Once upon a time не встиг Казкар ступити в коло, кинуте затишним вогнищем, як його відразу ж оточили півдюжини арбалетів. Хлопець знав, що це таке, завдяки своїй подрузі, маленькій художниці. Розумієте, той світ – фахівець по знаряддях вбивства.

Отже, Казкар опинився в кільці арбалетів. Десь на галявині посеред засніженого лісу. Цікава перспектива.

Його оточили високі, на півголови вищі за нього самого, хлопці одягнені у світло-сірі обтислі уніформи. Одні кучеряві, інші прямоволосі. З довгим волоссям. Або коротко підстрижені. Кольори шкіри варіювалися від золотисто-жовтого й зеленого до чорного.

Але всі, як один, з довгими загостреними вухами, стирчачими з-під великої нижньої губи іклами та величезними темними очами.

Найздоровіший, зеленошкірий блондин з десятком кісок до плечей, опустив свій арбалет та підняв руку. Його товариші одразу опустили зброю.

Глибокий, мелодійний голос долинув від багаття.

– Ти ще що за чудище таке недолуге? Ворожий емісар? Вуха заважають?

Казкар перевів очі на говорившого. Точніше, говорившу.

Біля вогнища сиділа видна, м'язиста панянка.

З червоною шкірою, що виблискувала у світлі багаття. Пухкими вустами, з-під яких стирчали мініатюрні ікла. Десятками чорних кісок, що змійками спускалися до самої землі. І глибокими темними очами, під поглядом яких хотілося покаятися у всіх гіпотетичних злочинах.

Уніформа пані була стягнута до пояса, відкриваючи топ, який скоріш мав декоративний характер, більше підкреслюючи груди, ніж приховуючи. Плаский живіт був наполовину обмотаний бинтами, на яких проступала звичайна червона кров.

– Чому раптом вуха?

– Тому що ми їх колекціонуємо.

Для наочності панянка помахала вухом, яке ретельно покривала якимось розчином.

Потім махнула вільною рукою арбалетникам, мабуть, подаючи сигнал пропустити. Ті розступилися, дозволяючи Казкарю побачити невеликий табір, по якому снували такі ж м'язисті та ікласті хлопці з дівчатами – ходячі мрії будь-якого фітнес-клубу.

– Я задовольнила твою цікавість? А тепер дай відповідь на моє запитання.

Казкар спокійно підійшов ближче до вогнища, з цікавістю розглядаючи пані з вухом. Судячи з усього, керманичку.

Сів.

– Ну, я взагалі-то ніяке не чудище недолуге. А навіть дуже долугий Казкар.

Керманичка глузливо підняла брову й посміхнулася куточком губ. В очах, однак, посмішкою й не мигнуло.

– Ось як. А які ж казки ти пишеш?

– Не пишу. Я мандрую світами, а потім розповідаю про побачене тим, хто хоче слухати. Вони й назвали мене Казкарем, хоча в жодній з моїх розповідей немає нічого вигаданого.

Керманичка ще раз подивилася на Казкаря, цього разу з цікавістю. Тут до неї підбігла дівчина, блідошкіра білявочка, витонченіша та мініатюрна за інших. Навіть ікла були майже непомітні.

У руках дівчина тримала чисті бинти.

Керманичка насупилася, та хутко зникла.

– Що ж, й про наш світ ти розповіси комусь? А цей хтось подумає, що ми казка?

Казкар пирхнув та окинув зором керманичку, починаючи з її довгих м'язистих ніг й закінчуючи гострими вухами, всіяними сережками-кільцями.

– Ну хіба шо я скажу, що ти рятувала принца з високої вежі й от цими самими своїми м'язистими рученьками задушила дракона, ударом по голові загнала злу відьму під землю та добрячим стусаном ноги зруйнувала тую вежу.

Очі керманички вирячилися, вона раптом хрюкнула та зайшлася гучним сміхом.

Всі, хто швендяв по галявині, завмерли, вражені. З лісу вискочили або просто визирнули кілька воїнів в уніформах, з шоломами й масками такого ж світло-сірого кольору.

Кинувши спантеличені погляди на керманичку та Казкаря, вони махнули руками та продовжили займатися власними справами.

Керманичка вільною рукою поплескала Казкаря по плечу, ледь не відправивши його пикою у багаття.

Від сміху у неї виступило ще більше крові, але вона навіть не здригнулася.

– А ти смішний, долугий Казкарю. Вмієш робити хороші компліменти, загорнуті в саркастичну обгортку. Якби ти був ворогом, навіть боягузливим, твоє вухо зайняло б гідне місце у моїй колекції.

Казкар вирішив, що таким чином панянка повернула комплімент.

– Тобто ти береш тільки вуха тих, хто б'ється не боягузливо?

– Ми беремо вуха усіх ворогів. Але колекціонуємо виключно й тільки найкращі. Решта гідні лише того, щоб лежати поруч з трупами своїх господарів. От це ось вухо, яке я завершую покривати еліксиром консервації, належить найгіднішому – саме він залишив мені рану на животі, яка в майбутньому стане прекрасним шрамом.

Керманичка обережно вказала на свої закривавлені бинти. Тільки тепер Казкар помітив, що весь тулуб панянки був покритий великими та маленькими шрамами. Деякі ще не повністю зарубцювалися.

...

Казкар опинився у типовому населеному світі. Земля, вода й небо кишіли життям. Повсемісна рослинність, зміна пір року. Навіть сонце та луна з'являються на небі в призначений час.

