У багатьох мовах слово «оракул» має два значення: святилище, до якого звертались за пророцтвом, і саме пророцтво. Головним богом-віщуном у Греції вважався Аполлон, потім - Зевс (Аполлон, втім, сприймався як свого роду «намісник Зевса на землі», який сповіщав у своїх святилищах його волю). Основною метою тих, хто викликає духа, було не взнати майбутнє, а отримати пояснення з приводу теперішнього чи минулого. Причому питання оракулу завжди формулювались так, щоб знизити ймовірність помилки і непорозуміння. До прикладу, грецький історик Ксенофонт питав у Дельфій­ьского оракула не про те, чи приєднатися йому до походу царевича Кіра, а про те, яким богам принести жертву, щоб похід пройшов благополучно.

Найдавнішим грецьким оракулом була Додона, святилище Зевса в Епірі. Згідно з античною традицією, місцеві жерці інтерпретували шелест листя священного дуба Зевса - як саме, не повідомляється. Існували оракули, які засновані на принципі т.зв. інкубації, коли той, хто викликає духа, проводив певний час у святилищі в стані сну, чи напівнепритомості, чи транса; уві сні його відвідувало видіння, яке потім йому допомагали витлумачити жерці. Але здебільшого пророцтва здійснювались засобом т.зв. натхненної дивінації, коли жрець чи жриця виступали як медіуми, вустами яких говорило божество.

Саме так провіщав найвідоміший зі всіх грецьких оракулів - піфо (чи піфія) у святилищі Аполлона в Дельфах. Ні про один оракул не відомо так багато - і в той ж час ні про один не ведеться стільки суперечок, як про цей храм на схилі гори Парнас біля Кастальського джерела.

Згідно із дельфійським міфом, назва «піфо» походить від імені вбитого у цьому місці Аполлоном дракона Піфона: тіло дракона бог кинув гнити (pytho) на тому самому місці, де було споруджено храм. Що стосується назви Дельфи, міф каже, що Аполлон, перетворившись у дельфіна (delphis), з'явився якимось критянам, що пливли на кораблі, і зробив їх жерцями у своєму святилищі.

Основний жрецький персонал Дельф складався із жерців, що походили від тих самих критян, їх п'яти помічників та самої віщунки піфії. Це була жінка місцевого походження, із простої родини, яка після прийняття жрецького сану залишалась у храмі пожиттєво, дотримуючись обітниці безшлюбності. На початку піфія віщувала лише раз на рік, але зі зростанням популярності святилища стала робити це кожен місяць, завжди сьомого числа, оскільки цей день вважався священним днем Аполлона. Вмившись у Кастальському джерелі, піфія заходила до внутрішньої закритої частини храму (адітон), сідала на триногу (велику напівкруглу закриту чашу на високій триногій підставці) і, мабуть, впадала у транс. У цей момент в неї «вселявся» бог Аполлон і віщував її вустами. Про природу цього трансу досі ведуться суперечки: одні дослідники вважають, що транс був викликаний якоюсь реальною наркотичною чи отруйною субстанцією (до прикладу, невеликою кількістю синильної кислоти, яка містилась у лавровому листі, яке вона нібито жувала), інші, навпаки, вважають, що екстатичний стан піфії був у чистому вигляді автогенним. До недавнього часу вчені скептично відносились до повідомлень античних авторів про те, що піфія дихала певними парами, які підіймались із тріщини в скелі, яка розташована під адітоном, але нещодавні археологічні розкопки підтвердили, що адітон знаходився над ущелиною, з якої підіймались пари газу етилену, яким володіє сильною наркотичною дією.

Найчастіше до Дельфійського оракула звертались не приватні особи, а міста - здебільшого з питань, які пов'язані із встановленням культу та із заснуванням колоній. Імовірно, розквіт Дельфійського святилища у VIII ст. пов'язаний саме із грецькою колонізацією - жодна колонія не засновувалась без звернення до Дельф, і Аполлон вважався богом-покровителем колоністів.