Поява Сніжка в нашій родині не змінила нічого. Ну, хіба що, тепер мене будить не тільки Кекс. Батьки не сварили мене, хоча було добре видно їхнє невдоволення щодо появлення нового квартиранта. О, мої любі батьки! Ви ще не знаєте про Кекса!
До речі, про Кекса… коли я принесла Сніжка, одразу ж попрохала Кекса ділитися з ним їжею і не ображати кошеня. Інакше я буду згадувати йому це все його довге життя!
Забула вам розповісти, що вчора наша класна керівничка повідомила нам, що завтра (тобто, сьогодні) весь наш 8-А вирушає на екскурсію до старовинного замку. Так як назву я не запам'ятовувала, і батькам не вдалося випитати в мене цю інформацію, мені таки дозволили поїхати. Одразу після цього повідомлення, Андрій запропонував мені сісти в автобусі поруч з ним, на що я залюбки погодилась.
Вранці я зібрала всі необхідні речі (воду, декілька бутербродів, спальний мішок, засіб проти укусів комарів і палатку) в одну зручну сумку і вийшла з дому. Надворі мене вже чекав Андрій. Його екіпірування було таким же, як і в мене. Навіть сумки схожі! Отож, попрощавшись з мамою, яка все ще продовжувала читати мені правила безпеки на природі, ми з Андрієм пішли до воріт школи. Там повинен чекати шкільний автобус, який і доставить нас до місця призначення. Щоправда, зазвичай не автобус чекає на нас, а ми на нього. Так і цього разу. Коли ми дійшли до школи, то побачили лише Руслану з Іллею, які, як завжди, сміялися з чогось. Питати причину було безглуздо. Бо причини ніколи немає.
Через декілька хвилин приїхала Олена Дмитрівна з Микитою. Потім прийшов Дмитро, який нічого з собою не взяв. Крім Анжели. Як тільки вчителька помітила це, вона сказала:
- Лінивці, які нічого з собою не взяли, мусять відпрацьовувати. Дмитре, будеш носити важкі сумки. Ти ж у нас найсильніший, правильно? А ти, Анжело, йому допомагатимеш…
- Ще чого! – вибухнула Анжела. – Чого б це я повинна таскати важкі сумки? Я що – вантажівка якась?!?!
Видно, це було звичайною річчю для Олени Дмитрівни, бо вираз її байдужого обличчя не змінився. Вона сказала:
- Добре, Анжело. Ти взагалі не поїдеш з нами.
- Але ж… - намагалася щось довести дівчина.
- А якщо тебе щось не влаштовує, можеш йти скаржитися батькам.
Анжела одразу ж надула свої нафарбовані яскраво-червоною помадою губки, розвернулась і, з гордо піднятою головою, пішла додому.
- Теж мені, цяця. – промовив Дімка. – Ну і чеши! Лялька нафарбована…
- Згоден… - сказав Андрій, чим повністю шокував оточуючих.
Через декілька хвилин приїхав наш шкільний автобус. Так, як Дімка не мав ніякого належного екіпірування, його пропустили в автобус першим. Всім іншим довелося спочатку розкласти свої великі сумки і торбинки в багажне відділення, а вже потім заходити в салон автобуса. Андрію пощастило протиснутись першим. Він зайняв місце біля вікна, а мені – поруч з ним. Дімка за збігом обставин сидів перед Андрієм. Я майже дійшла до свого назначеного місця, як Дімка схопив мене за руку і силоміць посадив поруч.
- Що ти робиш?!?! – вирвалося в мене. – Я сиджу поряд з Андрієм, відпусти мене!
- Не відпущу! Будеш сидіти поруч, доки я так хочу! – відповів мені він.
- Дмитре, ти дуже борзий? – перебив його Андрій. – Досить до неї чіплятися! Ти дограєшся!
Дмитро здивовано подивився на Андрія.
- Слухай, біловолосий, чого ти її вічно захищаєш? Закохався чи що?
Андрій замовк. Він з презирством подивився на Дмитра, після чого витяг з кишені навушники і почав слухати музику. «Покинув на призволяще…» - подумала я і зробила так само. Це був єдиний спосіб позбавитись від надокучливих Дмитрових поглядів і забути про все хоча б на хвилину.
Нарешті, автобус рушив. Так як їхати треба було не менше чотирьох годин, можна повністю розслабитись (хоча, поруч з Дмитром це неможливо ні фізично, ні морально).
Не минуло й години, як пригоди почалися. Слухаючи музику, я відчула ледь помітний холод позаду. Так ставалося лише тоді, коли Андрій відчуває щось неладне. Я відкрила очі і перевела погляд на свої коліна. Саме в цей момент Дімка намагався покласти на них свою руку.
- Навіть не думай. – попередила я його. – Будеш лізти до мене – пошкодуєш!
Дімка прибрав свою руку. Одразу ж після цього заспокоївся і Андрій. Йому, як і мені, не дуже подобалась поведінка Дмитра, тому він майже всю дорогу намагався будь яким чином заморозити його. Ну… як заморозити… Від нього

постійно надходив холод. Добре, що на мене він ніяк не діяв, бо я б точно вже перетворилася на бурульку…
Найдивнішим за два останніх дні є те, що Дмитро ні разу не запитав мене, чому в мене таке волосся і очі. Можливо він знає причину. У нього ж така ж магія, як і в мене! «Совпадєніє? Не думаю…». А може через те, що йому вже розповіли мої любі однокласники. В середу до мене підходив майже кожен і запитував, що зі мною сталося. Що зі мною може статися? Я жива? Жива. Чого вам ще треба?!?!
Всю дорогу я слухала музику. Нам з Дмитром нема про що розмовляти. Якби ж я сиділа з Андрієм…