Once upon a time Казкар опинився в епіцентрі вибуху. Принаймні, хлопець так спочатку подумав. Як з'ясувалося, наш Кавовий бог був дуже близьким до істини.

Навколо Казкаря вирувало світло, вогонь та, чомусь, промінчики темряви.

Поступово сяйво згасло й перед юнаком з'явилися дві постаті.

Одна невисока, схожа на жіночу. З коротким вогнецем рудого волосся, що постійно злітає вгору – як вогник над запашною свічкою.

Друга вочевидь чоловіча. Висока, широкоплеча. Коротке світле волосся в'ється навколо красивого обличчя з неохайною щетиною. І чорні очі пильно розглядають Казкаря.

Дівчина також звернула увагу на несподіване явище.

– Він вижив, чи що?

Низький, хрипкий голос дівчини не виражав жодних емоцій. Чорноокий спантеличено відповів:

– Та ні, ти що, не міг. Це взагалі хтось інший.

Казкар підняв гарячу турку, яку щойно зняв з жаровні, повної невгасимого вугілля:

– Чистих чашок не знайдеться? Спочатку вирвали мене з законної відпустки, потім засліпили, тепер питання дивні. Ви винні мені чисту чашку та декілька пояснень.

Сяйво розсіялося повністю. Чорноокий спантеличено дивився на Казкаря. Ідеальне обличчя дівчини не виражало жодних емоцій.

...

У темряві перше, що хочеться зробити, це розплющити очі. Дівчина й розплющила. Спочатку нічого не змінилося. Згодом крізь решітку на невеликому отворі з'явилося синє, яскраве небо.

Вікно.

А якщо це вікно, то навколо нього стіна. Виконана з великих каменів сірого кольору.

Дівчинка сіла. У голові все плуталося, навіть елементарні поняття та назви.

Кам'яні стіни з усіх боків суцільно тягнулися до височенної стелі, крім заґратованого вікна та ще однієї діри, перекритої деревом.

Двері. Двері в кімнату. Дерев'яні двері. Отже горять.

Чому горять? Що це значить? Дівчина насупилася та втупилася в двері, намагаючись розібратися у своїх думках. Під її пильним оком двері загорілися. Потім просто розсипалися попелом на підлогу.

Дівчина вийшла.

Звідкись праворуч почувся шум. Дівчина пішла в тому напрямку. Там була схожа кімната, але з відчиненими дверима.

Всередині були три живі істоти.

Люди. Певно.

Двоє в залізі, третій обмотаний мотузками. Цьому третьому, чорноокому, залізні погрожували гострими залізними же предметами. Помітивши дівчину, повернули до неї свої гострі залізяки. Щось підказувало, що на загрозу потрібно відповідати загрозою. Дівчина й відповіла. Залізний одяг та предмети в руках почервоніли, а самі залізні почали кричати в агонії. Від цього розболілася голова. Дівчина затулила руками отвори з боків голови, вуха, й закрила очі, аби позбутися неприємних відчуттів. Крики припинилися. Віднявши руки від голови та розплющивши очі, дівчина побачила дві купки попелу.

Обмотаний мотузками мовчав, уважно розглядаючи дівчину чорними очима.

– Я не становлю для тебе небезпеки. Навпаки, я прийшов, щоб врятувати тебе з полону Кошмару.

Дівчина підійшла ближче, щоб побачити, як саме чоловік, загорнутий у мотузки, видає звуки.

– Ти нічого не пам'ятаєш. Твій мозок зараз – чистий аркуш. Але твої справжні спогади є, їх просто потрібно знайти. Звільни мене, я допоможу. Ти можеш мені довіряти.

Дівчина пошкрябала нігтем мотузку, й та опала попелом. Чорноокий упав.

...

Маленька рудоволоса дівчинка бавилася солом'яними ляльками біля ніг чорноокого білявого хлопця у вінку з квітів, що грав на сопілці. Хлопець піклувався про дівчинку з самого народження, оберігаючи її від неприємностей, які чекають маленьку допитливу дослідницю.

Батько дівчинки був благородним мисливцем. Чоловік годував усе село в такі складні періоди зими. Односельці з радістю допомагали, чим могли. Але одного разу врятувати мисливця від зачарованого кабана не змогли. Навіть друг-чарівник, сопілкар з квітами у волоссі, який завжди був поруч, не зміг його вилікувати. Але пообіцяв подбати про новонароджену доньку.

А потім зник.

До дівчинки, що грала, швидким кроком наближалася мати.

– Люба моя, хочу познайомити тебе з кимось. Він чекає на нас удома. Як ти дивишся на те, щоб з нами жив добрий чоловік? Він тобі сподобається.

Дівчинка та сопілкар, якого мати не здатна була бачити, пішли до хати. Там чекав досить похмурий, криво усміхнений чоловік.

Сопілкар зблід, побачивши похмурого чоловіка. І тільки дівчинка це помітила.

Через деякий час мати померла уві сні.

Дівчинка залишилася жити з цим похмурим чоловіком, стаючи все більш непривітною. І чим далі, тим рідше бачила сопілкаря.

