Once upon a time на тротуарі стояла велика, квадратна пральна машина. Без коробки чи упаковки. Прямо посеред пішохідної зони. Якщо й схочеш, повз не пройдеш.

Здавалося, її щойно витягли з ванної кімнати. Й поставили, як було, на порожню дорогу. Зі шлангу навіть витекло трохи води.

На пральній машині, стусаючи ногою в яскравих кросівках повітря, сиділа симпатична короткострижена брюнетка.

Дівчина потягувала вино прямо з пляшки та курила довгу тонку цигарку.

Казкар бачив всяке. Однак ця картина вразила хлопця. Настільки, що він запнувся ногою та облив себе міцною чорною кавою з маленького картонного стаканчика.

Наш милий Казкар, він же Кавовий Бог, завжди обливався. Але це ніяк не впливало на його одяг. Розтягнутий, затишний светр. М'які, зручні домашні штани. Капці у вигляді голови єдинорога, що радують всіх дітей до шести років. І вся це краса завжди залишалася абсолютно чистою.

Не сказати, що Казкар має якусь таємницю. Хлопець ніколи не морочився стосовно зовнішнього вигляду. Тому й не знав, що від пролитої кави повинні залишатися плями на одязі. От вони й не залишалися.

Казкар пару раз обійшов чудову інсталяцію по колу. Півбіди, якби тільки дівчина була тут. Все ж у неї є дві файні стрункі ніжки, якими вона могла б прийти.

Але навіщо величезна пральна машина?

Дівчина зацікавлено спостерігала за дивно одягненим хлопцем. Потім протягнула пляшку.

― Пригостишся?

― Та я більше по каві.

Дівчина тільки знизала плечима й зробила ще один добрий ковток.

Казкар помітив невеликий пластиковий контейнер з парою різних, смачних на вигляд, тістечок. Симпатичних та зовсім цілих.

― Чому ти тут сидиш? На машинці, без речей.

― А це й є всі мої речі.

― Пара нецілованих тістечок та пральна машина? Кумедно. Зазвичай у людей купа всіляких речей, які дуже важливі і без них ніяк.

Дівчина фиркнула.

― Поки не припече, не зрозумієш, що дійсно важливо. Завжди здається, що без купи дрібниць не прожити. А одного разу виявляється, що найнеобхідніші речі легко помістяться в маленький рюкзак. Ось як на моєму плечі. Розповісти, в чому справа? Тільки я буду курити.

Поки дівчина возилася з запальничкою, Казкар сів поруч, взявши в руки пластиковий контейнер з тістечками. На щастя, розміри технічного приладу дозволили вмістити дві худі дупи.

…

Почну з того, що мені постійно чогось не вистачало.

Знаєш, коли людина не на своєму місці, завжди свербить десь між лопатками. Якби я раніше зрозуміла, що мені дійсно подобається, можливо, тут би не сиділа.

Але я просто дурна дівчина, виявляється. Вирішила, що мені не вистачає закохатися.

І закохалася. Уяви.

Який абсурд.

Ця гидота трапилася зі мною на роботі. Мені ніколи не подобалася моя професія. Навіть дратувала. Кажу ж, була не на своєму місці.

Раптових поразок любові не було. Маніяків з ножами з-за рогу також. А ще спалахів, осяяння, перших поглядів.

Просто спілкування від нудьги чомусь вирішило мутувати в хворобливу прихильність, ось що я тобі скажу.

Спочатку він сумував за колишньою дівчиною. Я розуміла.

Згодом він страждав від власної невпевненості. Я терпіла.

Потім він тероризував мене ревнощами. Я відмахувалась.

Дуже скоро з'ясувалося, що жити або спілкуватися з цією людиною не представляється можливим.

Однак насправді це було відразу зрозуміло.

Слухай. Якщо зустрінеш людину, яка похваляється своєю силою, біжи від нього подалі. Як тільки він починає смакувати будь-який, навіть самий свій незначний вчинок. Або розповідати, як йому, такому шановному, винні всі навколо.

По-справжньому сильна людина так себе не веде. Сила та благородство ― поняття не хвалькуваті. Скоріш мовчазні.

Але я чомусь залишалася.

Тільки через деякий час почала шукати нову себе. Що б дійсно хотіла робити. І навіть розуміла, що то буде. Зрештою, я так люблю писати.

Знаєш, що сталося?

Бажання стати письменником ― це «примха, яку можуть дозволити собі заможні люди. Годувати тебе я не збираюсь. Досить, що купив тобі машину».

