Після знайомства з новими улюбленцями, ми вирішили йти далі. Шукати наших. Так як Реріті ніяк не пройде по східцях донизу, у нас виникла проблемка. З Німбл набагато простіше… Але Реріті виявилась набагато розумнішою, ніж ми очікували. Коли Дмитро сів на трон, і тим самим створив Реріті і розширив кімнату, у стіні з'явилось величезне вікно. Без скла. І зараз це було дуже доречно. Дмитро взяв мене за руку, і потягнув донизу східцями, показавши головою, що Реріті знає, що робить. Так, як Німбл теж залишилась наверху, я почала трохи хвилюватись. У Реріті ж немає крил!
Та все виявилось набагато цікавіше, ніж я очікувала. Ми вийшли з вежі, і почали спостерігати за тим, що зараз відбуватиметься. У вікні з'явилась Реріті, що обережно тримала в зубах маленьку Німбл. І хоча я чудово розуміла, що малій зовсім не боляче, мені стало не по собі. Що, як Реріті випустить її з рота? Німбл же розіб'ється! Але, ні. Реріті посадила на підвіконня мого дракончика, і щось їй сказала. Німбл здивовано подивилась на неї. Видно, вона не дуже хотіла робити те, що її просили. Тоді Реріті почала підштовхувати її до краю. Німбл голосно запищала. Уявляєте, що зараз коїться в моїй душі??? Я більше не можу за цим спостерігати!!!
І тут Німбл наважується зстрибнути з вікна. ТІЛЬКИ НЕ ЦЕ!!! Я підбігаю до вежі і піднімаю свої руки догори. Не знаю, чому, але я знову відчула зв'язок. Так само, як і в той ненависний вечір. Я уявила, що підхоплюю свою маленьку дівчинку, і повільно опускаю її на землю. Так і зробила.  Але більше постаралась не я, а сама Німбл. Коли вона зістрибнула з вікна, у неї за спинкою з'явились крильця! Здогадайтесь, які? Ні, це не крила кажана. На них немає ніяких кістяних перетинок й іншої банальної фігні. Ці крила легко можна зрівняти з лебединими. Точніше сказати – крилами ангела. Вони були такими білосніжними, що я одразу ж згадала про Андрія… І одразу ж забула. Бо Німбл почала швидко махати своїми крильцями, і благополучно спустилась на землю. Я підбігла до неї, і міцно обняла. Було таке відчуття, що я знаю її все своє життя. Я так хвилювалась за Німбл, що не могла більше ні про що думати! Дракончик весело запищала, намагаючись хоч трошки мене заспокоїти.
- Німбл! – казала я їй. – На майбутнє! Нервові клітини не відновлюються!!! Ніколи так більше мене не лякай!!!
Коли я заспокоїлась, Дмитро підійшов до нас з Німбл, і сказав:
- А тепер – найцікавіше. Дивіться.
Він показав рукою на вікно, на якому сиділа Реріті. Вона повільно витягла голову, оцінила ситуацію, і спустилась на землю. Отак просто: схопившись кігтями за маленькі виступи на цегляній стіні. Дмитро, задоволений роботою своєї підопічної, сказав:
- Ось так треба працювати! Так Рері?
У відповідь ми отримали голосне ревіння, що явно означало задоволення. Ми вже зібралися виходити з замку, як Реріті зупинила нас. Вона забралась на вхідні ворота до палацу, і стрибнула на верхівку крайньої вежі. Раптом очі Дмитра і Реріті почали світитися зеленим світлом, а верхівка вежі перефарбувалась у салатовий колір. Реріті перестрибнула на наступну верхівку. З нею сталось те ж, що і з першою. Так було і з рештою веж. Тоді Реріті уважно подивилась на Дмитра. Він підняв руку до центральної вежі. Дракон перестрибнула на центральну вежу, і міцно схопилась кігтями за зелену черепицю. Все навколо цієї вежі почало сяяти зеленим світлом. Дімка повернув свою руку перстнем до Реріті, і проказав якесь закляття. «Звідки він знає, що казати?» подумала я, але одразу ж переключилась на щось незрозуміле, що повільно вимальовувалось над головою Реріті. Лише за декілька секунд я зрозуміла, що то. То був зелений кленовий листок, про який вже не раз згадувалось. Коли він став повністю схожим на листок, чотири побічні вежі знову стали колишніми. Реріті підняла голову, і схопила кленовий лист у зуби. Все незрозуміле сяйво зникло, і дракон спокійно спустився на землю.
