Після пригод у п'ятьох вежах, вже ніщо не зможе мене здивувати. Ну, хіба що те, що Дмитро зробить домашню без ГДЗ… Коли всі мої однокласники, на чолі з Оленою Громовою, повернулися, я вирішила розповісти їм все, як є. Я зібрала Руслану, Маргариту, Микита, Олену Дмитрівну і Дмитра біля моєї палатки. Андрій приєднався як очевидець подій. Мій рідненький братик Дімка знову почав чіплятися до мене, тому я почала з розповіді про моїх братів і сестер. Після пережитого шоку, Дімка не став слухати далі. Він пішов до своєї палатки, аби нормально сприйняти інформацію. Дізнавшись, що я є їхньою сестрою, Руслана, Микита і Маргарита міцно обняли мене, а Олена, яка являється мені тіткою, сказала:
- На чотири племінники більше!
Потім наш клас дізнався, що скоро по нас приїде шкільний автобус, і ми будемо повертатися додому. Так як Ілля є кращим другом Руслани, вона, замість того, щоб складати свої речі, вирішила спочатку розповісти всю історію йому. Якою була його реакція, я не знаю. Але впевнена: над чимось вони точно посміються. Зібравши палатку і всі свої речі докупи, я приєдналась до Андрія, у якого ніяк не виходило загасити вогонь. Я сказала:
- З цим впорається Маргарита. Ходімо, краще подивимося на озеро. Ми єдині, хто не бачив його за цю поїздку.
Андрій трохи подумав, але все ж погодився. Так, як речі ми вже зібрали, можна трохи й прогулятися.
Йти довелося недовго. Пройшовши декілька метрів крізь алею дубів, ми дібралися до невеличкого озера, на якому готувались до довгої подорожі в теплі краї, білосніжні лебеді. Раніше я бачила цих птахів лише у зоопарку (і то, один єдиний раз).
- Які ж вони гарні… - сказала я, коли ми підійшли до берега. Лебеді побачили нас, але не злякалися. Вони уважно спостерігали за нашими рухами, і про щось тихо говорили. Зненацька я згадала про свою силу. Стояти на березі, звісно, добре, але сидіти було б краще. Я направила на землю свою руку, і уявила довгу лаву з довгих товстих ліан. З заплющеними очима це виявилось легше. Бо уявляти картину, або предмет, дивлячись на щось, буває просто неможливо. Коли я розплющила очі, то побачила таку ж лаву, як і уявляла. На ній почали розпускатися маленькі листочки, які одразу ж опадали на землю. Осінь…
Ми з Андрієм зручно вмостилися на лаві, і спостерігали за лебедями. Вони то злітали, то знову опускались на воду. Одні просто плавали, а інші шукали поживу. Потім вся зграя почала групуватися. Я зрозуміла, чому. Вони налаштовуються на політ. І я виявилась правою. Один з лебедів (очевидно, ватажок) голосно крикнув, і злетів. За ним піднялись інші. Так вони утворили довгий ключ, що направлявся в далекі теплі краї, подалі від холоду.
Коли вся зграя заховалася за верхівками дерев, Андрій встав з лави і сказав:
- Дивись.
Він навприсядки простягнув руку до води, і ледь торкнувся поверхні. Одразу ж від його руки почав розповсюджуватися лід. Озеро поступово замерзало, під впливом Андрієвої сили. Коли весь водяний простір став твердим і холодним, хлопець простягнув до мене руку. Я поклала на неї свою, хоча не дуже розуміла, що зараз відбуватиметься. Андрій повів мене за собою на лід.
- Ти хочеш, щоб я покаталася на ковзанах? – запитала його я.
- Так, хочу. – відповів він.
- Але де я візьму їх?
Андрій направив свою руку на мої ноги. Мої кеди за одну секунду перетворились на білосніжні ковзани. Я не могла нічого сказати від подиву. Як? Як моє взуття перетворилося на зовсім інше? Не довго думаючи, хлопець зробив так само зі своїми кросівками, і потягнув мене за собою.