Це я зараз цитую.

Знаєш, що смішно? Він купив її, от тільки на мої гроші. Забрав у мене все, що було та тихенько оформив кредит. Уяви, який поганець.

Нещодавно я дізналася, що на ці гроші він купував подарунки для своєї колишньої.

Коротше, мені нарешті урвався терпець. Подзвонила сусідові. Дала грошей. Зібрала паспорт, телефон, зубну щітку, трусики.

І все.

Моїх речей більше не було. Зате валялася купа речей його колишньої.

Розумієш, яка я бевзня.

…

Казкар якийсь час сидів мовчки. Похитував ногами. Дожовував легке кавове тістечко.

― І все ж, навіщо тобі ця машина?

Дівчина знову запалила сигарету, знизала плечима.

– Я не знаю. Ось правда. Просто зірвалася. Втім можна подарувати мамі. Її власна вже поганенько пере. Та й взагалі, я ж можу поїхати до мами. У неї великий будинок. Приватний сектор. Свій палісадник, де росте купа квітів та кущ смородини. А ще виноград в'ється. Там буде так приємно працювати. Мама ж вже старенька. Навіть не пам'ятаю, чому переїхала й майже не говорю з нею.

Казкар підвівся на ноги.

― Так чому ж ми тут сидимо?

Брюнетка подивилася на хлопця й вперше посміхнулася.

Через кілька годин незадоволений таксист дістав з вантажівки пральну машину. Встановив на візок з розбовтаним колесом. Бурчачи, поїхав до скрипучих антикварних воріт. Йому відкрила злегка втомлена, але неймовірно красива та струнка жінка.

Казкар суворо подивився на брюнетку.

― Старенька?

Та лише лукаво посміхнулася у відповідь.

…

Казкар залишився.

Спочатку вони з брюнеткою мало не побилися, поки сперечалися як встановити злощасну трофейну техніку.

Але швидко помирилися.

Казкар розповідав про інші світи, а дівчина сміялася та називала його вигадником.

Потім красуня-мати спробувала з'ясувати, який пиріг більше подобається Казкарю.

Повітряний вершковий з хиткими боками та неймовірним ароматом молока.

Шоколад та вишня.

Або ваніль й банан.

Мало не загодувала хлопця до непритомності.

Казкар навчив свою нову подругу варити каву.

Використовувати тільки очищену воду.

Перемішувати напій довгою мідною ложкою.

Тримати турку на слабкому вогні, запасаючись терпінням.

Щоранку кухня огорталася неймовірним ароматом кави. Зовсім скоро на кухню приходила красуня-мати. Завжди чашка напоготові, з якої так смачно пити гарячу чорну каву.

Брюнетка навчила Казкаря користуватися ноутбуком. Друкувати, шукати дані, грати.

Казкар довго дивувався, що все виявилося так просто.

А одного разу він зник.

Красуня-мати зранку вийшла на кухню. Її донька сиділа там та придивлялася за кавою.

― Люба моя, а де наш гість?

Дівчина тільки знизала плечима.

Красуня-мати поскребла потилицю.

― Але хто це взагалі був?

― Хтось дуже особливий.

Брюнетка зняла турку з готовою кавою. Налила в підставлену мамою чашку, потім собі.

На столі, за який вони знову сіли, стояла тарілка. Надкушене печиво лежало в ньому сиріткою. Те, що так й не доїв гість. Брюнетка крутила його в пальцях.

Красуня-мати зробила ковток кави. Задоволено примружилася.

― Йой, вже ж такий гарний та ввічливий хлопчик. Так хвалив мої пироги. А пішов не попрощавшись.

― Матусю, рідна. Прощатися має сенс тільки з незнайомими людьми. Зі своїми, навіщо витрачати час на розшаркування? Безглуздий ритуал. Якщо людина своя, то ви з нею навіть й не розлучаєтеся.

Жінка у відповідь лише знизала плечима. Подумав деякий час, посміхнулася.

Брюнетка виглянула у вікно та задумалася.

Про те, що одного разу цей дивакуватий хлопець, у якого вона навіть забула запитати ім'я, знову з’явиться десь поруч.

Увійде як ні в чому не бувало. Скуйовдить своє рудувато-каштанове волосся, яке стирчить в різні боки. Ще й рухається само по собі.

Широко посміхнеться та запитає, як довго чекати кави.

А у відповідь отримає: «я ж попросила тебе помити чашку».

Тому що ритуали та розшаркування ― для незнайомих людей.

Свої ніколи по-справжньому не прощаються.