Ми опустилися трохи нижче, і побачили Землю у всій її красі. Великими зеленими плямами виднілися хвойні ліси, тоненькою стрічкою протікала річка. Позаду димів вулкан, але в порівнянні з тим, що з ним коїлося перед нашою появою, це ще квіточки. На горизонті виднілося море, а хвилі переливалися всіма барвами веселки.
- Будемо летіти над ним, чи пливти по ньому? – запитав Микита.
- Хто вміє плавати? – спитав Дмитро.
- Давайте, краще летіти… - промовила Руслана.
- А давайте без давайте. – сказала я.
- Давайте. – в один голос відповіли Андрій і Вероніка.
- Якщо Маргарита керує водою, то вона повинна бути у воді. Логічно? – висунула свою теорію Ніка.
- Та ти просто геній!!! – сказав Дмитро.
- Пропоную спускатися. – продовжила моя подруга. – Все одно доведеться шукати її у воді.
- Згодні. – хором відповіли ми і почали приземлятися.
Зупинилися у самого берега. Але чекати Маргариту тут – те ж саме, що й з моря погоди.
- Треба будувати корабель. – хазяйновито промовив Дмитро. – Я беруся за це діло!
- А в тебе немає морської хвороби? – на всяк випадок запитала Руслана.
- Я здоровий, як бик! – відповів мій брат і зайнявся будуванням корабля.
- Покличеш, якщо щось треба буде. – сказала Ніка.
- Йдіть вже! – сердито буркнув Дмитро. – Не заважайте працювати!
Ми відійшли подалі від води (чесно кажучи, подалі від Дмитра) й почали зменшувати своїх драконів. Реріті допомагала своєму господарю, тому її не рахуємо. Андрій взяв Айса на руки і вмостився на теплому піску. Йому робити нічого. Ніка зробила так само, як і в печері – махнула рукою, і зменшила Кайнда. Руслана забрала у Бене вогняну троянду і надійно заховала. Знаєте, як? Зменшила її до розмірів маленької фіалки і надійно причепила до голівки свого дракона.
- Дивись, щоб не злетіло. – засміявся Микита, і розчинив забране у Шторма торнадо в повітрі.
А що робити мені? У випадку з печерою все обійшлося. А тут…
«Уяви мене маленькою» почула я голос Німбл у своїй голові.
- Отак просто? – запитала я в неї, чим викликала повне нерозуміння у моїх друзів. – Гаразд.
Я заплющила очі й згадала як Німбл була ще маленькою й будувала собі гніздо. «Це ще дивлячись який корабель збудує Дмитро» подумала я, але все ж продовжила вимальовувати в уяві маленьку Німбл. Відкрила очі й побачила те, що хотіла. Та не тільки це. Ще – величезні очі Вероніки, Руслани і Андрія, які весь цей час спостерігали за мною.
- Що? – запитала я в них якомога невиннішим голосочком. Андрій відкрив рота, щоб щось сказати. Та змовчав. Лише коли ми йшли до Дмитра, промовив:
- Без коментарів…
Допомога Дмитру таки здалася. Бо фізики він не знає ВЗАГАЛІ.
- Ти вирішив нас потопити, скажи мені??? – кричала на нього Руся. – А я ж казала! «Вчи, Дмитре, фізику! Вчи!». Та ніякий дебіл за це навіть не взявся! ЩО НАМ ТЕПЕР РОБИТИ, ГА??? ЩО???
Дімка мовчки стояв біля свого творіння, і терпів крики ненормальної Руслани. До речі, він сам так і сказав. В «розмову» втрутилася Вероніка:
- То давайте допоможемо йому збудувати нормальний корабель.
- Я – за. – сказала я.
- Якщо треба буде допомога, кличте. – промовив Андрій.
-  Не дай Бог… - проскиглила Руслана і пішла подалі від цього божевілля.
Що було не так? ВСЕ. Причому, від дна до вітрил. Всі ми знаємо, що для того, щоб корабель поплив, необхідно правильно визначити рівень осадки судна. Бо при перебільшеному або замалому зануренні, корабель, або потоне, або перевернеться. Це знають всі. Крім Дмитра.
- Та це ж кожен дурак знає! – здивувалася Ніка, яка, хоч і не дуже, але таки знала фізику.
- Отож! Дурак знає. А я – не дурак. – відповів Дмитро і продовжив виправляти помилки. Реріті тримала корабель, аби він не перевернувся незавершеним. Ніка малювала фізичні формули на піску, а я намагалася зрозуміти хоч щось з них. Казала Дмитру довжину і ширину дошок, показувала, куди їх треба причіпляти. Після зробленої Дмитром роботи – замінила його. Закрила всі дірки, створила, хоча й дерев'яний, але двигун. Облаштувала каюту для нас і окрему – для драконів. Ніка зайнялася прикрашанням корабля.
- Ну, як? – запитала я у Андрія.
- Мені подобається. – відповів він. – Піду покличу головного Ревізора.
За мить з'явилася Руслана. Вона шоковано роздивлялася корабель, аж поки не видавила:
- Неперевершено!
«Фух!» видихнула я в душі. «Вгодили!».
- Але я не попливу. – продовжила вона.
- ЩО????? – крикнули всі в один голос.
- Я боюся води… - винувато опустила очі моя сестра.
- Теж мені проблема! Сидітимеш в каюті. – сказав Дмитро.
- З драконами? – запитала Руслана.
- Вони не кусаються. – заспокоїв її Андрій. – Якщо ти не помітила.
Руслана вагалася занадто довго. Мої нерви не безкінечні, і вона повинна про це знати. Та Вероніка заспокоїла її, пояснюючи необхідність пливти тим, що так ми швидше повернемося додому. Хоча я, якщо чесно, залишилася б тут ще.