І один розумний вид. Умовно розумний, бо, як й усілякий сапієнс, нестримно прагне винищити собі подібних. Простіше кажучи, починає війни через незрозумілі мотиви.

Місцеві жителі відрізнялися один від одного кольором волосся та шкіри. Хоча мали однаково довгі вуха, великі очі, ікла й здорову статуру. Однак фізичні відмінності ніяк їх не розділяли.

Інша справа – релігія і мова. Іноді вони ставали основою державного ладу. Релігія і мова часом перетворювалися на культи, через які навіть починалися війни.

Казкар опинився на кордоні двох країн.

В одній визнавалися всі мови і релігії, без дискримінації. Тут взагалі, не звертали особливої уваги на такі дрібниці.

Інша культивувала протягом багатьох поколінь «єдино правильні» релігію і мову, намагаючись втягнути сусідів у свою ідеологію. З деякими періодично вдавалося.

Але сусідка, яка визнавала всі релігії і мови, постійно виривалася з рук. Дуже вже ж люто та виривалася. Свободу любила.

І ось війна між ними почалася знову.

Волелюбна країна давала відсіч, але бої були важкими. Ідеологічна країна засмоктала занадто багато слабших сусідів й розпухла, як абсцес. І не втомлювалася посилати тисячі вбивць в надії масою задавити волелюбну країну.

...

– Тому є такі, як ми – кошмар й втілення жаху. Бліді вершники. Ми влаштовуємо засідки, підкрадаємося вночі, розставляємо пастки. Наша мета – знищити. Ми відрізаємо вуха та залишаємо біля тіл, щоб всі знали, хто там був. Наш ворог спить у пів ока й прокидається в холодному поту, очікуючи побачити над собою Блідого вершника.

Керманичка говорила, задумливо вдивляючись у вогонь. Іскри та лють танцювали у великих темних очах.

Казкар зрозумів, що дуже не хотів би бути її ворогом.

– Чому «Бліді вершники»?

Панянка кліпнула очима, вириваючись із задуми. Подивилася на хлопця, тепло посміхнулася.

– Це з легенд їх власної релігії. Тої, що стала основою ідеології. Персонаж, який символізує смерть.

– Гадаєш, страх допоможе захистити свободу?

– Вони прийшли в нашу країну, щоб сіяти терор й руйнування. Для них не існує заборонених дій або неприпустимих цілей. Вони не цураються низьких прийомів. Ці боягузи з радістю громили та руйнували міста з жінками, дітьми й старими. Ти коли-небудь бачив дитину, якій зв'язали руки за спиною та розстріляли з арбалета? А може, зґвалтовану до смерті дівчинку-підлітка? Ні? А як що до обдертої домашньої собаки, від якої одні тільки лапи з підстриженими кігтями лишилися? Також ні? А я бачила. Тому пішла не просто воювати, а сіяти в їхніх темних серцях такий самий страх, який вони пожинали в тих містах.

– Значить, ти мстишся таким чином?

– Хм, мабуть, мщуся. Чому ні? У мене немає родичів, які могли б постраждати від цієї війни, але побачені знущання сповнили мене ненавистю. Втім, ненависть зникла. Я просто знаю, що і як робити, щоб такі містечка більше не з'являлися в моїй країні.

Казкар задумливо почухав носа, намагаючись розібратися у своїх почуттях. Здавалося б, треба сказати щось миролюбне, проголошуючи повагу до життя. Але хлопець не міг. Це була б помпезна брехня випещеного розумника, який уникнув страждань.

І наш Казкар не такий.

– Я розумію й схвалюю помсту. Але цей жах, який ти й твоя команда посіяли в серцях ворога, буде передаватися у них з покоління в покоління. І одного разу вони знову прийдуть, щоб помститися нащадкам твоїм за діла рук твоїх.

– Правильно, прийдуть. Так до нас прийшли, включаючи, щоб помститися за те, як давали відсіч та визволялися наші предки. Це наче циклічне коло, з якого немає виходу. Ну, не стирати ж їхню країну вщент, правда? Залишається сподіватися, що наші нащадки зможуть дати відсіч. Важливо, щоб у них був шанс бути вільними.

Навколо вогнища зібралося близько десятка воїнів. Чоловіків та жінок. З різним волоссям, кольором шкіри. Зачісками та прикрасами. Але однаково сумними очима, в яких мерехтіли іскри люті.

Керманичка подивилася на них й звернулася до нашого Кавового бога.

– Ну що, долугий Казкарю, чи хороша моя казка? Розповіси її комусь?

Хлопець сумно посміхнувся.

– Обов'язково розповім. Одній моїй подрузі, маленькій художниці. Гадаю, вона тебе зрозуміє й моцно схвалить. Але додасть, що їй було б лячно піти по твоїх стопах – що б це не означало. Мабуть, це слово значить страх, хоча знаючи це дівчиско, ніколи б не повірив, що вона чогось боїться.

Керманичка ще раз хлопнула Казкаря по плечу, цього разу обережно.

– Ми всі чогось боїмося. Важливо те, чи зможемо ми щось зробити попри страх. А тепер настав час вечері, розмовами ще ніхто не наїдався.

Казкар підбадьорився.

– Обов’язково. Й кави поп'ємо. Чи знаєте ви, що таке кава?

Немов у відповідь на запитання, з-за спини Казкаря вийшов давешній білявий велетень з косичками до плечей. У своїх могутніх руках він тримав півдюжини великих джезв, а в зубах ніс мішечок, який виразно та спокусливо пахнув свіжообсмаженими кавовими зернами найвищої якості.