Шукали ми недовго. Оминувши декілька гадюк і одну анаконду, нам довелося ще й крізь лісні зарослі продиратися. Але то було варте знайденого. Відсунувши черговий здоровенний листок дикої папороті, ми побачили велетенську будівлю з сотнями різних віконець на ній. Стовбур дикого винограду майже повністю закрив стіни бібліотеки, тому ми ледве знайшли до неї вхід. Я провела рукою по рослині, і товстезний стовбур повільно почав злазити зі стін. Перед нами відкрилися високі дерев'яні двері з вирізьбленими узорами у вигляді чотирьох знаків стихій: вогонь, вода, повітря, земля. Микита смикнув за ручки, але двері були зачинені.
- Може нам слід об'єднати свої сили? – запитала Руслана. – Тут вирізьблено чотири стихії.
- Не треба. – заперечила я. – Тут і мене вистачить.
Я взялася за ручку. Вирізьблені візерунки одразу ж засвітилися. Вогонь – червоним, вода – синім, земля – зеленим, повітря – білим. Потягнула за ручки – двері легко відчинилися, запрошуючи нас до себе.
- Неймовірно… - зітхала Вероніка, роздивляючись книги на височенних полицях.
- Звідки тут взялося стільки книг? – дивувалася Руслана.
- Може, тут хтось жив? – висунув свою теорію Андрій.
- А, може, й досі живе. – сказав Дімка. – Дивіться.
Ми перевели погляд на четверо дверей, розміщені рядочком. На перших зліва було вирізьблено закручену спіраль – знак вітру; на других – іскру – знак вогню; потім – краплю води; на крайніх справа – кленовий листок.
- Думаю, кожному з нас потрібно зайти до дверей своєї стихії. – сказав Микита.
- Можливо, там ви знайдете своїх бабусь. – промовив Андрій.
- А ми з Андрієм і Веронікою поки що пошукаємо потрібну книгу з заклинанням. – запропонувала я.
- Ну що ж… Тоді я пішла. – сказала Руслана і відчинила двері зі знаком іскри. – Не поминайте лихом.
Так само вчинили і Микита, і Маргарита, і Дімка. А поки вони шукатимуть своїх бабусь, ми приступили до пошуків потрібної книги. А це виявилось не так просто.
- Їх тут тисячі! – вигукнула Вероніка. – Як вона хоч виглядає?
- Якби ж я знала! – відповіла їй я. – Бабуся лише сказала, що треба бути обережною. Відкривши не ту книгу, я можу втратити когось дорого для мене…
- Капець! Відкриєш не ту книгу і вб'єш когось… Я припиняю читання книг. – вирішив Андрій.
- Повезло, що дракони помандрували разом зі своїми господарями. Тільки їх тут бракувало! – сказала Вероніка.
- Та тут за цими шибениками слідкувати треба! – сказала я. – Німбл, злізь з полиці! Ще шафу перекинеш!
Німбл слухняно зіскочила з запиленої полиці й продовжила пошуки. Хоча, я сумніваюся, що вона знає, що треба шукати.
- Що ти хоч шукаєш? – запитала я у неї. «Як, «що»? – відповіла вона мені. – «Книгу з закляттям перенесення в інший вимір. Думаєш, я така тупенька? Помиляєшся!».
- Ну шукай, шукай… - заспокоїла її я.
- Здається, я щось знайшов. – крикнув Андрій з глибини залу. – Тільки це не те, що ми шукаємо…
- Все одно, цікаво. Показуй. – сказала Вероніка. Андрій зліз з дерев'яної драбини, підставленої до книжкових полиць і віддав мені книгу.
- «Історія Норманів». – прочитала я назву книги. – Історія моєї родини?
- Напевно. Твоє прізвище Норман. Може ти хочеш дізнатися щось нове про свою сім'ю?
- Але так ми не встигнемо знайти книгу заклять. – заперечила я. – Та й що тут може бути цікавого?
Раптом я згадала, що знаю не все. Чому мій дідусь не хотів весілля своєї доньки? Адже справа не в тому, що мій батько – людина, а не русалка. Може таки варто відкрити цю книгу?
- Давайте так. Ви продовжуйте шукати, а я швиденько продивлюся цю книгу й приєднаюся. Гаразд? – запропонувала я.
- Ок. – погодилися Андрій з Веронікою.