А коли виросла, то взагалі перестала бачити.

Й згодом вирішила підпалити стару майстерню батька, вважаючи за краще горіти всередині.

Майже.

...

Прийом в замку місцевого князя – видатна подія, яка збирає всіх більш-менш заможних містян. А також писаних красунь, які сподіваються пролізти у князеве ліжко.

Втім ходили чутки, що він й зовсім не князь, просто зміг послужити або темному чаклуну, або самому королю. Питати, як саме служив, не було сенсу – всі містяни починали уїдливо хихикати в кулаки та вульгарно жартувати.

Чорноокий зробив вірно, одягнувши свою супутницю в переливчасту сукню з відкритою спиною. Мовчазність, відстороненість та відсутність емоцій повинні були зіграти роль приваблюючої перлинки.

Й точно.

Поки розпусні красуні, струшуючи своїми цицьками, висіли на шиї князя, він не зводив очей із рудоволосої дівчини з манерами крижаної королеви. Та зрештою запросив її до свого особистого кабінету, на що парочка й розраховувала.

Заздалегідь вивчений трюк дозволив дівчині заморозити надмірно пристрасного князя. Старого виродка, якщо казати взаправду.

Дівчина відчинила двері, свиснула. Чорноокий визирнув з-за рогу і швидко прослизнув до кабінету.

– Цей трюк дивовижно тобі дається. Я ж тобі казав. Хоча, поки він тебе лапав, я ледь не збожеволів від ревнощів.

Дівчина суворо подивилася на чорноокого.

– Так-так, мої емоції – це мої проблеми. Без питань. Виймай відмички.

Чорна куля в ретельно запечатаному сейфі лякала й викликала огиду. Дівчина простягнула руку, яку тут же перехопив чорноокий.

– Будь обережна. Спогади ранять, але без них ти не знайдеш себе. Головне пам'ятай, що і цього разу я буду поруч. Важливо, щоб ти розуміла це вже зараз. Не повертайся більше до мене спиною. Я тобі допоможу.

Дійсно, спогади можуть поранити. Добре, коли поруч є хтось, хто любить тебе та тримає за руку.

...

Відбирати силу простіше всього у молодих, змучених злом чарівників. Але іноді трапляються промахи.

Можна зачарувати дику тварину, яка вб'є батька.

Проклясти мати на смерть уві сні.

Заплутати розум розпустою та побоями, щоб єдиного охоронця, чарівника любові, вже не можна було побачити.

Такі хитрощі будь-кого здатні повернути до темряви, змусити віддати Кошмару свою силу.

Але тільки не вогняних чарівників.

Ці дивовижні істоти завжди можуть перетворитися на вогняного птаха, який повстає з попелу – і тоді стережись, Кошмар.

...

– Вогонь – це не тільки руйнування, а й оновлення, тепло. Пристрасть. А що буде, якщо пристрасть поєднати з любов'ю? Це буде сила, яка все поборе. Змете будь-яку темряву.

Вогняна чарівниця, закинувши ноги на стіл, захоплено говорила, розмахуючи порожньою туркою, відібраною у Казкаря.

Чорноокий, лежачи на тому ж столі, грав на своїй улюбленій сопілці.

Казкар слухав, поперемінно шокований та здивований.

Історія дівчини виявилася воістину трагічною. Злий чаклун убив її родичів й знущався над нею самою. Намагався забрати собі силу, але зміг відібрати лише пам'ять. Замкнув на багато років у вежі, де вона була непритомна, поки там не з'явився її покровитель.

Та й завзятість і невгасима надія сопілкаря вражали. Не кожен здатен обійти половину земель величезного світу в пошуках однієї-єдиної дівчини.

Сопілкар нарешті відірвався від свого музикування.

– Насправді вона все романтизує. Просто наші сили, об'єднавшись, дійсно змели Кошмар. Але не через пристрасть з любов’ю, інакше я б й сам впорався. Саме такі почуття я відчуваю до цієї бездушної відьми. Вся справа в її батькові. Я пообіцяв йому подбати про це нечуле дівчисько. А вона, власне, його дочка, успадкувала всю батьківську силу. Просто ти не знаєш, любов моя, що твій батько був Першим Чарівником. Кошмар, до речі, його брат-близнюк.

– Йой, то той покидьок ще й був моїм дядьком? Як мило. Давай пошукаємо спосіб повернути його до життя та вбити знову, але повільно. Що скажеш?

– Я чарівник любові, мені по статусу таке не личить. Так от, сила виконаної обіцянки плюс сила двох Перших, моя та твоя, розвіяли Кошмар. Кінець історії. Тепер твоя черга, Казкарю. Розкажи нам про себе.

Дівчина опустила ноги на підлогу. Сперлася ліктями на стіл, склала руки. Поклала на них підборіддя.

– Так, Казкарю. Розкажи-но нам казочку.

Парочка дружно впрерилася у Казкаря. Сили їхнього нетерпіння вистачило б, аби перевернути землю догори дриґом – й точок опори шукати не треба.