Коли я прокинулась, було ще не достатньо світло, аби летіти далі. Але Андрій вже прокинувся. «Ну, хоч стіну між мною і Дмитром прибрав» - подумала я, коли побачила Дмитра, який все ще мирно сопів на своєму замороженому ліжку. Я тихенько встала з ліжка, швидко переодягнулась, і вийшла з будинку, повільно заплітаючи косу. Андрій годував Айса знайденими вчора ягодами. Я підійшла до нього якраз тоді, коли доплітала свою зачіску.
- Доброго ранку. – привіталася я.
- Доброго… – відповів мені він. Закінчивши кормити свого улюбленця, Андрій повернувся до мене, і сказав:
- Дякую за покривало.
- Та нізащо. – сказала я, і пішла будити Дмитра, який явно вирішив проспати весь день. Та виявилось це набагато важче, ніж я очікувала. Спочатку я просто тихенько кликала його, потім вже звичайним голосом казала «Прокидайся, сонько», та він лише відмахувався від мене своїм «Зараз, зараз…», і продовжував дрихнути. Тоді я покликала Андрія. Він коротко і ясно пояснив.
- Скільки можна спати??? ПРОКИДАЙСЯ, НЕДОУМКУ!!!
І що ж? Навіть це не подіяло! Тоді я нахилилась до його вуха, і сказала:
- Якщо будеш і надалі спати, ми полетимо без тебе.
Раптом Дімка схопив мене за руку, і затягнув у своє ліжко. Він знову опинився наді мною, але на цей раз я не знітилася. Бо я знаю, що він – мій брат.
- Так і полетите… – глузуючи сказав Дімка. – Не сміши мої тапці.
Спостерігаючи за цією картиною, Андрій не витерпів, і стягнув Дмитра з ліжка.
- Пора летіти, а ти тільки прокинувся. – сказав він. – Скільки можна?
- Дратувати тебе? – продовжив Дмитро. – Я буду робити це все життя.
І робити це з моєю допомогою? Оце вже ні! Я встала з ліжка, і підійшла до Дмитра.
- Ти ж мій брат, вірно? – сказала я йому.
- Ну і? –запитав він.
У відповідь я розмахнулась і зацідила йому хорошого ляпаса по пиці.
- Думаю, ти не дуже образився, так, братику? – сказала, розвернулась, і пішла з будинку. Лише почула слова Андрія: «Ти нарвався». І він правий.
Я витягла з кошика декілька яблук, і вирішила підкріпитися. Саме в цей момент з будинку вийшли Андрій з Дмитром.
- Скоро будемо летіти. – сказав Андрій.
- Цього разу я летітиму на своєму драконі. – промовила я, бо чудово знала, що Німбл зараз виглядає зовсім не так, як вчора.
- Справді? – запитав Дмитро. – Ну і як ти збираєшся летіти на такій малявці? Вона ж ліліпут! Ти що, знущаєшся?
І тут з-за будинку вийшла Німбл. Я очікувала, що вона зміниться, але ж не настільки! Тепер вона була такого ж зросту, як і Реріті з Айсом, крила збільшились разів у три, а очі стали такими ж, як і в мене (були бірюзовими). Ще й узори на морді з'явились!
«Ти кого малявкою назвав, придурок? Зараз ти побачиш, що може з тобою зробити цей ліліпут» - почула я її голос, хоча ці слова призначались не мені. Але Дмитро зрозумів усе, бо Реріті переклала йому слово до слова. Німбл явно не сподобалась репліка Дмитра. Вона почала повільно наближатися до мого брата, наміряючись щось заподіяти йому. «Не роби цього, Німбл!» - прохала я її подумки, але вона не слухала. Тоді перед Дмитром стала Реріті. Вона, як і належить, стала на захист свого господаря. Німбл трохи повагалася, але не зупинилась.
- Не думаю, що зараз станеться щось страшне. - сказав Андрій.
- Чому? - запитала я його.
