Драматичний жанр, у якому хор складається із сатирів, міфологічних персонажів зі свити Діоніса. У трагічних змаганнях, які проходили під час Діонісій, кожен трагік представляв три трагедії, котрі завершувались короткою і веселою сатировою п'єсою.
Костюм сатирів складався із масок, коротких штанів, невеликих фалосів та конячих хвостів. Сюжет для сатирових п'єс брався із відомих міфів - що зближувало сатирову драму із трагедією. У той же час хор із сатирів, слуг Діоніса, перетворював театральну виставу у святкове торжество на честь цього бога.
Аристотель вважав, що спочатку в Афінах був лише один протожанр сатирової драми, на основі якого розвинулась трагедія. При цьому із вистави зникли елементи комічного та діонісійського. Глядачі, незадоволені такою еволюцією, стали кричати: «Ніякого відношення до Діоніса [це не має]», - і трагікам довелось відродити сатирову драму, але тепер вже у якості нового окремого жанру.
Єдина сатирова драма, що дійшла до нас повністю, - «Кіклоп» Евріпіда. У ній сатири та їхній батько Сілен потрапляють у рабство до циклопа Поліфема і, щоб звільнитися, допомагають Одіссеєві осліпити його. На початку ХХ ст. у Єгипті було знайдено папірусні фрагменти ще однієї сатирової драми - «Слідопити» Софокла. У «Слідопитах» Аполлон обіцяє сатирам, що звільнить їх з рабства, якщо вони знайдуть і повернуть йому корів, які були вкрадені маленьким Гермесом. Вирушивши за слідами коров'ячих копит, сатири знаходять печеру, в якій ховається Гермес з отарою. Мотив звільнення зближує сатирову драму з культом Діоніса: Діоніс - бог вина, який дає своїм шанувальникам фізичну й психологічну свободу.
Діоніс і сатир
Розпис червонофігурного глечика.
Аттика, приблизно 430–420 рр. до н.е.