Тільки тоді я помітила, що перстень на Дмитровій руці світився. Реріті, що тримала в зубах листок, підійшла до свого господаря, і віддала йому свою «знахідку». Дімон, який не дуже розумів, навіщо йому ця штука, недовірливо подивився на неї, але все ж прийняв цей «подаруночок». Коли він взяв у руки кленовий листок, Реріті вирівнялась, і приготувалась до… чогось. Схоже, Дімон зрозумів до чого. Він підкинув листок у повітря, і направив на нього руки. Листок почав світитися зеленим світлом, і розділятись на три частини. Тоді одна частина перефарбувалась в коричневий колір, друга – в темно зелений, а третя так і залишилась салатовою. Дмитро підійшов до Реріті, погладив її по довгій шиї, і сказав:
- Сила моя нині буде й твоя. Тепер в твоїй владі тверда є земля.
Несподівано частинки листочка швидко направились до дракона Дмитра. Вони, буквально, пронизали Реріті, яка тільки цього і чекала. Вона заплющила очі й скрутилась клубочком. Раптом навколо неї почали з'являтись зелені вогники, що з кожною миттю кружляли все швидше і швидше. Я тримала на руках достатньо легку Німбл, і чекала чогось дивовижного. Так і сталось. Через декілька секунд все це дійство зупинилось. А на місці колишньої неслухняної Реріті з'явилась сильний та урівноважений дракон, який смирно чекав наказів. Окрім цього, змінився і її зовнішній вигляд. Тепер луска на шкірі Реріті стала зеленою з коричневими краями. Очі стали ще зеленішими, і виразнішими. Та найважливішим елементом стали крила. На цей раз такі як у кажана.
Німбл зіскочила з моїх рук, і побігла до Реріті. Лише тепер «залізна леді» стала колишньою. Вона нахилилась до Німбл, і торкнулась носом її лоба. Спостерігаючи за цією милою ситуацією, я згадала свою маму, яка кожного вечора цілувала мене, перед тим, як я засинала. Мені стало так сумно, що я не стерпіла, і обняла Дмитра, який стояв поруч, і знаходився у такому ж настрої. Мій брат чудово розумів мене. Дмитро погладив мене по голові, і сказав:
- Пора йти. Ми витратили вже вдосталь часу. Реріті, Німбл, ходімо.
Реріті взяла Німбл, і подала її мені. Тоді вона сіла на землю, і опустила шию, запрошуючи нас на свою спину. Дімка допоміг мені сісти, а потім влаштувався сам. Німбл весело пищала, чекаючи, як Реріті злетить у небо. Ще б пак! Перший раз літаєш на драконі! Чому б не радіти? Коли Реріті впевнилась, що все гаразд, вона пройшла через вхідні ворота, і уважно роздивилась краєвид. З замку було видно всю околицю цього, можна сказати, королівства. Раптом дракон зупинила свій погляд на високій скелястій горі, де відбувалось щось дивне. Реріті повернула до нас голову, і запитально подивилась на Дмитра. А він подивився на мене. Що зробила я?
- Лети туди, куди вважаєш за потрібне. – сказала я Реріті, і вона зробила те, що я просила. Дракон стрибнула з краю гори, і розправила крила, шукаючи підтримку у вітру. Але, так, як Реріті не є драконом повітря, у неї це вийшло не дуже добре. Та все ж, ми благополучно приземлились у підніжжя гори. Тоді Дмитро сказав:
- Все. Злазимо. Політ відміняється. Йдемо пішки.
Реріті опустилась на землю і винувато подивилась на нас. Коли всі злізли з дракона, Дмитро підійшов до Реріті, і запитав у неї:
- Дівчинко моя, ти хочеш літати? 
Реріті заперечно закивала головою. Дмитро розуміюче подивився на неї, і сказав:
- Давай домовимося: ти літатимеш тоді, коли хтось із нас потрапить у небезпеку. Добре?
Реріті хитро подивилась на свого господаря, і кивнула на знак згоди. «Щось тут не так» - подумала я. І тут сталось неймовірне. Я почула «Згодна» у своїй голові. Так… І хто це сказав? Я подивилась на Німбл. Вона дивилась на мене, і махала своїми мініатюрними крильцями. Знову почула чийсь тоненький голосок: «Не бійся, ти не сходиш з розуму. Ти чуєш мій голос. Голос Німбл». Я здивовано відкрила очі, і подивилась на мого маленького дракончика.
- Ти, що можеш розмовляти? – запитала я її.
Дмитро із Реріті здивовано подивилися на мене. Атож! Людина сама з собою розмовляє!
- Реріті, ти теж можеш розмовляти? – запитала я у Дмитрового дракона.
Раптом вираз його обличчя змінився. Він перевів погляд на Реріті, і мовчки дивився на неї секунд тридцять.
- Так. Схоже, мене теж треба лікувати– сказав мій брат, і пішов по стежці, що вела до скелястої гори.
Що робити нам? Йти за ним.