- Дивись. - сказав він, і показав рукою на небо. Раптом з-за дерев вилетів великий чорний дракон, на спині якого сиділа гарна дівчина з дуже довгою каштановою косою, одягнена в чорну сукню і зелену кофту. На шиї красувався чокер (хлопці називають його нашийником 😠), а на голові – підвіска з зеленим кристалом. В руках вона тримала довгий дерев'яний посох, на верхівці якого зеленим сяйвом горів великий кристал.  Я навіть спочатку не зрозуміла, хто то. Дракон приземлився між Реріті і Німбл, при цьому захищав він дракона Дмитра. Та ви навіть не уявляєте мій вираз обличчя, коли з цього велетня зістрибнула Вероніка!!! Я одразу ж забула про Німбл і Дмитра, й побігла назустріч моїй подрузі.
- Вероніко!!! Нарешті в цьому світі з'явилась ще одна дівчина! - казала я, міцно обнімаючи Вероніку. Вона спочатку трохи знітилася від такого теплого прийому, але все ж обняла мене у відповідь (посох трохи заважав).
Тим часом між драконами відбувалося щось дивне. Я помітила це, коли перевела погляд в їхню сторону. Німбл сиділа навпроти Реріті і нашого нового знайомого - дракона, і спостерігала за ними. Спочатку вони знайомились, обнюхуючи один одного, потім обплелися шиями, і про щось тихо воркували. Любов??? ❤️❤️❤️
- Вероніко, а як звати твого дракона? - запитав Дімка у Вероніки.
- Кайнд. Назвала його так, бо в день нашого знайомства він показав себе найдобрішим драконом у світі. - відповіла Вероніка, і покликала Кайнда до себе. Він знехотя відійшов від Реріті, і підійшов до своєї господарки. Реріті, якій дуже не хотілося розлучатися з новим знайомим, пішла слідом за ним.
- По-моєму в наших драконів зародилася любов. - сказав Дімка моїй подрузі.
- Так. - відповіла вона.
- То, може... - почав говорити мій брат, але Вероніка перебила його.
- Але це не значить, що ми теж повинні стати парою.
Дімка трохи помовчав, потім пробубнів: «Побачимо», і почав снідати фруктами й овочами, що залишались в корзинці. Вероніка сказала Кайнду:
- Йди знайомитися з іншими драконами, і трошки політай, якщо схочеш. Нас чекає далека дорога.
- Звідки ти знаєш? - запитала я її. - Тебе ж не було поряд, коли ми говорили про дорогу.
- Я слідкувала за вами весь час. Тому можете не розповідати мені, що тут відбувалося.
Я стояла і дивилась на неї так, наче вона прилетіла з Марса. Чому не можна було приєднатись до нас з самого початку? Неважливо. Тепер нас четверо (маю на увазі людей), і нам буде легше й веселіше йти далі.
За декілька хвилин я з Андрієм знову залишились наодинці. Дімка сказав Вероніці, що хоче їй дещо сказати, і повів її в ліс. Нудьгуючи, я вирішила прослідкувати за ними. І недарма. Виявляється, Дімка вирішив «закадрити» Ніку. Та ще й таким банальним методом! Коли я підійшла до одного з височезних товстих дерев, я побачила Дмитра, який притиснув мою подругу до крона дерева, і намагався поцілувати її. Ніка явно не була готова до такого повороту, вона просто не знала, що робити. Я згадала, як Дмитро зробив так само зі мною, коли ми вперше познайомились. Спостерігаючи за цією картиною, мені в голову раптом прийшов вираз «Поматросить і бросить». А що? Він запросто може так зробити, тим паче, що в нього така натура. Дмитро майже поцілував Вероніку, коли я вийшла з-за дерева, і сказала:
- А що це ви тут робите, голуб'ята?
Дмитро швидко відійшов від Вероніки, і, постійно заминаючись, промовив:
- Та... нічого... Просто спілкуємося... Нічого особливого...
- Я бачу. - сказала я. - Ходімо до Андрія. Пора летіти далі. І навіть не думайте крутити шури-мури в мене за спиною.
Сказала, розвернулась, і пішла. А Вероніка з Дмитром змушені були йти за мною, хоча було добре помітно, що їм цього не хотілося.