Почалася історія з такого абзацу:
«Якщо ви думаєте, що сім'я Норманів якимось чином пов'язана з мультиками компанії Disney, ви помиляєтеся. Насправді всі продукти цієї телекомпанії були створені на основі реальних історій і реальних людей. Розповідати про звичайні сім'ї не стане ніхто. Тому розробники переробили більшу частину того, що відбувалося з героями. Наприклад, за мультфільмом «Русалонька», у Аріель народилася донька Мелоді. А насправді сама пані Аріелла навіть живе не в тих часах. І її чоловіка звати інакше…»
Потім мова ішла про моїх бабусь. Я пропустила цю частину, бо знаю про них все. Потім прийшла черга до одруження Морського Короля на моїй бабусі й народження Аріелли. Минувши декілька абзаців я натрапила на прізвище Норман і почала читати уважно.
«...Аріелла закохалася в земного чоловіка Макса Нормана. Але її батько не міг допустити цього весілля. З давніх давен родина Норманів знищувала русалок. В тому числі й батьків Морського Короля. Міледі Уляна Норман була не проти шлюбу, адже вона і її син припинили масове знищення підводного народу. Та Морський Король  не знав про це, й не міг забути безжального вбивства своїх батьків…»
- Як все складно… - пробубніла я собі під носа.
- Що ти кажеш? – запитав мене Андрій.
- Та нічого. Кажу, що пора приєднуватися до пошуків. – відповіла я й закрила книгу.
Я обійшла всі полиці, але так нічого й не знайшла. Раптом мені в очі кинулась маленька чорна книжечка з надписом «Книга заклять».
- Ось! І як я її одразу не помітила? – сказала я і взяла книгу в руки. Мій амулет одразу ж засвітився. Але чомусь чорним світлом.
- Може це не та книга? – засумнівалася Вероніка. – Твій амулет дарма б так не світився.
- Пам'ятаєш слова твоєї бабусі? Не варто ризикувати. – сказав Андрій.
- Так… Мабуть, ви таки праві. – сказала я і простягнула руку до полиці, щоб поставити книгу. Несподівано на мене наштовхнулася Німбл. Я випустила книгу з рук, вона впала на підлогу і  відкрилася.  Німбл одразу ж рвонула подалі від неї, але марно. З книги зненацька почало надходити таке ж чорне сяйво, як і від мого амулета. Навколо моєї підопічної з'явилися чорні вогники, які постійно кружляли навколо неї.
- Треба закрити книгу! – крикнула я і прийнялася робити це. І що ж ви думаєте. Нічого подібного! Цей клятий шматок паперу навіть не думав закриватися! «Занадто пізно, - сказала Німбл. – прощавай, Ніко». І все зупинилося. Амулет припинив світитися, книга знову стала звичайною, а Німбл… зникла.
- Тільки не це! – крикнула я. -  Куди вона могла подітися? Можливо, з нею ще все добре?
Андрій подивився на мене сумними очима і заперечно кивнув. Вероніка зробила так само.
- Це закляття… якщо хтось потрапив під його дію… Коротше, Німбл померла. – видавила Ніка.
- Якщо бути точним, то… загинула. – виправив її Андрій.
«Як?!?! Чому?!??! ЗА ЩО?!?!?» - кричала я у своїй голові. На моїх очах з'явилися сльози. Я занадто сильно полюбила Німбл, щоб так швидко з нею попрощатися. Бабуся ж попереджала… Ну чому я взагалі взяла в руки ту книгу? Я мовчки опустилася на підлогу й почала плакати. Закрила обличчя долонями і ридала. Андрій дав Ніці якийсь знак і вони залишили мене на одинці. «І після цього я ще повинна проказати якесь закляття?!?!, - думала я. - Та мене не вистачить навіть на те, щоб піднятися на ноги!». Відкрила очі й побачила Айса з Кайндом. Вони помітили, що я їх бачу і вирішили підійти ближче. Маленькі дракончики сіли біля мене і поклали голови мені на коліна.
- Тільки ви мене розумієте… - ридаючи промовила я. – Що мені тепер робити, га?
Кайнд потерся голівкою по моїй руці, прохаючи погладити його. Я провела рукою по його твердій шкірі. Кайнд задоволено ревнув і зручніше примостився. Айс підняв свої блакитні як небо очі й сумно подивився на мене.