Once upon a time Казкар був добряче приголомшений, ступивши на поріг дивовижної кав'ярні. Навіть волосся, яке зазвичай ворушиться само по собі, завмерло на цілих дві секунди.

А все тому, що Райдужний Дракон сидів, схрестивши ноги, на стійці з грубо обтесаного, сяючого внутрішнім світлом каменю.

Безпрецедентно.

Зазвичай хлопець готовий прибити будь-кого, хто зазіхне сідницями на його улюблену барну стійку. Ну, може і не прибити, але пригвоздити до підлоги поглядом точно може.

А тут раптом розсівся та балакає з Зимою.

– Я серйозно. Цілий світ вогню.

– Там взагалі хтось живе?

– Та хто там живе...

…

Дуркуваті саламандри.

Такі великі, важкі, шестиногі і двохвості ящірки. Розміром з пухкого слона.

У них три бурштинових ока, але я не впевнений, що вони хоч щось бачать. Чешуть, не розбираючи дорогу. Змітають все на своєму шляху.

Саламандри поглинають вогонь й тут же горять. ККД дорівнює нулю. Зате симпатичні. Вогненні переливи на спині, темні смуги й розводи з боків, черевце попелястого кольору.

Це компенсує їх дурість. Майже.

Ще там живуть вогняні духи, які змагаються з саламандрами в дурості.

Вони ще й агресивні, краще не потрапляти їм на очі. Або чим вони там бачать, я не зрозумів. Ледь помітять щось живе, відразу ж кидаються в атаку.

Думаєш, це милі антропоморфні істоти, зроблені з вогняних спалахів? Угу, готуй капці до старту.

Уяви собі здоровенне, ходяче вугілля. Або плаваюче, у тому світі надзвичайно гарні лавові річки. Де у них перед чи зад, скільки не роздивляйся, здогадатися неможливо. Дуже спритні штуки.

Вони часто атакують саламандр, але ящірки навіть не відразу усвідомлюють, що на них напали. А коли доходить, настає час духам кидатися геть куди подалі. Саламандра стає на задні лапи й плюхається черевом на суперника. Від духу залишається лише купка бруду, я сам таке бачив.

Йой, там ще живе якийсь божевільний старий чарівник. На самоті.

По правді кажучи, цей старий, на перший погляд, теж не дуже блищить розумом. Але я причіпляюся. Він просто не комунікабельний, але геніальний.

Ти б бачила, який будинок він собі побудував.

Ніби зроблений з жароміцного темного скла. Що відбувається всередині будинку не видно, тому незрозуміло. Закруглений, щоб було зручніше плавати по лавових річках. Сушею будинок пересувається на коліноподібних висувних ніжках, як у павука. Дах рухливий, допомагає утримувати рівновагу. Крутий пандус відштовхує вугілля, попіл й одночасно захищає від духів та саламандр.

Як вся ця структура тримається купи, я так і не зрозумів. Хоча ходив навколо кілька годин. Звичайно ж, у вигляді дракона.

Пару раз до мене чіплялися духи з саламандрами, які набагато менше, ніж я. Кажу ж тобі, дурні. А старий, коли вийшов, не зрозумів, що побачив, або вирішив, що я великий райдужний глюк. Він пробурмотів щось у скафандр, зроблений з того самого темного скла, й пішов.

А будинок почовгав за ним на своїх павучих лапках. Видовище приголомшливе!

…

Зима задумливо тицяла ложкою в гору збитих вершків з ваніллю, замороженою малиною й льодом. Точніше, в напівгору, бо Казкар сів поруч, висолопив вуха та почав їсти чужий десерт.

Але трохи відволікся на обурення.

– А чому ти не розповідав мені про цей світ?

– Тому що я щойно повернувся звідти. Бачиш, волосся ще димить. А мотався я туди на прохання моєї файної гості, яку ти зара об'їдаєш.

Казкар здивовано обернувся до Зими.

Вона знизала плечима.

– А що? Один з моїх зимових духів там пропав. Я забороняла їм відправлятися у світ вогню, бо це небезпечно для нас. Насправді вижити в таких умовах можуть тільки вогняні істоти й дракони. Але тепер ми знаємо, що зимовий дух, якщо дуже захоче, зможе пристосуватися до життя там.

Тепер дракон здивовано витріщився на Зиму.

– Ти хочеш сказати, що цей божевільний старий – твій зимовий дух?

Зима посміхнулася, задоволена.

Але одразу ж сердито насупилася, забрала ложку у Казкаря й стукнула нею по лобі нахаби.

– Звичайно. Мій розумний, напористий та захоплений вчений. Колись давно він, випереджаючи свій час, відкривав таємниці холоду, морозу й льоду. Його навіть намагалися стратити як єретика. Втопити чи спалити, не пам'ятаю. Уявляєте, вчений наважився стверджувати, що сніг – це атмосферне явище, а не лупа з божої голови. Я вчасно знайшла його, дала можливість займатися улюбленою справою. Через багато сотень і тисяч років він зацікавився таємницями вогню. Дуже добре, що у нього все вийшло.

Казкар, потираючи чоло, згадав, як Зима показувала йому світ зимових духів.

– Нічогісенький собі у тебе колективчик..

Подумавши хвилину, вирішив більше не обурюватися.

Тим паче що дракон виставив свіжозварену каву, яка пахла перезрілими фруктами, попелом й смаженим хлібом.

Тільки-но хлопець простягнув руку, як Зима зі сміхом схопила чашку й зробила ковток.

Дракон та Казкар витріщилися на дівчину. Зазвичай Зима була більш стриманою чи відстороненою.

– Що? Тобі можна їсти мою їжу, а я не можу відпити твою каву? До речі, у мене є для тебе подарунок. Я зрозуміла, що є лише один спосіб витягнути тебе з цих жахливих капців – подарувати ще більш жахливі чоботи. Тримай.

Казкар узяв звичайну на вигляд, світло-коричневу коробку з маленьким, скромним й незрозумілим написом зверху.

З розкритої коробки вирвався різкий, нав'язливий, але приємний запах шкіри, масла, гуми та ще чогось. Всередині, під пергаментним папером, лежали воістину жахливо розмальовані чоботи.

Прошиті, на товстій підошві. Високі, шнуровані й з петлею позаду, щоб було зручно надягати.

Казкар провів рукою по чоботях, і потворні, гротескні постаті поворухнулися.

– Так, вони рухливі. Візерунок змінюється, підлаштовується під тебе, як куртка, з якою ти не розлучаєшся. Це твоя улюблена художниця підказала, що тільки Босх зможе справити на тебе враження. А зачарувати картини допоміг файний чародій з Розколотого світу. Льодяного уламка, до речі. Тож тепер тільки спробуй знову десь з'явитися, одягнувши цих м'яких єдинорогів – я тебе приб'ю.

Казкар почав демонстративно стягувати улюблені капці. Адже неможливо ігнорувати подарунки, на які було витрачено стільки уваги.