Once upon a time на одній з двох впізнаваних білих куль набережної навпочіпки сиділа колоритна панянка.

У білих шкіряних штанях та короткому топі такого ж кольору, що ледь прикрив пласкі груди.

З білими візерунчастими татуюваннями, ледь помітними на білосніжній шкірі. Татуювання зміїлися від зап'ястків рук з довгими кігтями кольору сталі. По передпліччях, плечах та шиї. Забиралися на обличчя невизначеного віку. Якби хтось міг бачити цю панянку, то, не вагаючись, назвав би її підлітком, а наступної хвилини – дуже старою жінкою. Можливо, причина в повністю чорних очах без білків. А може тому, що віку для неї не існувало.

Волосся панянки виявилися того чудового сталевого кольору, який буває у натуральних брюнеток, чиї локони з віком абсолютно втрачають свою чорноту. Але не здобувають білизну. Це сталеве волосся легкими хвилями спадало по худорлявій спині. Огортало білу кулю, яка сьогодні грала роль підставки. Спускалося сходами й падало прямо на пісок – легкі та важкі водночас, кучері тихо дзвеніли від неіснуючого вітру.

Босі ноги панянки, не менш пазуристі, ніж руки, немов причавили білосніжну поверхню кулі. Втім, це була лише її надмірно важка тінь.

Панянка з кривою усмішкою спостерігала за красивим кудлатим хлопцем.

Куртка космічного кольору, підбита білим хутром, та мартінси з рухомими картинами Босха легко підказали б нам, за ким саме стежила ця панянка.

Але Казкар пані не помічав.

Так багато хто старанно не помічає свою так звану темну сторону – потаємну частину, яка чомусь лякає, хоча це такий же клаптик вітражу особистості, як, наприклад, шкідливі звички або ритуал вмивання вранці. Якщо пригадати, Казкар взагалі заперечував існування цієї панянки. Так божевільний близнюк заперечує реальність другого лише тому, що божевілля того суперечить його власному.

Панянку це завжди смішило, але не турбувало.

Все-таки Казкар одного разу знайшов у собі сміливість зазирнути в очі Війні. Можливо, одного разу, через багато-багато років, у нього знайдеться трохи сміливості десь всередині, щоб повернутися і до неї. Як не крути, а у Казкаря все одно не буде нікого ближче, скільки б друзів він собі не знаходив.

Однак варто визнати, що панянка для нього таки не існувала.

Для того, щоб усвідомити її реальність, потрібно мати по-справжньому фізичне тіло, з яким хоч і шкода, але доведеться розлучитися.

Казкареві такого задоволення не світить. Незважаючи на фізичні речі, які йому дарують все ті ж друзі з різних світів. Та настільки, що хлопець поступово набуває справжнього багажу, який прив'язує його до різних куточків всесвіту.

Навіть Зима, близька подруга та, частково, конкурентка панянки не може розповісти про неї Казкарю. Хоча приводила його у світ щасливчиків, які застигли на порозі. Тих, кому не довелося довго і нудно бути водимими самою панянкою. Стрибати з одного життя в інше у пошуках себе. Тих, кому все дісталося від добродушної блондинки просто так.

Тим часом хлопець потоптав улюблену набережну та зник, залишивши по собі легкий вітерець, непомітний для людського ока чи тіла.

Ну й гаразд.

У панянки все одно попереду багато роботи.

Це Казкар може дозволити собі блукати світами без діла, милуватися прекрасними краєвидами, слухати та розважатися. А їй потрібно робити дещо важливе.

Зараз, наприклад, треба забрати того, хто набрид до печінок усім місцевим. У панянки була лише одна нерозв'язна проблема. Який саме куточок всесвіту слід визначити як найбільш негостинний? Занадто багатий вибір, який все ж таки потрібно зробити.

...

Вхідні двері дивовижної кав'ярні по-дружньому рипнули.

Райдужний дракон не готував новий десерт, всупереч звичаю.

Хлопець лежав на власній барній стійці, висіченій з прозорого, сяючого внутрішнім світлом каменю. Навіть не спромігся зняти потерті бірюзові кеди.

Казкар зупинився, спантеличений.

Раніше він не помічав свого друга у взутті. Чесно кажучи, Казкар зовсім не пам'ятав – дракон ходив босоніж чи взутий? Це після розставання зі своєю драконовою суттю власник кав'ярні став дещо, скажімо так, більш матеріальним.

– Чому це ти валяєшся, ще й на стійці та у взутті? Невже приготував всі тістечка, які тільки можливо і тепер гадаєш, на що нове перетворити цей затишний барліг?

Дракон закинув одну ногу на іншу, склав руки під головою та продовжив милуватися темною опівнічною стелею.

– Не приготував. І нічого не вигадую. Уяви, мені ліньки! Чи можеш ти в це повірити? Мені ліньки що-небудь робити.

Казкар обійшов стійку та почав самостійно готувати собі каву.

Що можна сказати.

Якщо найактивніша істота у всесвіті раптом зволить лінуватися, то хто він такий, щоб протестувати?

– Сьогодні дивний день, мій друже дракон. Ти став ледачим, чого ніколи не бувало. А в мене таке відчуття, наче хтось ходить слідом. Крок за кроком і іноді, заради сміху, дихає в потилицю. Але коли я обертаюся, там нікого немає. Як думаєш, у таких, як ми, може розвинутися параноя?

Дракон одночасно повернув голову, насупився і стиснув губи. Очі з райдужними зіницями уважно розглядали Казкаря. Через мить дракон похитав головою.

Казкар кивнув та потягнувся до кавомолки.