- Але ж я не вмію кататися! – крикнула я. Не вистачало б іще моєї інвалідності.
Андрій наче не почув мене. Він просто тримав мене за руку доти, доки ми доїхали до середини озера. Потім він зупинився, і уважно подивився мені у вічі.
- Хочеш навчитися? – запитав він мене.
Я трохи подумала. Може не треба? Але, якщо випадає такий шанс…
- Хочу. – відповіла йому я. – Але якщо ти весь час мене триматимеш.
- Я тебе і так не відпущу. – сказав Андрій, і взяв мою другу руку. Ми почали кружляти на місці. Разом з Андрієм це виявилось набагато простіше, аніж з мамою на катку. Він весь час підтримував мене, старався не дати мені впасти. Коли кружляти стало простіше для мене, він відпустив мою праву руку, і обвів мене навколо себе. Було таке відчуття, наче ми танцюємо вальс. Так повторювалось декілька разів, аж доки я сама не проїхалась навколо нього.
Тоді Андрій від'їхав від мене на декілька метрів, і дав знак, аби я сама дібралась до нього. Ну… В мене вийшло. Майже… Мені залишалось проїхати всього два метри, як я ненароком посковзнулась і ледь не впала. Андрій підхопив мене за талію, і на ходу ледь не впав разом зі мною. Трохи віддихавшись від цієї несподіванки, Андрій сказав:
- Якщо ти постійно будеш падати, ми до завтра не доживемо.
Я посміхнулась, хоча чудово знала, що Андрій не зробить цього у відповідь. Він ніколи не посміхається. Може, не вміє…
Потім він взяв мене за руку, і ми разом благополучно дібрались до берега. Коли я ступила на землю, ковзани одразу ж зникли, а на їх місце знову прийшли старі-добрі кеди. Андрій не відпустив мою руку. Він подивився спочатку на мене, а потім на озеро. Хлопець простягнув руку до нього, і почав щось робити з льоду. Лише через декілька хвилин я зрозуміла, яким був його задум. На льоду постала прозора статуя, яка була у вигляді мене. Я (тобто, статуя) каталась на ковзанах, і тримала в руках стрічку, що під час руху утворювала сердечко. Цей витвір мистецтва був таким гарним, що я не могла відірвати від нього очей. Андрій відпустив мою руку, і сказав:
- Ну як?
- Це…найдивовижніше, що я бачила в своєму житті… Ця статуя, мабуть, найгарніша з усього…
- Найгарніша з усього – це ти. – сказав Андрій. – А ця статуя всього лише досконала копія.

Я відчула, як мої щоки почервоніли. Таких слів мені ще ніхто не говорив. Коли Андрій сказав це, я раптом згадала слова своєї бабусі: «…Він в тебе закоханий, а ти цього не помічаєш. Будь уважнішою до нього…». То, може, це правда? Я вирішила не забивати собі голову всілякими дрібницями.
- Пора повертатися. Наші, напевно, вже шукають нас. – сказала я.
- Почекай. Мені треба ще дещо зробити… - промовив Андрій, і направив руки на озеро. Лід одразу ж почав танути, і озеро, що донедавна було замороженим, знову стало колишнім.
- Ти права. Пора повертатися. – сказав він, навіть не давши мені оговтатися. Він, що, може розморожувати лід???
Швидко дійшовши до табору, ми пояснили Олені, що ходили дивитися на озеро. Вона не стала нас сварити, а просто попередила, що це був останній раз, коли ми йдемо кудись без дозволу чи попередження. Дімон, який все ще не вірив, що являється моїм братом, промовчав. Йому бракувало слів, аби висловити своє горе щодо цього. Він підійшов до Андрія, і сказав:
- Як же тобі пощастило, братан… Ох, як пощастило…