається. – відповів він. – Моя рука працює набагато краще, аніж будь-який градусник, так що просто змирись.
Він прибрав руку, і довго над чимось думав. Я запитала:
- Про що ти думаєш?
- Про тебе. – відповів він. «СПРАВДІ?!?!?!?» - подумала я, і хотіла сказати: «Думай краще про Дмитра», як Андрій продовжив:
- Я не розумію, чому твої легені наповнились водою. Можливо, принцеса Юліанна наклала закляття ще й проти своєї молодшої сестри…
- При чому тут я? – перебила його я. – Я ж не являюся принцесою Владиславою!
- Але ти можеш бути її онукою! – сказав Андрій, чим змусив мене задуматись.
Я змогла пройти через магічний бар'єр до кімнати принцеси Асі без перешкод. Допустимо, закляття принцеси Юліанни подіяло на мене саме через те, що я є онукою її ненависної молодшої сестри. Але як я можу бути її онукою, якщо можу керувати лише магією землі???
Андрій вивів мене з роздумів своїми словами:
- Тобі треба поїсти. Ти була без свідомості майже чотири години! Зараз я принесу тобі чогось.
Він вийшов з палатки, навіть не давши мені нічого сказати. Я спала чотири години? Посеред дня? …… То була не я.
Через хвилину повернувся Андрій з тарілкою гарячого польового супу. Я спробувала встати, але це виявилося настільки боляче, що я змогла лише сісти. І то – наполовину… Ну… і як мені їсти?
Андрій поставив тарілку біля мене, оцінив ситуацію, і вирішив мене нагодувати. Він взяв тарілку в одну руку, ложку – в іншу, набрав нею трішки каші і простягнув ложку до мого рота. Я закивала, що не буду. А у відповідь почула:
- Будеш, будеш! Їстимеш як миленька!
Я змирилась і дозволила Андрію накормити себе. Це був перший раз, коли мене так годували в тринадцятирічному віці. Ніколи б не подумала, що доживу до цього…
Коментарі